"

Ікс-кілометр - територія людини

"
[

персональний сайт Олени Маляренко

творчість, журналістика, комунікації
]
& спецпроекти & Спецпроект АRT-ОГЛЯД & Невідворотна радість бути - гортаючи книгу Юлії Бережко-Камінської

Невідворотна радість бути - гортаючи книгу Юлії Бережко-Камінської

19.09.2019 22:43

Нова збірка Юлії Бережко-Камінської, в якій поєднані абсолютно нові й уже відомі читачам, відданим авторці, поезії, розгортається перед нами єдиним полотном: від минулого - до невідворотного. Яке ж воно? Тематична неоднорідність і стилістичне розмаїття книги весь час тримають для нас інтригу і ведуть лабіринтами думок до відповіді:

Цей світ живе з пришвидшенням.
і я – з ним.
Усі його ловлю коловороти,
І теж боюся випасти дочасно,
Та більше – коли хтось спитає: «Хто ти?
Навіщо тут
І чом тобі не спиться?
Куди ж тобі так треба безоглядно?
І нащо ти на срібних в’яжеш спицях
Звичайний светр із нитки Аріадни?» (с. 19)

Перші образи, які ми зустрічаємо на сторінках збірки, – бабуся, рід, давній світ (с.8). Від них, як від добрих гостин, поетична книга рухається далі, мов від літніх канікул – у доросле життя. Але періодично немов озирається та звертається знов до безцінно теплого минулого - до діда чи баби, тата чи мами, спогадів та історичних алюзій:

Бабцю Ярино, далека моя пра-пра!
В мерзлій Почайні лляні сорочки перучи,
бачила бабцю, красоти притоки Дніпра, -
чи краєвидів жадала ти інших вітчизн? (с 10.)

Минуле однієї людини і минуле рідної землі стають єдиним сувоєм вибіленого, випраного і подарованого нам руками предків полотна. На ньому, мов у казці, вміщується все: і рідне обійстя дитинства, і щаслива міфічні давнина, і нервове гаряче сьогодення:

Хіба безслідно
минає бувше
в клубках пересудів і пліток?
Якби ти знав,
як стискає душу
час непоезії і АТО! (с. 350)

Чим далі вглиб збірки, тим більше в ній наших сучасників. Є у ній і звернення до мобілізованого (с.316), і листи жінки зі сходу (с. 351), і привиди Чорнобиля (с.271) Є і спроби осмислення першопричин та спокут для наших спільних історичних випробувань:

Ніхто не знає, хто кому не брат -
Прошитий світ і кров’ю весь, і кровно.
І слово, повернувшись, у стократ,
Віддасть своє сповна і послідовно.
І куля, облетівши, дожене
Тебе у спину.
І стриножить спомин,
І хтось так само крила обітне,
Як ти комусь, здавалося б, чужому… (с 389)

У книзі багато подій-спостережень за долями оточуючих людей, близьких і випадкових. Та ще більше тут індивідуальних подій та рефлексій, якими просто й відверто, навіть межево відверто, але елегантно й тактовно, ділиться авторка. Це не провокація, не душевний стриптиз – це сповідь і запрошення до співпереживання найщасливіших і найсокровенніших перетворень та найвідчутніших евфемізмів:

Довірся тиші, ночі і рукам –
Вони м’які – і руки, й ніч і тиша,
М’які і теплі, але ще тепліша
моя підземна і терпка ріка
Пірнеш у неї – і вона тепер
Бездонне царство безлічі галактик
Де від краси так само можна плакати
Неначе ти – один суцільний нерв,
неначе все спочатку…У віках,
у тиші, із Великого Нічого,
ти розгортаєш плетиво дороги,
прикушуючи кінчик язика.  (с 43.)

Увесь цей вир, образний, настроєвий, інтонаційний і ритмічний, однак тримається єдиним темпоритмом, який починаєш чути, переживши-перегорнувши з кількадесят сторінок.  Як вдих-видих, як клацання годинника, від вірша до вірша:

Я живу між видихом і вдихом,
Там, де груди терпнуть від краси,
Де настільки урочисто тихо,
Що шепочеш: «Господи, єси!»…
…Де усе настільки чисте-чисте,
наче крила Бог нам не відтяв.
Йти куди – між тисячею істин
до благої Істини – Життя (с 232)

Наче тижні в місяці, як пори року в календарі, поезії утворюють свої внутрішні мікроцикли у збірці: сезонні, настроєві, тематичні.  Відтак, ти вже живеш і дихаєш у створеному нею просторі, підсвіченому чудовим графічним оздобленням сторінок (окрема вдячність за це оздоблювачам книги Юрію Косіну, Любомиру Оляничу, Ростиславу Горобцю та Володимиру Шилову). 
Тримають розмаїття збірки провідні образи-символи, серед яких  – образ часу та його вічного Годинникаря:

Старий годинникарю, розкажи
одну з казок – як не боятись часу,
що кимось налаштований в мені
на хід упертий і пологий скіс.
Мені здається іноді, що світ
іззовні також – ніби-то прикраса,
а в глибині відточено-складний
і малозрозумілий механізм… (с.16)

Ще одне уособлення  змін – особливий час, жіночий. Він оживає і росте -  у косах (чорних і сивих, коротких і довгих). Більше того: ці коси – крила жіночої душі, які несуть крізь мрії й час молоденьку дівчину – до її зрілості, до справдження мрій чи розчарування у них:

Що з нами, сестро,
Де твої коси?
Де мої двадцять?
Де наші сорок?
Звідки звістки нам голуби носять?
Що нам вітри потьмянілі говорять?
Крила зносилися, сестро, дочасно,
Тільки чомусь не росте їм заміна.
Нащо ночами вродою дражнить
Жінка, така молода і нетлінна?… (с 25)

Невідворотний час оживає у і зростанні дітей, і у старінні близьких, і в особистих, суто жіночих, набуттях і втратах. І, стежачи за змінами, які він несе, авторка ставить питання собі й нам:  чи зупиняється час, коли ми втрачаємо близьких? Ні...

Дитя черевики знімало із діда.
У вузол – шнурки…
Дід не йтиме ж нікуди!
На вулиці – ніч.
На вулиці – вітер.
Навіщо вляглися у ліжко взутим?
А дід не підморгує правим оком,
Не пахне цигаркою на півхати.
Лежить у новому костюмі широкім,
І рідного діда у нім не впізнати… (с. 222)

У збірці, як у житті, відчутна зміна сезонів – літо, осінь, зима, весна. І образ життя–саду (с 338-346) зайвий раз підкреслює цю сезонність змін (теж невідворотних) холоду і тепла,  добра і зла, горя і журби, сили й слабкості, розквіту та згасання. Життя – це сад, у якому ростуть люди-діти на деревах роду, плодючих і щедрих, наче яблуні, горіхи, сливи, вишні...  

…Хай буде цей сад молодим,
Розростеться в літа,
Цей світ обживе,
Перейде від дітей до онуків,
Бо, що б не казали, а сад –
Він усе пам’ята, -
І настрій води
і крила
і руки,
і звуки.. (с. 34)

Надія – ще одна невідворотність книги: не треба боятися тимчасового облітання цього саду – треба вірити в нього, доглядати, треба жити ним. І тоді, від найчорішої особистої чи спільної осені, відкривається дорога до саду райської гармонії та правди:

Живу не так, як знаю, - як умію
й душа буває в розпачі надсадна.
Та враз – я теж чиясь мала надія,
А враз я теж комусь – його відрада?..
…Дай загорнутись у тепло довіри,
У вовну ночі на плечі твоєму…
а враз – це я твоя забута ліра,
Як смак ренету у садах Едема? (с. 127)

У збірці, в цьому відбитку саду життя, багато музики (фортепіано, акордеон, скрипка), багато звуків (парні образи тиші й мовчання, крику і шепоту, споглядання й озвучування) – «Ще не було ні списа, ні кресала – хоча б до слова швидше добрести! – а музика…А музика звучала, собою наливаючи світи (с. 278)». У її музиці вчуваються інші мудрі голоси, які вже обрели слово, адже авторка - не тільки чудовий поет, а й вдумливий читач. У низці її віршів наче звучать інтонації Сковороди та Шекспіра, Лесі Українки та Ліни Костенко, раннього Тичини та пізнього Стуса. З молодого і ясного голосу Юлії Бережко-Камінської відлунюють у новій інтерпретації їхні думки і шукання невідворотного:

Ти мною марив
Я ж тобі вродила
Мовчанням лютим, сивою сльозою.
Ступала осінь тиха за тобою
Так ненав’язливо і так несміло
Тамуючи вітри на побережжі
І листям вистилаючи стежини
Немов сама перед собою винна
І до мого мовчанням приналежна.
А я була твоїм дощем над гаванню,
Останнім білим яблуком на вітах
А я була твоїм колишнім літом
На кінчику черешневого травня… ( с 86).

Що дає стільки сил і витривалості людині-садівникові обробляти свій сад – всупереч часу і навстріч йому? Думається, любов… Саме вона є не окремим образом, а організуючим центром. Вона тендітно і гостро проходить через усю книгу, і на єдину нитку збірки нанизує всі плоди і листя спогадів, почуттів і спостережень, освідчень і розмов, від вірша до вірша. Вона - в коханні, в пам’яті, в стражданні, в спогляданні, в розумінні і прощі, в самозануренні і світонаповненні. Чи не вона і є те невідворотне, яке чекає на кожного, хто здатен шукати її в собі й у світі? Чи не її пошук – це і кредо, і та точка рівноваги, на якій балансує лірична героїня збірки?

Не приєднатись до полчищ, спотворених
Злобою,
Вістрям не стати гострим!
Хай буде світ, із любові сотворений,
Світом любові.
Гостем
Не перебути в садах його, зрощених
Ніжно руками добрими
Бути не  вулицями і не площами –
Серцем гарячим обраним!.. (с. 312)

Про книгу «Невідворотне» можна говорити довго і з задоволенням, цитуючи її, мов власний щоденник. Можна відзначати легкість і природність, з якою сполучається висока і побутова лексика (умовно «чифірь» та «еспарцет»). Можна підрахувати сполучення верлібрів, білих віршів та римованої поезії. Можна зосередитися на звукописах чи елементах зорової поезії. Можна говорити про несподівано-яскраві рими, або про молитовно-сповідальну інтонацію, навіть коли йдеться «про ето». Можна казати про її інтелектуальну жіночність, без декларативного фемінізму, про народопісенність та біблійність – без нав’язливого моралізаторства і шаблонності. Та головне – не те, що ми про неї скажемо, а те, що ми знайдемо тут - про себе самих.

Я – знайшла. І це вже – моя невідворотність.

Тільки любов по собі залишить найдовшу пам'ять
Царства підуть і кануть у пил і камінь
Вигорять війни, замовкнуть вуста лукаві,
Втомиться вітер і сонце не вийде навіть…(с. 289)

Олена Маляренко

календар

      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031