"

Ікс-кілометр - територія людини

"
[

персональний сайт Олени Маляренко

творчість, журналістика, комунікації
]
& журналістика & Я-блог & НЕСВОЕВРЕМЕННОСТЬ – ВЕЧНАЯ ДРАМА…(С)

НЕСВОЕВРЕМЕННОСТЬ – ВЕЧНАЯ ДРАМА…(С)

16.02.2016 17:53

Моя Україна – моя любов, моя земля, мій особистий біль… Але зараз – не  про це. Зараз – про невчасність, фатальну, патологічну і  загрозливу.
Отож, поїхали по параграфах та підпунктах?

1.       Наша державність – завжди ідея.

Іронія долі в тому, що, поки ми мріяли бути державою (або відновити її), інші народи її вже мали. А тому їхні царі й священики – до речі, рідні, національні (і це важлива примітка!), хай і благословенні Римом чи ким там іще, вкладали своє царственне й священне «бабло» в охорону своїх особистих скарбів, своїх «понять» чи то пак  законів на певній території. Отож, саме для цього ці царі й охороняли кордони, створювали й утримували армію, політику зовнішню й внутрішню, розгалужену дипломатію. А паралельно прищеплювали підданим, народові (за їх же заробітки) – почесність ролі обслуговуючого персоналу. А це, разом із маніакальним патріотизмом і шовінізмом ( ми французи, а тому кращі за пивні англійські черева, за ковбасників- германців, за макаронників-італійців; ми – англійці, а тому кращі за;… ми – німнці, а тому кращі за…) давало горду здатність померти, служачи державному обов’язку і в ім’я короля. Якщо ти частина держави, її вірний син і громадянин – іншого щастя тобі й не треба, чи не так?

Усі ці комплекси й заходи формувалися  з однією метою: народ повинен слухняно служити охороні держави й кордону, тоді ніщо зайве через  державний  кордон потрапити не зможе, поряд із кордоном буде спокій і контроль, а усе те добре й корисне, що всередину «просочилося», має тут-таки й залишитися – працьовиті й розумні емігранти, гроші, наукові ідеї, мистецьку цінності  тощо. Неуспішність верхівки проявлялася у втягуванні у війну й програш у ній – тоді в тебе забирали і землю, і холопів, і цінності…

Схематично, держава була машиною, яка обслуговувала духовно-аристократично-мілітарну верхівку, дбала за її статки, її безпеку. Аж доти, доки «низи не передумали», а верхи не «не змогли» їх переконати. Тоді веремія революцій і навіть воєн змінила ситуацію назавжди. Без зміни підходу до держави, змінилися внутрішні взаємини. Запустилися соціальні ліфти, розмилися, а проте не зникли, класи й прошарки. Особистість та її культ, культ її потреб витіснив ідею служіння монарху та  обов’язку. Натомість з’явився безликий, але шанований, закон і відчутна кишенею практична доцільність. Типу: «я працюю на державу, держава захищає мене. Я і є держава, я можу навіть короля собі дозволити утримувати, якщо схочу». Хоча насправді таки виникла нова знать, яку треба було утримувати попри згоду.

Десь саме з такими вихідними даними прийшли народи розвиненої Європи на старт 21го сторіччя. Та потім…

Утім, на час відірвемося від очевидного життєпису інших держав і перейдемо до нашого, згода?

Отож, тоді як у «них за бугром» тривали вище описані зміни державної свідомості й кодексу держави й громадянина, - увесь цей час по нас, по Україні, хвилями прокочувалися інші народи - то татари, то поляки, то турки, то росіяни, то всі вони разом. І займали домінантні ролі. І так було багато сторіч. Аж до нашого чи не повного запаморочення. Аж доки ми не забули, чому ми - Україна та українці. Аж допоки історія нашої Київської Руси не стала для нас давньою казкою, в яку ми віримо не надто, але яку маніакально повторюємо, хоча й не ладні відтворити.

І ввесь цей час на нашій землі були царі та священики, але іншого роду-племені (пам’ятаєте, горішню примітку?). Парадокс у тому, що й вони будували державність – але не нашу. Вони на нашій території створювали державу свою, охороняли свої інтереси. А ми…  весь цей час ми звикали не мати власної  правлячої верхівки, священства, і не мріяти туди потрапити – хіба що в якості джури? Саме так ми і втратили зв'язок із верхівкою.

Чи це добре, чи погано?

У принципі, так народився славнозвісний підсвідомий анархізм, який ми сміливо називаємо тяжінням до козацької демократії та славним республіканським духом (не буду сперечатися, наскільки це й куди «притягнене» - не це тема мого псевдонаукового допису). Так виникла іронія й гумор, для яких нема беззаперечних авторитетів, і т.п. Хочете це вважати плюсом –хай буде плюс, але є й… очевидний мінус.

Мінус – саме так народилася хронічна неповага до влади. Цар – чужий. Нащо його слухатися? Піп – чужий (московський чи польський), що він знає про нашого Бога? Скоро буде інший цар/піп. А поки сидить цей – домовимося, виживемо, якось воно буде.

На мою суб’єктивну думку, саме цей підхід привчив нас:

1. Завжди носити хабарі – відкупатися від можновладного чужинця, але не домовлятися з ним конструктивно ні про що. Адже усі ці чужинці – такі тимчасові. Ми дочекаємося того часу, коли влада зміниться, і поки там, нагорі, розбиратимуться,- ми швидко поділимо (розберемо по цеглинах як панську гуральню чи радянський клюб) те, що залишилося «попередників».

2. Благоговіти перед чужим – чужий, значить сильний, значить буде у владі. Саме тому в Україні швидку й високу кар’єру будує швидше «інородець», аніж українець (а українці так само швидко й карколомно злітають на чужині, а не у себе). А тут ми самі  своєму ж мимохіть можемо підставити підніжку – не тому, що «нема пророка у своїй вітчизні», а тому що - не висовуйся, не пхнися з-над своїх, туди, де царюють тільки чужі? Отак ми навчилися кланятися владі (яка підсвідомо сприймається як чужа), тримаючи дулю в кишені.

3. Будь-які проблеми в суспільстві ми за звичкою одразу пояснюємо тим, що владу захопили… інородці-іновірці. «Ляшва жити не дає. Жидва кров випила. Москалі заїли. Татарва затоптала». У нас завжди напоготові крайній – той, хто при владі. Бо він – багатий і чужий.

До чого я веду? О, якщо ви втратили логіку моєї думки, я зараз узагальню:

Засилля чужинців зробило мрію про національну державу – солодкою і прекрасною. Але те саме засилля чужинців зробило нас невідповідальними і навіть імпотентними Дивіться самі: нарешті, після тривалої бездержавності, у нас начебто все склалося. І що ми робимо? Постійно «звіряємо годинника» з кимсь - хто з європою, хто  росією, хто з новими американськими еталонами. Чому? Тому що своїх державних орієнтирів та уявлень, нажаль, не виробили, не маємо.  І не вони в цьому винні, оті чужі, а - ми.

Та попри усі ці особливості, і ми до початку 21го сторіччя прийшли з тими саме вихідними – у нас начебто відбулася національна держава. Мрія-ідея «відбулася»?

І ось тут час повернутися до полишених на початку розмови західних взірців державності.

2.       Держава – надто дороге задоволення

Саме до такого висновку , не зговорюючись, приходять зараз західні держави. Чому? Тому що царі й аристократи, промисловики й монополісти, які зберігали своє «бабло» тут і зараз, вкладаючи в цінності рідної країни чи купуючи собі десь за морями прекрасний острів, скажімо, Гаїті, більше не хочуть витрачати статки на такі дорогі іграшки як армія та кордони. Електронні рахунки та воля в переміщенні розв’язала насправді багатим людям руки: їм не потрібна особиста влада й особиста країна, в яку треба вкладатися щодня, оскільки їх кошти стали – екстериторіальні. Їм для гарантій стабільності й безпеки в цьому швидкоплинному житті цілком достатньо підкупити собі маріонетку чи маріонеток в тому чи іншому уряді, а не явно царювати самим. А раз ти сам – не цар, то навіщо утримувати пишний учт і опікуватися цілим народом? Маючи нескінченне екстериторіальне «бабло», невловиму й необмежену владу без обов’язків, ти й сам не схочеш уже мати нескінченних ненажерливих холуїв – доста кількох рабів та кількох  маріонеток там, де ти зараз є, де хочеш бути. Переїдеш – купиш інших.

До чого я веду? До того що державність за такого розкладу втрачає і сенс, і привабливість у світі матеріальних цінностей. Вона, як і патріотизм, і духовність, раптом перейшла до світу чистої ідеї. А за ідею, якщо вона не розважає (як кіно чи література, танці чи музика), багаті люди платити не готові – на ній не заробиш, і хто це розуміє, то й і багатіє.

Отож, держава звалюється уся, з усіма віковими надбудовами й відгалуженнями, на плечі тих, хто її весь цей час і обслуговував, себто – на народ, громадян, населення. Крім того, на них продовжують заробляти свої екстериторіальні статки «великі й багаті», більше не вкладаючись у державу, а благословляючи офшор та інші способи вивестипереказативідмити валюту. Крім того, багатії залишили у спадок «роздутий апарат посередників» - лакеї нового часу, чиновники, урядовці, податківці, вояки, правоохоронці тощо. І їх теж треба годувати, рефлекторно сплачуючи чималі податки за охорону того, чого ви не маєте – екстериторіального величезного капіталу. То чи потрібно це вам?

Розумієте, до чого я? До того, що саме так і народився висновок «Держава – надто дороге задоволення». Він – не виголошується як маніфест, він поки що мандрує мов тема для актуального обговорення, але вже країни світу, зберігаючи формальну відданість ідеї національної чи громадянської державності (ніде одразу не зникне вікове виховання у дусі parianostra), уже кілька десятків років, шукають способів оптимізувати структуру. І федерації, децентралізації, збільшення регіональних повноважень, відкриті кордони, шенгенські візи, і т.п. – то проби й спроби на цьому шляху.

 Є й народна, стихійна альтернатива – сепаратизм: шотландці, ірландці, сан-маринівці, каталонці з більшим чи меншим успіхом «пробують зуби» у час, коли іде «роздача нової колоди карт» для майбутніх гравців на ігровому столі Європи. Утихомирити їх вдається хіба що тимчасовими поступками: у людей має бути ілюзія, що вони щось роблять по-своєму – інакше перестануть робити. Тому у кожного штату США – своє законодавство й етикет, а регіони Німеччини співіснують практично незалежно, але ненав’язливо і т.п.

Тут час повернутися до нас, до України.

Примітивно узагальнивши, скажу: світові, що уже тяжіє до росту регіональних повноважень, ми як здобуток тицяємо своє «єдина унітарна неподільна». Вони дивуються з цього й навчають нас децентралізації, хоча ми їх не чуємо, бо наш понятійний апарат працює на рівні восьмикласника, який пише реферат із ядерної фізики, компілюючи й калькуючи, але не вникаючи в суть.

Насправді, гірко визнавати, що ми зі своєю викоханою мрією традиційної державності спізнилися на 100 як не більше років. Світ змінює формати. А ми, маючи таку саме екстериторіальну багату верхівку, яка так само перекладає на виснажених (на відміну від європейців), людей обслуговування громіздкої, немодернізованої державної машини, не готові шукати оптимального формату. Ми так довго йшли до мрії, як стара діва до першої шлюбної ночі, що не помічаємо нічого, окрім того що «тута шота не так – може, зрада?»

А зради нема. Просто ми невчасні зі своєю ідеєю «здобуття традиційної державності». Це як прийти у джинсах на латексну вечірку. Як похвалитися, що вперше покурив маріхуану на збіговиську досвідчених кокаїністів. Це дивачно, не в тренді, несучасно - весь модний світ грає вже за новими правилами (якщо кого втішить – Росія теж поза модою. Адже, поки світ розвалюється, вона намагається назбирати уламків, а мода на імперії взагалі пройшла 100 років тому).

Гірко й те, що маючи такий беззаперечний козир як відсутність звичних форматів влади та державності, маючи розв’язані руки, ми, замість запропонувати власний проект та сценарій, мавпуємо й калькуємо успішні 50 чи 100 років тому, але зараз мертві взірці.

Бачачи це, чому вони слухають нас, оті модні європейці?

А чому красуня ходить з некрасивою подругою?

Їм від нас так само щось треба, як і нам від них. Нам – щоб пустили погратися в європейські цінності. Щоб навчили бути модними   й успішними. А їм… Ну по-перше, нам можна перепродати усі свої моральні й матеріальні обноски – теорії, атрибути, соціальні проекти, навіть політиків. А по-друге, ми можемо знадобитися при черговій зміні форматів – може, в нас, таких довірливих і працьовитих, як в те Гаїті, можна буде вкласти своє екстериторіальне бабло, придбавши кількох маріонеток в наших сумнівних, начебто своїх, але таких само не шанованих (пам’ятаєте примітку?) верхах?

Як би там не було, у них - усе ще триває пошук , і ніхто на 100% не скаже, як виглядатиме карта світу за 50 років. Однозначно, що імперії (без територій-донорів) не виживуть, вони мусять трансформуватися або щезнути, полякавши усіх трошки архаїчною величчю й могутністю кілька років. Але й зникнуть традиційні держави.

Отож, суто суб’єктивно, але впевнено, я можу сказати: нам час шукати оптимального формату самотужки. Без взірців і кальок. Без консультантів та «красивих подружок». Інакше «невчасність» стане нашою вічною українською драмою». А не хотілося б. Чи у вас – інша думка?

 

календар

1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031