Останній портрет студента Райхерта

04.05.2015 09:15
 
Олександр Райхерт (21.021.1996 – 09.11.2014), херсонець,
студент-третьокурсник Херсонського  гідрометтехнікуму,
старший син у родині льотчика та медика, активіст угруповання «Правий сектор».
На початку  жовтня 2014 року добровольцем пішов у зону АТО.
Загинув під час спецоперації під селищем Пєски  Донецької області.
 
...  Є такий закон, - сказав мені згодом Маленький принц.-
Причепурився сам уранці- причепури гарненько і свою планету.
Треба полоти баобаби зараз же, як тільки побачиш, що то не рожі…
 Іноді якусь свою роботу можна й відкласти,нічого від того не станеться.
Але з баобабами відкладати годі — тоді чекай лиха. 
Я знав одну планету, там жив лінтюх. Він не звернув уваги на три кущики...
   А. де Сент-Екзюпері. Маленький принц, пер.- А. Перепадя.
 
      Саша Райхерт… Слова, мов рана… Наймолодший із добровольців Херсонщини, наймолодший із загиблих воїнів АТО під селищем Пєски, що на Донеччині. Сашка, Саня, Саньок…
      Про нього ще багато напишуть – про снайпера, про бійця під позивними Чорний-2, про героя в камуфляжі та зі зброєю в руках. Але мені сьогодні хочеться, щоб ви дізналися, яким він був  до неоголошеної війни, яку вже назвали гібридною. Адже не солдата народжувала мати, а людину, і не для вбивства, а для життя й радості. То саме про людину мені й хочеться написати - про юнака, про студента, закоханого в життя, дотепного, трохи іронічного, але завжди доброзичливого, товариського, життєлюбного. Бо поки ми не зрозуміємо, чому вчорашній студент відкинув конспекти, відклав убік гітару й зробив страшний у своїй дорослій відповідальності вибір – ми не змінимося. А мінятися – час.
      Щоб збагнути Сашину таємницю (пишу саме Саша, а не Сашко, бо так називали його друзі),  йду до ровесників,  до товаришів,  до однокурсників. З ними призначена зустріч у Херсонському гідрометтехнікумі, який Олександру Райхерту так і не вдалося закінчити. Тут залишився його стілець із написом маркером «Чорний» в одній із аудиторій. А в іншій – наче чекає на господаря стілець із намальованими білим коректором янгольськими крилами. І кожен студент  знає, чиї ці стільці. І кожен оберігає  пам'ять. 
 
      Спочатку юні очі дивляться на мене з недовірою й трошки глузливо – о,  ще хтось прийшов писати про нашого «Чорного»! Але потім наче сам Саша знаходить дорогу від серця до серця, й починається розмова – невимушена й хороша. Спогади линуть за спогадами. Хлопці й дівчата, які спочатку сумно цідили по слову, уже  перебивають одне одного, доповнюють, уточнюють,  й уже не плачуть – ясно посміхаються. І ми разом пишемо портрет студента, який навіки залишиться із ними…
Виявляється, уперше увійшовши у двері технікуму, він одразу привернув до себе увагу – високий, темноволосий, зі жвавим та пильним поглядом великих карих  очей. 
 
     «Він сів до мене, - згадує Денис Семеняка …… - І на перший дзвоник ми в колоні виходили поряд. Ми одразу розговорилися – про все нове, що було довкола, про те, які маємо інтереси. Саша був настільки вільна людина, так багато чим цікавився, що з ним можна було говорити про будь-що, легко й цікаво. Але найчастіше нашою темою була музика – він  любив якісну «важку» музику, Меtallica, ICDC, Knott. 
Навіть на першому курсі, коли ще не дуже одне одного знаємо, він вільно спілкувався з усіма.  А на другому, третьому курсі – важко сказати, з ким він не дружив».
      «Він ще боротьбою займався і на гітарі грав. У «Вконтакті» сидів у додатку «Guitar heroes» » - докидає хтось, й інші галасливо погоджуються: так, точно, грав… І діляться спогадами:
     «Колись ми з Дашею готувалися до концерту, на якому Саша мав виступати, - а він часто виступав, - згадує Яна Княгиницька. - І вірші читав, і у хорі співав, і сольно, і тут  повинен був із сольним номером вийти... Так от, коли ми готувалися, то спитали, хто автор пісні, яку він співатиме – треба було, щоб правильно об’явити. А виявляється – автор музики він. На вірші Єсєніна, Висоцького інших сучасних поетів Саша сам писав. Він дуже багато зробив пісень, ну, як композитор. Ви розумієте? »
     «Він вдома грав і співав  багато, і в компаніях. І так – запросто, без того щоби просити чи хлопати доводилося. В нього все було просто. З ним завжди було легко. І пікніки організовував, і виходи на природу. Ми з ним і набережною гуляли, і в більярдну ходили, і кокоси їли, й шашлики»
     «Але й «вломити» міг, - солідно, по-чоловічому подає голос Дем’ян Наумов.  -  Він ходив на самооборону, таку, спеціальну, для особливих підрозділів. З ними відставний воєнний ці заняття проводив. Ми бачили його показові виступи - і на вулиці, вони такі заходи проводили, і Саша у них брав участь. І навіть по «тєлєку». 
     «Щоб він бився з кимсь – ні. Саша був сильний, але добрий,  з усіма дружив, чи майже з усіма, – пригадує  Ігор Воловчук. - А от коли у відпустку із АТО приїхав сюди, його якось увечері стали діставати – доросла вже компанія, десь троє хлопців. Він з під’їзду вийшов, погуляти , а вони – до нього.  Саша мирно хотів розійтися, а ці – лізуть. То один їх усіх трьох і поклав на асфальт, щоб відпочили й подумали».
     «Комп’ютерні ігри любив. Контр-страйк, стрілялки різні. А хто не любить?»
        Здавалося б – класичні хлоп’ячі уподобання? Утім, саме до Сашка зверталися за порадою й одногрупниці, подруги. Він умів товаришувати і з дівчатами.
      «Я зі своїм хлопцем якось посварилася,  – ділиться Даша Хмельницька. -  Мені здавалося, що він – не правий, уваги на мене не звертає. Я розпсихувалася, наговорила йому всякого. А ввечері по skype вийшла на Сашу. Він  як вдома- завжди skype вмикав. Ну і розповідаю йому про свої справи. Він мене вислухав, а потім так просто каже: не будь дурою, ти не права. І спокійно пояснив, як би він почувався на місці мого хлопця, що я зробила не так, як виправити ситуацію. І був правий. Він все говорив прямо – так, як думав. Тому йому й вірили». 
       На знак згоди кивають інші дівчата, менш сміливі, щоб ділитися такими відвертими спогадами, але й вони зверталися до Саші за порадами, прислухалися до його думки.
 
     - А у навчанні він теж вам  допомагав, підказував? – питаю я.
      Дівчата й хлопці замість відповіді починають перезиратися й сміятися.
     «Ви знаєте, Саша не був «заучкою». Він вступив сюди, як і більшість із нас, не тому, що хотів метеорологом бути  – ну, просто, щоб без діла не сидіти. Але мріяв стати льотчиком, точно військовим. Як батько.  Готувався. І після технікуму планував  іти в інший, у якийсь профільний вуз. А тут…»
      «Тільки не подумайте, він був розумний, але лінивий. Довго-довго міг нічого не вчити, навіть перші пари просипав, а потім, за два-три дні перед іспитами – раз, і все підготував. Вчителі його за це сварили – казали , що з такою головою він недопрацьовує. Міг би дуже добре вчитися, а він… Проте всі його любили, конфліктів ні з ким не було. А от суперечок…»
      «Дискусій!»– докидає хтось
      « Так, дискусій, -  було багато. Сашу про що не запитай, він майже про все читав, знав, хоч трошки, але розбирався. З ним навіть учителям було цікаво. На історії, на літературі – постійно сперечалися».
     «А пригадуєте, як він на перші пари заходив? – згадує хтось, і студенти сміються, а староста групи, Женя Риженко, провадить далі, - От уявіть собі: кінець першої пари, рідше –  другої, і раптом двері тро-о-о-шечки, як від протягу, прочиняються. Це –  Саша. От так-от  двері привідкриваються, майже без скрипу, і у шпаринці – око, то він приміряється: чи заходити, чи вже до перерви почекати.  Якщо вдавалося проскочити й сісти на своє місце непоміченим, і ще трошки на задній парті передрімнути, він так і робив. Але бувало й «ловили». А потім і викладачі цей трюк розкусили і самі вже його запрошували. Казали: Райхерт, досить соромитися, заходь. Ну і кепкували з нього, що отак «вчасно» на пари з’являвся».
     «У Саші навіть прикмета своя була: якщо він не проспить – день вдалим не буде. Випадок із ним стався один. Він якось ще на початку навчання вийшов завчасно, у маршрутку 49 втиснувся, щоб з «Тавріка», Таврійського мікрорайону- в центр, до технікуму доїхати, а мікроавтобус в аварію потрапив. Обійшлося подряпинами. Але ситуація була дуже небезпечна. Це диво, що ніхто не загинув. От Саша після цього й казав, що рано прокидатися  -  погана прикмета».
     «Так ну, прикмета, скажеш! То він так жартував. Саня взагалі любив розігрувати й жартувати. І його часто розігрували, і він ніколи не ображався».
     «А пам’ятаєте, як він пацюка сюди приніс, у технікум?»
     «Точно, - і молодь знову сміється. - Пацючок з нами повчився-повчився трохи й здох. Знання довели»
     Насправді ж пацюк на ймення Холера захворів, і Саша взявся його відвезти до ветеринара. Ну і звісно, не у Сашковому стилі було б не привезти «звіра» до технікуму. Холера перебувала на руках чи не в кожного охочого, розвідала, що там у партах, у шухлядках, познайомилася з викладачами. Але й справді чи то переїла, чи то не дочекалася візиту до лікаря – наказала довго жити. Проте хлопці й дівчата, знаючи Сашкову любов до тварин, купили йому на день народження чергового декоративного пацючка.
      Дотепний, веселий, жвавий, сповнений відповідальності й турботи за своїх - Саша… Чи змінився він від початку Майдану,  - питаю в одногрупників.
     «Дуже. Він одразу узяв це близько до серця. Він завжди був – за справедливість. Хотів нормального розвитку для України. Чесної влади. Дуже переживав,  особливо, як побили студентів. Навчання майже закинув. Ми не всі його одразу зрозуміли, ми думали, все обійдеться, але Саша був певний, що час об’єднуватися й діяти. Ми з ним навіть сперечалися тоді. А він, виявляється, був – правий?» – каже староста.
     «Тільки-но з’явилася загроза, що мітингувальників будуть бити й розганяти зі зброєю, як Саша увійшов у «Правий сектор». Він і в Києві був. І тут, на Херсонщині, з хлопцями брав участь в усіх акціях – і пам’ятники валив, і облдержадміністрацію штурмував. Він про це особливо не розповідав. Ми просто його впізнали на фотографіях, хоч і в камуфляжі та  «балаклаві» був. Як? По взуттю. Ми разом ходили йому ці кеди  купувати, червоні такі. І впізнали. А коли спитали: ти чи не ти?  – він не спростував. Каже – так, я повинен це робити для України».
     «Він батькам  і дівчині, Марині, нічого не розповідав. Бо дуже любив і беріг їх. Вони навіть з його дівчиною – а він її кохав,– трохи віддалилися на цей час. Вона хотіла мирного, щасливого життя, боялася за нього. А Саша не знав, як повернеться ситуація, хто переможе, і тому мало що їй казав – беріг. Навіть на Площі Свободи у Херсоні, перед Облдержадміністрацією, коли її на мітингу помітив, сховався у натовпі – щоб не хвилювати, не сваритися через те, що він займається небезпечною справою».
     «Ви знаєте, навіть коли вирішив іти в зону  АТО й у тренувальний табір пішов – вони не знали. Не сказав». 
     «А він і там змусив себе поважати. Був дуже добре натренований - і фізична підготовка, і вогнева, готовий виконувати накази й допомагати новачкам. Одному навіть прострелив берці, коли той розгубився під перехресним вогнем – до тями його так привів. Концерти їм гітарні влаштовував – коли було затишшя. Кота підгодовував. У них там кіт був, прибився»
     «Хтось із його товаришів розповів таке: Саша тільки прибув в АТО, йому кажуть - обирай собі позивний. А він каже «Чорний». Йому уже бувалі вояки відповідають: у нас є  один «Чорний», старший групи. Бери інший позивний. А Саша їм: я був «Чорний» і буду «Чорний». І так сказав, що ніхто й не сперечався, і ніхто не образився».
     «Ви знаєте, - після паузи хрипко продовжує Женя Риженко,-  що його можна було врятувати? Якби не шквальний обстріл, якби його могли витягти з-під куль, його б врятували. Він… просто стік кров’ю. Там, у Пєсках… До нас приходили його побратими і сказали, що рана  не була смертельною. І просили нас і викладачів, щоб ніхто із молодих туди не йшов. Це - справа досвідчених і старших. Їм дуже страшно бачити, як гинуть такі от хлопці. Їм дуже важко потім із цим жити і битися. Їм наша допомога потрібна тут».
     Звістка про смерть Саші Райхерта приголомшила всіх. Навіть зараз згадувати про це без сліз не можуть ні дівчата, ні хлопці, але тримаються, не плачуть. Кажуть: ми – не повірили. Може, то інший Чорний, адже їх було два? Може, якийсь інший Райхерт? Дзвонили куратору групи, Ганні Михайлівні Зарудній, одне одному, його товаришам з Правого сектору, тільки не батькам, хотіли перевірити.
     Не вірили, що може загинути людина, яка буквально днями приїздила до них, застуджена, трошки змарніла, але жива! Людина, яка поступилася бронежилетом товаришеві, який залишався на передовій, поки він був у відпустці! Людина, яка мріяла понад усе - служити Україні, бути її героєм, і водночас - мати тихе родинне щастя, із власним будинком, коханою дружиною, кількома діточками. Не може! Не може… Але ж…
     Саме студенти-одногрупники з Ганною Михайлівною Зарудною, за підтримки херсонського «Правого сектору» та «Самооборони» добилися, щоб на технікумі була встановлена меморіальна дошка. Саме вони провели грандіозний вечір пам’яті Сашка.
     Саме вони не залишають його батьків та молодшого брата, займаються встановленням пам’ятника на могилі свого героя. Саме для них на його сторінці Вконтакті залишається статус «жив, цел, орёл». Тому Саша ніколи не стане історією, а назавжди буде хлопцем із гітарою,  другом, який може і порадити й покритикувати, і підтримати й розвеселити, розвести багаття, поділитися  ковдрою, віддати останній бутерброд, поступитися місцем – але ніколи не втратить гідності, не загубить свого «я».
     Виходячи із технікуму, насичена спогадами та розмовами, я відчуваю себе ніби Антуан де Сент-Екзюпері – це йому, коли світом йшла найстрашніша й наймасштабніша війна ХХ сторіччя, життя й уява подарували зустріч із Маленьким Принцом. З хлопчиком із далекого астероїду В-612, який щоранку підводився, аби упорядкувати свою планету.  Тому тепер моя відповідь на питання «хто такий Саша Райхерт» саме така: це - вчорашня дитина, яка у час, коли дорослі постійно приймають усе гірші й усе більш тупикові рішення, часто поводяться ганебно й втрачають гідність, розмінюють ні на що повагу й любов до своєї землі й співвітчизників, узяла на себе відповідальність і розсуд «виполоти баобаби». Адже він справді вірив, що вони можуть роздерти, знищити  його землю на шматки. Він, як відповідальний господар своєї планети, щоб захистити свої «троянди» - друзів, близьких, власні мрії,  - не вагаючись пожертвував  життям.
 
Олена Маляренко
(фото - з особистих сторінок Вконтакті Олексанра Райхерта ).
 


16.05.2015 15:00
Kherson
Вічна пам"ять........ Дай Боже, щоб ми, живі, гідно борололись за ті ж принципи і ідеали і не були бадужими.........
16.05.2015 16:47
Маргарита
Вечная память и слава герою!
17.05.2015 08:34
Ніна
Господь прихистив Олександра у своїх вічних обіймах!Прости нас ,синку,що залишили таку розтерзану країну вам,молодим,щирим!Світла пам*ять Герою! Скорбимо..
22.05.2015 19:34
наталья
Сынок прости меня что не уберегла тебя.Да ты герой для всех а для меня ты мой цветочек и солнышко.Прости! Мы очень тебя любим.22.05.15
23.05.2015 16:07
Виктория
Как же больно это читать, просто невероятно больно...
17.06.2015 16:10
Марина
Солнышко ты мой герой. Я помню что ты мне сказал " Маленькая моя только не плачь я ведь не для себя, а для вас стараюсь, чтобы вам было хорошо" Я тебя очень люблю, для меня и всех твоих друзей, близких ты всегда будешь рядом.
11.11.2017 16:08
Владислав
Вічна пам'ять герою. Господь, не забудь его.

Напишіть свій коментар




Введіть число
Якщо Ви не бачите зображення з числом - змініть настроювання браузера так, щоб відображались картинки та перезагрузіть сторінку.