Журналіст видання Ікс-Кілометр Тетяна Гладиш поговорила з херсонським педагогом про інклюзивну освіту - як це втілюється на практиці

Останнім часом поняття інклюзії, тобто включення людей з особливими потребами до загального соціуму, все частіше потрапляє на слух. З подачі політиків про інклюзивну освіту заговорили і в школах. Відтепер все має робитися для того, аби діти, що мають певну інвалідність, навчалися разом з усіма.

Як це виглядає на практиці, ділилася вчителька української та англійської мов однієї з херсонських шкіл. Ми зустрілися з Анастасією Олександрівною в міському кафе спекотного літнього дня. Та навіть задушливе південне повітря не завадило їй розповісти історію особливих діток із натхненністю в очах.
Оскільки рідні дітей не бажають розголосу, переживаючи за майбутнє своїх нащадків, ми не називаємо деяких прізвищ і назви школи, де працювала пані Анастасія, або змінюємо їх на вигадані. Проте це не робить розповідь менш щирою.

фото - https://zn.ua/

КОРР.- Анастасіє Олександрівно, як давно Ви працюєте вчителем і чи траплялося Вам навчати дітей з особливими потребами?
- Вчителем я працюю майже одинадцять років. Так вийшло, що одного разу я змінила місце роботи і потрапила в школу, де зустріла особливих діток. З другого року роботи там мені дали класне керівництво. Моїми учнями стали п’ятикласники. Серед них був хлопчик, якого в розмові назвемо Андрійком. Він був дуже добрий, позитивний, але з певними вадами. Як педагог української мови, я помічаю, коли діти мають труднощі мовлення або письма не просто через граматичні і каліграфічні помилки, а через неправильне їх читання і розуміння. У Андрійка були саме такі проблеми. Він не вимовляв велику кількість звуків, неправильно їх читав, і звідси походили помилки. Хоча хлопчик старався, але не виходило і все.

.КОРР. - Школа, де Ви працювали, була звичайною чи зорієнтованою на діток з особливими потребами?
- Це була звичайна школа.
КОРР. - Що далі відбувалося з Андрійком?
- Виявилося, що в нього не вроджене захворювання, а отримана психологічна травма. Напередодні переходу до п’ятого класу хлопчик втратив матір. Звідси виник такий діагноз, який відносився до психічних розладів. Те, що дитина перестала вимовляти більшу частину звуків, лікарі вважали наслідком цієї хвороби. Його вимова була на рівні двох-трирічного малюка.
Наприкінці навчального року я дізналася, що є можливість допомогти Андрійкові. Її надавала програма інклюзивного навчання, за якою до освітнього процесу підключаються спеціалісти, що допомагають виправити вади. Ми мали бесіду з татом Андрійка. Я пояснила про таку можливість. Батько погодився. Для мене це стало радістю, тому що не всі батьки сприймають подібні програми, бо бояться поставити тавро на дитину. Вже на початку у нас було багато позитивних моментів. Завдяки піклуванню тата, хлопчик не замкнувся в собі. Більше того, він вже навчався в цій школі, інші діти були знайомі з ним, тому був свій у класі.

.КОРР. - І як діти реагували на нього? Чи не почали насміхатися, цькувати?
-  Жодна дитина не скривдила його. Однокласники могли пожартувати, звісно, трошки перекривити, але по-доброму. Вони завжди допомагали Андрійкові. Було цікаво спостерігати, як на диктантах підказували, виправляли його, щоб виходило краще.

.КОРР. - На чому базувалася програма інклюзивного навчання для цього учня? Як ви її реалізовували?
- Спочатку треба було зробити величезну купу документів. У нашій країні їхнє оформлення може займати купу часу, крім того, не завжди є змога їх оформити. Але цим питанням переймалися всі. Підключилася і шкільна адміністрація, і психолог школи, яка взяла на себе посередництво між навчальним закладом і лікарями. Нарешті документи були готові, і з шостого класу з Андрійком вже працювала логопед-дефектолог, яка постійно була з хлопчиком. Разом вони мали заняття з корекції. Як класний керівник я спостерігала за процесом. Було дивно бачити, що дитина, котрій майже одинадцять років, займалася простими пальчиковими вправами. Вони робили нескладні вироби з шишечок, пластиліну, багато різних речей. Мали вправи на звуки і дикцію, а також акторську підготовку, інтонування.
Позитивні зрушення ми побачили вже протягом першого семестру. Наш Андрійко став більш активним і сміливим на уроках, впевненішим у собі. Шостий клас він закінчив достойно. Прогрес був очевидним. Слід подякувати батькові за розуміння, оскільки він також приходив і цікавився. В сьомому класі картина стала ще прогресивнішою. Звісно, написання або вимову так швидко не поставиш, як хотілося б, але проблем стало набагато менше.

КОРР. - Розкажіть, будь ласка, більше про програму інклюзивності. Хто її започаткував? Хто був ініціатором у Вашій школі? Вона проводилася там вперше?
- Взагалі, в Україні на неї звернули увагу з ініціативи дружини нашого Президента. Принаймні вона це озвучила.
Для школи, де навчався Андрійко, це був перший досвід. У Херсоні є школи, які традиційно займаються з дітками з різними вадами, або, як їх називають більш коректно, з особливими освітніми потребами. Існують спеціальні класи.
Але програма інклюзивності в звичайних навчальних закладах, що мені особисто подобається, заохочує суспільство сприймати людей, які мають інакші потреби, як собі рівних. На них не ставиться тавро, не навішуються ярлики. З дитинства таким людям допомагають адаптуватися у суспільстві. Дають змогу іншим зрозуміти їх краще. Якщо раніше на дітей з особливими потребами казали педагогічно запущені, то тепер з’явився шанс виправити, показати їм, як навчитися жити. У мого учня був діагноз дислалія – порушення вимови звуків. Однак за умов інклюзивної освіти навіть дітки з аутизмом або гіперактивністю, яку відносять до психічних захворювань, отримують професійну допомогу. Наприклад, гіперактивні діти часто страждають через те, що не можуть себе організувати і досягти мети. Вони хочуть, але через брак досвіду не знають як. Їх навчають добиватися цілі, і результати виходять вражаючі.

фото https://humanrights.org.ua

КОРР.- Тепер Андрійко у Вашій школі не єдиний учень, який проходить спеціальну програму і зараз адаптується у шкільному суспільстві?
- Ні, звісно, не єдиний. Він став першим. Є ще хлопчик із серйознішим діагнозом. Він теж навчається бути активним і не боятися себе. Такі дітки часто бувають зацьковані. А ті, хто проходить програму інклюзивності, абсолютно інші. Вони мають якісь плани, мрії. Якщо за умов цькування така дитина просто не змогла би досягти того, що вона хоче, то в правильно організованому середовищі вона має всі шанси, щоб або виправити повністю вади або знівелювати їх. А головне – навчитися приймати себе таким, яким є.

КОРР. - Є дітки не тільки з психологічними або психічними захворюваннями. Серед нас живуть ті, хто має проблеми з опорно-руховим апаратом. Ми всі розуміємо, треба задіяти дуже багато коштів, щоб для цих учнів змінити інфраструктуру школи: пандуси, ліфти, спеціальні туалети, гардеробні. Щось робиться у цьому плані у Вашій школі?
- Як не прикро, зараз діти, які мають проблеми з опорно-руховим апаратом, більш обмежені. Знову ж таки у цій школі був хлопчик із складними проблемами хребта. Йому ставили діагноз ДЦП. З класом він навчався лише рік, а потім мав індивідуальну програму навчання, за якою вчителі приходили до нього додому.
Історія цього хлопця досить трагічна. Він був із двійняток. Один  брат народився здоровим, а інший мав хворобу. Від нього відмовилися закордонні лікарі. Але завдяки херсонським спеціалістам, дитина змогла, хоч важкувато, але ходити. Місцевий хірург зробив вдалу операцію. Цей хлопчик дуже розумний, але переживає брак спілкування, оскільки не перебуває серед ровесників.
Не може школа власними коштами переобладнатися, щоби такі дітки могли піднятися на другий поверх, на третій, або скористатися туалетом. На жаль, на глобальні переобладнання шкіл просто не виділяють кошти. Але ми з його мамою знайшли можливість, щоб розширити коло друзів дитини. Вона приводила сина на перервах, і він спілкувався з однолітками.

КОРР. - Я пам’ятаю своє дитинство, бо так само навчалася вдома. До мене приходили вчителі. Мені це дуже знайоме. Але я ще хотіла повернутися до нашого Андрійка і запитати, скільки йому зараз років і як його справи?
- Андрійко вже перейшов у дев’ятий клас. Три роки займався додатковими уроками. Щороку проходить медичне обстеження, і зараз йому просто ставлять діагноз дислалія. Якщо раніше лікарі спостерігали психічні розлади, то наразі залишилося тільки це захворювання. Тобто ще треба поставити вимову, але психічні аспекти зняті. На сьогоднішній день він дуже активний, багато спілкується. Таке відчуття, що намагається надолужити все, що промовчав через свою сором’язливість.

КОРР. - Він продовжує займатися за цією програмою?
- Так. Спеціалісти корегують її залежно від його потреб. Дефектологи, логопеди, шкільні психологи, навіть психіатри міської лікарні підказують, на що варто звернути увагу вчителям. Наприклад, дефектолог, яка працювала з Андрійком, давала мені рекомендації протягом року. Ми з нею багато обговорювали бачення уроку, індивідуальні заняття для Андрійка, адже не всі вправи він міг виконати. Підбиралися і групові завдання та, власне, його роль в них. Тобто робота насправді робиться величезна, але результати теж вражають.

КОРР. - Ви і зараз з ним продовжуєте займатися?
- На сьогоднішній день я з ним не займаюся, тому що змінила місце роботи. Але продовжую слідкувати за його успіхами, оскільки прив’язалася до нього.

КОРР. - Настільки я розумію, цій дитині треба було приділяти набагато більше уваги. Це все Ваш час, який могли б провести в особистих цілях. Що Вас надихало працювати з ним?
- Знаєте, це можливість показати, що можна жити інакше, не відводити собі другосортну роль у житті, бути активним, спілкуватися. Взагалі, якщо подивитися на діток, на яких навішують якісь ярлики, варто сказати, що вони лиши трохи інакші. Їх треба просто підштовхнути, і вони будуть працювати.
Моїм найяскравішим враженням була участь Андрійка у драматичному гуртку, котрий мені доручили організувати на базі свого класу. Ми брали участь у міських конкурсах. Звісно, підготовки було багато, але Андрійко дуже активно допомагав. Нехай не виходив на передні плани, але виходив на сцену. Саме він тримав зірку у Різдвяному вертепі, співав колядки. Спів, до речі, допоміг йому також. Підбиралися такі пісні, вірші, щоб хлопчик міг їх виконати. Хотілося допомогти, показати, що він може.

КОРР. - І тепер Ви бачите результати того, що вклали в нього. А чи є в Україні якісь методики, література, тренінги, які проводяться для педагогів, щоб вони могли працювати з такими дітьми?

- Завдяки Херсонській академії неперервної освіти, є. Там проводяться спеціальні тижневі тренінги для вчителів, які працюють у класах з дітьми з особливими освітніми потребами. Раніше вони проходили кожного сезону. Зараз я не впевнена, тому що за графіком не стежу. Але коли туди потрапила вперше, то була здивована насиченістю і різноманітністю програми. Два дні вони пояснювали, що воно таке – інклюзія, оскільки слово було незрозуміле. Розказували про психологічні і психіатричні аспекти, про причини, за якими вони виникають. Роз’яснювали можливі діагнози. Наступні три дні проводили майстер-класи з того, як організувати процес навчання і виховання , щоб він був найбільш ефективним. І в останній день показували надбання українських шкіл у питанні інклюзивності. Мені запам’яталася львівська школа, яка працює з дітками, що мають вади вимови, слуху і навіть зору. В них багаторічний досвід. У Львові дуже багато закладів, які опікуються людьми – не лише дітьми – з особливими потребами. Львів’яни приїздили в гості, привозили з своїх підопічних з такими діагнозами, як аутизм, синдром Дауна, і демонстрували, чого досягли.
Не пам’ятаю імені хлопця з аутизмом, який читав на пам’ять  вірш Ліни Костенко «Крила». Якщо чесно, такого прочитання цього вірша я не чула ні від акторів, ні від кого. Я плакала. Це - одна з моїх улюблених поезій. Ті емоції, які зринали в душі, коли читала ця людина, передати не можу. Прочитання було казкове, найкраще. Були хлопці з синдромом Дауна, що танцювали. Вони рухалися, як уміли. Але вони це робили. Ти дивишся на це і розумієш, у людини є шанс не закритися і загинути, а адаптуватися, жити і приносити певну користь. Оцей хлопець, який читав поезію, йому на той момент було двадцять два роки. Його найбільше досягнення в житті – те, що він сходив до бібліотеки, повернув книгу і повернувся назад. Бібліотека знаходилася за два квартали від його помешкання.

КОРР.- Багато залежить від вчителів таких, як Ви, які дають путівку в життя людям. Цікаво, чи діляться зарубіжні колеги, котрі вже пройшли цей етап, своїм досвідом з українськими вчителями?
- Мені було приємно дізнатися, що в Україні проходять міжнародні семінари з організації інклюзивної освіти. Один із них відбувався у Львові, якщо не помиляюся, у січні цього року. Там було представлено багато країн, які демонстрували свій досвід, обмінювалися ним. І хоч для України інклюзія – поняття нове, мало зрозуміле широкому загалу, наша країна досить достойно представила себе. Тобто нам було що розказати, що показати. Але ми ще маємо багато чого зробити.

КОРР. - Так, дійсно, роботи ще чимало. Але є такий мотивуючий приклад, як у Вас. Спасибі, пані Анастасіє, за те, що поділилися власним досвідом. Натхнення вам і нам усім для добрих справ! 

Тетяна Гладиш. Херсон, 2018