Уже шкодую, що пишу, бо передбачаю, як мало хто спробує зрозуміти. Тому і готова до осуду, і вже вдячна тим небагатьом, хто... Але все-таки скажу своє невагоме, по великому рахунку, слово. 
Людоньки, припиніть маячню: Крим - не Україна. Крим - не Росія. Крим - це Крим. У принципі, все, крапка.

Але, щоб не виникло "аж дуже шкандалю", маю дещо пояснити: у 90х роках татари поверталися на рідну, викрадену у них за несправедливим звинуваченням у зраді й (увага!) сепаратизмі землю. Поверталися в Україну, в приязність якої і в нерадянський підхід до національних питань якої, повірили. Хотіли бути окремо, виходили на мітинги, намагалися провести референдум - та їх умовили жити разом. Щось обіцяли. Та що вони знайшли натомість?
Нехтування їх національними та культурними пріоритетами, втручання україномовних чинуш в питання татарської мови та літератури - це ще квіточки.
Татари в українському Криму послідовно зіштовхувалися з проблемами прописки, труднощами працевлаштування, жахливою корупцією з боку поросійщених, але - українських чиновників. Ані своєї армії, ані повноправних органів влади, ані власних планів та перспектив... 
І вони знову виходили, хотіли автономію, федерацію, відокремлення, і їх знову умовляли. Відносна автомомія нарешті дала відносне відчуття досягнень. Але замість повноцінного повернення додому, образно кажучи, вони отримали тимчасову прописку в гуртожитку сімейного типу. А в гуртожитку як? А так: хто перший встав - того й капці. Капці залишалися в українців, а татари тим часом ладнали собі інше взуття (цілком імовірно, що й для втечі).
Смішно казати, але саме в битвах за капці втрачається взаємоповага. До того ж татари постійно опинялися крайніми у будь-якому російсько-українському з'ясуванні стосунків (бо не поспішали приймати ту чи іншу сторону). Вони - відсторонилися від чужої чвари на своїй землі (бо обживалися, розбивали виноградники, будували домівки, копали колодязі, заводили вівці) й дуже скоро знову перестали буди суб*єктом права і для українців , і для росіян - вони укотре стали об*єктом спекуляції, маніпуляції, загравань та погроз. Їм знову щось пообіцяли. І знову не дали...

Передчуваю, що хтось обуритьтся: "Ах, українці вам погані?! То хай радіють - тепер їм краще!? На Рашку страшно жалітися?"
Можете не обурюватися, не краще. Та й ніхто питання ТАК не ставив. У таких справах - усі погані. Інакше б конфлікту не було. Ані мудрі, ані святі в такі халепи не потрапляють.
Та й татарам дійсно лише укотре мазнули маслом по губах, а скуштувати - не дали. Тим з них, хто навчився обходити гострі кути з українцями (не те що м*якшими й толерантнішими, а - не знайду кращого слова - пофігістичнішими за росіян), - о, їм зараз доводиться мовчати активніше, якщо не хочуть кричати урра!!! Інакше - важко. Але на папері - "тишь, гладь, божья благодать".
"Хочеш быть татарином - будь им, никто тебе не мешает" - кажуть росіяни. - "Вот вакм мечеть, вот вам право на ваши рамаданы-рамазаны". Але вони не відчувають, що цього для ідентичності замало. І дуже не люблять, коли хтось активно демонструє свою національну інакшість. І роблять усе, щоб бажання бути інакшим - зникло.
Але ж будьмо об*єктивні й порівняймо, що пропонуємо ми:
"Хочеш бути татарином - будь, бо Крим це Україна, "- кажуть українці з яскравих білл-бордів, окрім яких взагалі нічого нема. Тобто, ляпнувши політичну безтактність, ми залишаємо питання вирішуватися самопливом, - якось воно буде...

Але ... як воно вирішиться само?
Але... як себе почувають татари, у яких знову нема батьківщини? 
Але ... чому за 25 років нашої Незалежності не бралися до виваженого розгляду цих питань і чому зараз, замість будувати реальну політичну взаємодію на засадах взаємоповаги українського й татарського народів, замість розбудовувати партнерство двох народів - ми з єлейними посмішками влаштовуємо шоу ряджених, запускаємо етнічні театри, обмін куховарським досвідом, готові надати землі під поселення й мечеті, але не питаємо татар про головне: як вони хочуть жити? Боїмося почути відповідь чи - не хочемо її знати?

Саме тому усе частіше мирно налаштовані татари (які визнають що за України їм було жити в Криму легше), у розмовах з нами із сумом кажуть: "Ми потрібні Україні, щоб дошкулити Росії. Насправді ж українців цікавить тільки наша земля". А ми їм ще своє: Крим - це Україна...

Знаєте, якщо хочемо не бути Росією - починаймо думати не як Росія. Нам не пасують імперські амбіції. І допоки ми не розумітимемо таких простих речей, допоки ми вирішуватимемо проблеми декларативним шляхом, допоки ми будемо нехтувати загрозами, боячись "розхлюпати наповненість позитивом" й демонструючи підручникові упередження, допоки й не буде Крима з Україною і України в Криму - не буде.
На жаль.

П.С. Не хотіла про це писати. Але загравання з нацменшинами, коли вони не вдавалися, Росія завжди вирішувала просто - заселяла ними Сибір. У нас нема Сибіру. А це - суттєвий стимул, щоб бути конструктивними, мудрими й продуктивними