У Херсонському обласному академічному музично-драматичному театрі ім. Миколи Куліша грає актор, чия історія змушує повірити в дива. Віталій Пронько, котрий з семи років мріяв грати на сцені, довго йшов до своєї мети. Стереотипи в головах людей ставили йому, вихованцю Олешківського дитячого будинку-інтернату, всілякі перешкоди: «Ти бачив себе в дзеркалі? Та з актора з інвалідністю сміятися будуть!» - говорили йому.
Однак мрія Віталія здійснилася, і тепер його знають не тільки в Херсоні, а й інших містах України. Про все це він розказав мені за чашкою чаю. І доки я слухала його розповідь, за моєю спиною виростали крила.

(тут і далі фото надані Віталієм Проньком із його особистого архіву)

Корр. - Віталію, розкажи, будь ласка, про своє дитинство.

Віталій Пронько. - Я народився в Миколаєві. Але через неправильний спосіб життя моїх батьків і через те, що мою інвалідність мене перевели до Олешківського дитячого будинку, тоді він ще був Цюрупинським. До цього я ще деякий час знаходився у Будинку дитини в Миколаєві.

Корр. - Скільки тобі було років, коли ти потрапив до інтернату?

Віталій Пронько. - Чотири роки. Але й там були свої складнощі. В інтернаті є два профілі. Один профіль для розумово нормальних дітей, другий – для дітей зі складними формами розумового розвитку. Чомусь так вирішили, що я маю бути на другому профілі. Я приблизно два роки знаходився з такими дітьми. Пам’ятаю, там був манеж, в який садили дітей, щоб вони не бігали по групі. В ньому навіть іграшок не було. Кожна дитина видавала певні звуки, погляди були страшні. Деякі з них були зв’язані, деякі кусали себе. Дуже страшно було сидіти поруч із таким дітьми. Я не міг зрозуміти, чому мене туди направили. Але дякуючи Богу, на групі була няня, яка помітила, що я розумово нормальний, і сказала про це керівництву. Також і вихователі за мене просили, і мене перевели на нормальний профіль.

Ще одна проблема полягала в тому, що мені поставили діагноз, який не дозволяв навчатися, ніби я неспроможний до цього. І знову вихователі почали казати, щоб дали мені шанс. Довелося пройти багато комісій, які підтвердили, що я, дійсно, можу навчатися. Мене перевели на допоміжну програму. Це слабенька програма для дітей, які погано навчаються. Я знаходився там до четвертого класу. Потім з моєю вчителькою сталася біда. Вона потрапила в аварію, після якої не змогла з нами займатися. На той час розроблялася програма для загальноосвітніх шкіл, за якою вихованці інтернату могли б навчатися, як діти в звичайних школах. Мені пощастило. Адже, коли дітей з нашого класу розподілили в інші, про мене і ще одного мого товариша забули. Ми вирішили зайти в перший ліпший клас і потрапили туди, де навчалися за загальноосвітньою програмою. Вчителька провела перший урок, побачила, що ми «тягнемо» не гірше за інших, і залишила нас у себе. Так я з четвертого класу знов перейшов до другого. Але вже займався за загальноосвітньою програмою, яка давала можливість в майбутньому закінчити технікум, коледж чи університет.

Спершу на нормальному профілі діти до мене ставилися погано. На мені було клеймо, тому що я побував у відділенні для розумово відсталих. Років до одинадцяти мене цькували тим, що я бовдур. Було образливо, я все дитинство думав, що насправді не такий, як всі. Але в навчанні показував хороші результати, був відмінником, навіть нагороди отримував.

Дитячий будинок організовував різні поїздки. Завдяки цьому я об’їздив майже всю Україну. Неодноразово бував у Німеччині. Інгрід Зоммерфельд, яка п'ятнадцять років опікувалася нашим дитячим будинком, організувала німецький табір. Вихованці інтернату кожного літа на місяць їздили туди.

Корр. - А як ти став актором? Коли з’явилася така мрія?

Віталій Пронько. - Років у сім я потрапив до театру. З відкритим ротом дивився на дійство, що відбувалося на сцені. На моїх очах оживала казка. Після вистави сказав собі і всім на групі, що визначився, ким буду в майбутньому, що хочу стати актором. З того часу почав активно брати  участь у художній самодіяльності. Був задіяний у кожному святі. Співав, танцював, вірші читав, у сценках грав… Тільки для того, щоб навчитися не боятися публіки.

У дитинстві вихователі підтримували це захоплення. А вже коли мені було років шістнадцять-сімнадцять, то вони почали мене відмовляти. Мовляв, якби я був фізично здоровий, то без питань, а от із такими видимими вадами мені не місце в театрі, де на мене дивитиметься багато людей. «Хочеш, щоб над тобою сміявся весь зал?» - говорили мені.
Звісно, вони переживали за мене. Переконували бути бібліотекарем, журналістом, ким завгодно, але не актором.
У випускному класі ми мали обирати для себе вузи. В Херсонському училищі культури я навчатися не міг, бо у них не було гуртожитку, тобто я не мав де жити. У той час у Донецьку було училище культури, яке приймало випускників на базі дев’яти класів. Адже в дитячому будинку ми отримували тільки дев’ять загальноосвітніх класів. Я все літо працював на тим, щоб здати творчий конкурс. Готував свою авторську пісню, танок, монологи, байки. Зі мною працювали учителі мови та літератури, музики і танців. Проте в останній момент поїздка до Донецька зірвалася. Довелося їхати в Харків навчатися на соціального працівника.

Я вчився три роки. Там брав участь в художній самодіяльності. Ходив до театрів, відвідував театральну студію, щоб пробувати себе в цій сфері. Мене не полишала мрія стати актором. Отримавши вищу базову освіту, тепер я міг вступити в університет. Після випуску пробував піти до університету культури у Києві. На жаль, там зробили все можливе, щоб я не навчався на актора. Мені прямим текстом сказали:
«Юначе, ви розумієте, де ви зараз знаходитеся? Ви себе в дзеркало бачили? Який ваш зріст?»
«Метр сорок», - відповідаю.
«А ви розумієте стандарти акторські? Як мінімум метр шістдесят п’ять. У вас є вони? Ви вільні».
Навіть не дали здати екзамен. Сказали, якщо і здам, мене все рівно не візьмуть. У Києві відмовили, у Харкові теж.

У цей момент мені дзвонить Вітя Булка і пропонує допомогти з кімнатою в херсонському гуртожитку. Для цього треба було переїхати до Херсона і прописатися тут. Після закінчення харківського навчального закладу мені не було де жити. Але я знав, що в Херсоні немає вузів, де зможу вчитися на актора. Потім Вітя нагадав, що на факультеті культури і мистецтв в ХДУ є кафедра культурології, де вивчають театр.

А ще перед своїм від’їздом до Харкова я з учителем малювання їздив до ХДУ, до Левченка Миколи Григоровича. Я йому сказав, що хочу бути актором. А він пояснив, що в них лише частково торкаються акторської майстерності. Хоча є можливість стати або режисером, або актором. Проте отримана в інтернаті освіта на основі дев’яти класів не дала мені можливості навчатися там. Та, повернувшись у Херсон уже з потрібною освітою, я здав екзамен і став студентом ХДУ. Одразу подався до студентського театру «Студія Арт». Ним керувала Лідія Лимаренко, яка запросила мене у свою виставу «Ніч на полонині» грати роль потвори. Спочатку вона боялася пропонувати мені цю роль, щоб не образити. Але я залюбки погодився, адже це були мої перші сходинки до акторської професії. Далі брав участь у кожній казці, що ставив наш факультет. Зіграв декілька ролей. Писав пісні до казок. Виходив на сцену лялькового театру. Тобто здійснював мрію стати актором, починаючи з малого. 

Наприкінці мого навчання на четвертому курсі задзвонив телефон. Мені представився Книга Олександр Андрійович. Я знав, що це директор театру. Але не міг повірити! Він запропонував мені зіграти головну роль у новій виставі «Каліка із острова Інішмаан». Коли ми зустрілися в його кабінеті, Олександр Андрійович розказав мені про ідею створити виставу, в якій головну роль зіграє людина з інвалідністю. Він познайомив мене з режисером Сергієм Павлюком. Сергій Миколайович попередив, що робота актора нелегка. Проте він пообіцяв допомогти за умови, що ставитиметься до мене, як до решти акторів, без поблажок. Я з радістю погодився. І він до сих пір працює зі мною саме так - як з повноцінною людиною. Те, про що я мріяв з дитинства, перетворилося на реальність.

Корр. - Ти розказуєш, а в мене таке враження, що за моєю спиною крила виростають. Настільки надихаюча історія! Віталію, ти уже зараз зіграв дві головні ролі у виставах «Віталіус» і «Каліка із острова Інішмаан». Що дав тобі цей досвід?

Віталій Пронько. - По-перше, віру в себе. Я став більш відкритим до людей. Через те, що мене постійно цькували, ставили перепони, аби не став актором, вже руки опускалися. Я вже й не сподівався, що колись зможу себе реалізувати. Тому знаходився в творчій депресії. Не знав, де себе подіти. Адже розумів, що ніколи не працюватиму соціальним працівником, тому що це не моє покликання. Тепер в театрі вчуся життю. Театр вчить жити по-справжньому, бути справжнім.

Корр. - Знаю, що нещодавно вистава «Кайдаш і сини», в якій ти теж граєш, пройшла в Києві. Як поставилася до тебе столична публіка?

Віталій Пронько. - У нас був аншлаг. Херсонський театр гарно приймають, люблять. Відгуки були найкращі. І коли одна людина сказала, що їй мій герой запав у душу, для мене це була перемога. Сергію Павлюку дякували за таку виставу і казали, що їм сподобався мій образ. Люди просто підходили до мене обійняти, потиснути руку, подякувати за те, що надихаю. Тому розумію, що недарма досяг свого, став потрібний суспільству. Я завжди закликаю людей з інвалідністю теж не боятися і не думати, що вони нікому не потрібні. Ми не потрібні до тих пір, доки ми самі так думаємо.

Корр. - А які в тебе творчі плани?

Віталій Пронько. - Зараз ми готуємо новорічну казку «Лускунчик», в якій я беру участь. Йде потужна робота, репетиції  кожного дня. Треба також доробити фільм, в якому знімаюся. А далі буде видно.

Корр. - Чекатимемо на «Лускунчика». Віталію, ти живеш у Херсоні. Зараз так багато говорять про інклюзію. Як ти гадаєш, якісь зрушення в нашому місті є в питанні доступності?

Віталій Пронько. - Зрушення певні є. Але якщо дивитися глобально, вони повільні. Я вже стільки років живу в Херсоні, але тільки в цьому році стало помітно, що зробили багато понижень. Хоча це можна було зробити ще років п’ять тому.
Взагалі, інклюзія, як на мене, це не спеціальні класи, де відокремлено навчаються діти з інвалідністю. Інклюзія – це коли такі діти навчаються разом зі звичайними дітьми, коли можуть прийти на фізкультуру і з усіма займатися, коли на футбольному матчі сидять разом з усіма. Бо в нас люблять посадити окремо і показати: ось футболісти підтримують людей з інвалідністю... В суспільстві часто зустрічається поняття, ніби інклюзія – це відкрити інклюзивний клас в школі. Ні. Інклюзія – це коли дитина може потрапити до школи, є підйомники, пандуси, щоб зайти в будь-який клас, а не сидіти в одному приміщенні, куди будуть бігати вчителі. Інклюзія – це зміни на краще, а не їх видимість.

Корр. - Що ти хотів би змінити в суспільстві?

Віталій Пронько. - Таке складне питання (задумується). Мені здається, перше, що треба зробити, це створити умови для таких людей, загальнодоступні умови для всіх. Тоді не треба буде витрачати кошти на окремі класи.

Корр. - У мене питання до тебе як до випускника дитячого будинку. У вісімнадцять років дитина закінчує навчання і, якщо вона фізично несамостійна, її відправляють до будинку пристарілих. Як ти до цього ставишся? І як, на твою думку, можна це змінити?

Віталій Пронько. - Дійсно є такі діти, які не можуть жити без сторонньої допомоги. І дико, коли молоду людину відправляють до старих. Тут треба змінювати самі установи, робити їх молодіжними. В Німеччині нас возили в подібний заклад. Там живуть люди різного віку  в окремих квартирах. Це загальний будинок, в якому у кожного мешканця є свій окремий куточок, своя квартирка. А якщо ця людина має певне заняття, скажімо, вміє вишивати, в'язати, малювати, їй при квартирці створена майстерня, де можна щось виготовляти і продавати. Там люди не відчувають, що вони в будинку пристарілих. Не так, як у нас, де доросла людина часто має жити з чужими людьми в одній кімнаті.

Корр. - Як я чула від очевидців, в таких закладах атмосфера дуже важка. Люди приходять доживати. Деякі пам'ять втрачають, здоровий глузд, деякі пиячать. Можна звихнутися. Але давай про хороше. Віталію, ти – молодий сім’янин. Разом із дружиною ви виховуєте маленьку донечку. Як ви познайомилися? Якою була ваша історія кохання?

Віталій Пронько. - Це знов сталося завдяки Віті Булці. У нас із ним є спільна знайома Аня. Якось вона приїхала до Віті на день народження. Але була не сама, а з подругою. Своїй подрузі вона вже сказала, що ми хороші хлопці, також з інтернату. Адже Люда, подруга Ані, жила в херсонському інтернаті. Є щось спільне, буде про що поговорити. Коли вони приїхали, Люда була така сором’язлива, майже не розмовляла під час бесіди. А я на той час видав свою збірку поезій і подарував обом дівчатам. Вже ввечері побачив, що Люда додала мене в друзі в соцмережі. Написала, що повернувшись до інтернату, сидить і читає мої твори. "Такі проникливі вірші", - говорить.
Так ми почали спілкуватися в інтернеті. Потім я запропонував прогулятися. Вона відпрошувалася з інтернату, і ми гуляли в парку. А ще Люда нагадала, як ми вперше побачилися в олешківському інтернаті, коли я, як випускник, приїздив туди, щоб допомогти вихователям ставити новорічну казку. Я грав Бабу Ягу. Люда з Анею приїхали тоді в гості до дітей. А у нас саме була репетиція. Вони заглядали, бо їм було цікаво, що відбувається на сцені. А там я виграю, витанцьовую. Так вона побачила мене вперше. Я теж бачив її, проте ще не знав, що ця людина відіграє таку важливу роль у моєму житті.
Після того, як Люда випустилася з інтернату, вона вступила до морського коледжу на кухаря-пекаря. Я почав працювати в театрі. Потім запропонував їй жити разом. А через рік ми одружилися.

Корр. - У Люди також є інвалідність?

Віталій Пронько. - Ні, вона здорова.

Корр. - Вона тобі казала, за що тебе полюбила?

Віталій Пронько. - Вона так багато казала (сміється). По-перше, вона сказала, за внутрішній світ. А ще через ту зустріч в інтернаті. Коли я побачив, як вона сиділа сама на диванчику, то, не соромлячись, підійшов і запропонував екскурсію. Повів її до художнього класу показати малюнки дітей. Напоїв її чаєм. Їй запам’яталося, що я був готовий зробити усе, аби вона не нудьгувала.

Корр. - Що ти міг би побажати людям, які хочуть утворювати сім’ї, але комплексують через свій фізичний стан?

Віталій Пронько. - У першу чергу впевненості. Коли людина впевнена, вона не звертає уваги на свій фізичний стан. Часто трапляється, що я йду по вулиці, і діти мене називають «маленький дядя». А буває, що підходять і питають, а що це у мене на спині? Кажу, що це сумочка, як у кенгуру. Починаю переводити все в жарт. Я для себе «увімкнув», що у мене нічого немає. Коли ти собі сказав, що вади немає, ти не акцентуєш на ній увагу і не викликаєш жалості в інших. Адже люди бачать, що я йду, посміхаюся, що в мене все добре. Так, вони помічають і мій дефект. Але моє обличчя не показує, що я знаю про нього. Усе у нас ось тут (показує на голову). Коли ми викинемо сміття звідси, тоді - ніяких проблем. Коли я прийшов у театр, то викинув це сміття.

Тетяна Гладиш