Людина року, що минув, Віктор Булка розповів про благодійність і зміни, які залежать тільки від нас. А також про те, що надихає долати перешкоди і насолоджуватися життям, яким би воно не здавалося.

Від херсонських знайомих з інвалідністю мені нерідко доводиться чути про доброчинність Віктора Булки: то організував збір коштів на лікування, то допоміг із житлом, то дістав квитки на концерт. Недаремно цей громадський активіст отримав відзнаку «Людина року-2018» за визначенням соціального медіапроекту «Best in Kherson». Коли я нарешті бесідувала з ним особисто, то зрозуміла, що він не лише вміє знаходити шляхи творити добро, а й заражає своїм ентузіазмом інших. Бо він знає, що саме потрібно, аби помічати красу життя навколо. При цьому, як Віктор стверджує, це необхідно всім, а не лише людям з інвалідністю.

- Вікторе, розкажи, будь ласка, як ти став Людиною року 2018. За які заслуги отримав це звання?

- Мені зателефонували третього грудня, коли саме відмічається міжнародний день людей з інвалідністю, і сказали, що номінували мене на відзнаку «Людина року 2018». Вона присвоюється соціальним медіапроектом «Best in Kherson» уже п’ятий рік і відзначає кращих серед кращих у Херсоні. Для мене це було несподівано. Коли я спитав, за що мене номінували, мені відповіли, що за активну діяльність у соціально-громадській сфері, за те, що захищаю права людей з інвалідністю. Пізніше вже виявилося, що мене подали в номінацію громадські організації, які опікуються дітьми з інвалідністю.

- Ти сам очолюєш Всеукраїнську громадську організацію людей з інвалідністю «Велід». Як ти прийшов до цього?
- Я вже давно працюю в громадській сфері і безпосередньо в цій організації, створеній у 2010 році. Спочатку був задіяний як волонтер, пізніше – як виконавчий директор різних проектів і програм, зокрема найбільшої серед них – «Українська нація – від бар’єрів до взаємодопомоги». А в листопаді минулого року став керівником «Велід». Мені довірили таку місію, оскільки вирішили, що я вже готовий до неї.

- А які завдання ставить перед собою ця організація?
- В першу чергу подолання ментальних бар’єрів, які існують у суспільстві по відношенню до людей з інвалідністю та маломобільних громадян, і формування толерантного ставлення. Бар’єрність проявляється, навіть коли до вас відносяться з жалістю, мовляв, ти ж хворий, маєш обмеження. Формувати толерантність – довгий і непростий процес. Але завдяки нашим заходам, акціям, тренінгам ми це робимо. Сьогодні суспільство, слава Богу, відкрите. Хоча, звичайно, існує ще достатньо бар’єрів, над якими треба системно працювати. Не тільки говорити, а й навчати, переконувати, інколи навіть жорстко. Адже буває попадаються люди, організації, яким потрібно стільки доказової бази, стільки фактів надати. Але доказової бази в нас багато. Маємо чимало прикладів успішних людей з інвалідністю. Є чим пишатися, що донести, показати, і це більше вражає людей, ніж теорія. Коли ти наводиш приклад того ж Віталія Пронька, Михайла Гаврилюка або когось іще з нашого інтернату, то показуєш, що ці люди, незважаючи на свої фізичні обмеження, надзвичайно талановиті, творчі. Просто треба підтримати їх, дати їм поштовх.

Так само ми працюємо над тим, щоб забезпечувалася доступність: архітектурна, інформаційна, транспортна. Коли буде забезпечена інфраструктура, інформація, люди зможуть користуватися соціальними послугами, виходити туди, куди потрібно.

- Вікторе, що підштовхнуло тебе до громадської діяльності?
- По-перше, несправедливість. По-друге, певна ізоляція. Я бачив, що ми як люди з інвалідністю можемо приймати рішення неповноцінно. З часом зрозумів, що, крім мене, ніхто цього не зробить. Даремно чекати від держави, від когось, хто прийде і організує все, в чому я маю потребу. На жаль, цього не відбулось і не відбудеться. Коли бачив цю несправедливість, пасивність, в певній мірі байдужість і навіть зверхнє ставлення, то зрозумів, що від мене залежить, як до мене будуть ставитись. Які кроки я зроблю для того, щоб мене поважали, забезпечували належні умови життя? Я поставив собі питання: чого я хочу? А також завдання допомогти в першу чергу собі, а вже потім й іншим. Я до сих пір працюю над собою, міняю стереотипи, що існують в нашому суспільстві. І намагаюся своїх друзів, з якими ми вийшли з одного інтернату, долучати, переконуючи їх у тому, що слід не просто скаржитися, а щось робити, аби той чи інший заклад став доступним або ми скористалися певними послугами.

- Вікторе, ти виховувався в Олешківському дитячому будинку-інтернаті. Після твого народження батьки відмовилися від тебе через інвалідність. Складніше тобі було, ніж дітям, які мали сім’ю?
- В моральному плані так. До деяких дітей в інтернаті приїздили батьки. Я бачив, що їх любов, турбота відрізняється від любові, яка є у педагогів. Хоча серед вчителів були такі, які віддавали себе, частинку свого серця. Звичайно, було десь і образливо, і боляче. Ми як діти не розуміли і в якійсь мірі намагалися образити дитину, що мала батьків. На психологічному фоні це відображалося – в  цьому складність. А в інших питаннях ми не були ображені. Наш інтернат був забезпечений, мав спонсорів і небайдужих людей, котрі приходили і допомагали нам. До нас долучилася німецька організація «Допомога Східній Європі», яку очолювала Інгрід Зоммерфельд. Дуже сильно підтримували віруючі люди. Навіть іменини нам організовували. Єдине, чого не вистачало, це батьківської любові і сімейної атмосфери. Хоча сьогодні, працюючи соціальним працівником, я розумію, що є сім’ї, де все не так гладко, і в деяких випадках краще цій дитинці бути в такому інтернаті, як наш. Там вона отримає і буде захищеною більше, ніж у неблагополучній сім’ї.

- Я часто бачу на твоїй сторінці у «Фейсбуці» заклики про допомогу різним людям. Як, взагалі, відгукуються на них у суспільстві? Складно реалізувати таку допомогу?
- Нескладно. Сьогодні люди відгукуються. І знаєш, хто? Звичайні люди. Хотілося б, звісно, щоб долучалися і більш заможні, ті, хто при грошах, при можливостях, при владі. Наразі знаходяться організації, які безкоштовно пропонують допомогу. Слава Богу, багато небайдужих. Минулого року ми провели декілька благодійних заходів на підтримку молодих людей з інвалідністю, які потребували лікування. Серед них і Ігор Бєлякін, який потребує лікування, операції і реабілітації. Для нього у вересні 2018 року ми спільно з херсонський  театром ім. М. Куліша провели благодійну моновиставу у стінах державної обласної адміністрації.  За дві години ми зібрали більше вісімнадцяти тисяч гривень. Я не очікував, що люди, які там працюють, настільки переймуться проблемою. Також проводили благодійний захід на підтримку здійснення мрії дитинства художника Федора Романова. Він прагнув відкрити власну студію, де навчатиме дітей з інвалідністю. І нам вдалося зібрати потрібну суму.

- Повернуся до ситуації Ігоря Бєлякіна. Йому ще не зробили операцію?

- Ще ні, оскільки в його організмі відбуваються запальні процеси, які спочатку треба зняти, щоб не було ризику. Тільки тоді можна оперувати. Над цим лікарі зараз працюють. Гроші, які ми зібрали, знаходяться на спеціальному рахунку. Я за цим постійно слідкую, тому що розумію відповідальність. І дуже вдячний кожному меценату, добрим людям, які підтримали Ігоря. Я відчуваю довіру. Багато є нечесних організацій. Однак я це роблю це не для себе, а заради блага тих людей, які дійсно цього потребують. Все відбувається прозоро. Кожен може прийти і перевірити.

- Ти багато кого підтримуєш. Хто підтримує тебе?
- Мене підтримують друзі, з якими ми разом з дитинства. Це хлопці і дівчата, з якими ми жили в дитячому будинку. Практично вони – моя сім’я. Якщо у когось щось трапляється, ми об’єднуємося і допомагаємо один одному. Буває, що й конфліктуємо (сміється). Як в сім’ї.

- Які цілі ти ставиш перед собою? Що ти хотів би змінити в суспільстві?
- Я дуже хочу, щоб ми стали європейською громадою, де була б рівність прав, в першу чергу, людей з інвалідністю. Прагну, щоб існувало розуміння, а не упередження. Щоб була забезпечена доступність. Я неодноразово був у Німеччині, Польщі, де турбота про таких громадян не просто на папері написана, а реалізована. Моя ціль розвивати філантропію, щиру благодійну справу, яка буде реально допомагати. Якщо в Європі це все є, значить воно досяжне. І я буду тільки радий, якщо стану учасником цих добрих процесів.

- Як думаєш, що треба в нашому суспільстві зробити, щоб цього досягти?
- Думаю, має з’явитися політична воля в наших можновладців. Вони повинні зрозуміти, що все відбувається з Божої ласки, і вони приходять допомагати і робити добро. Це гучні слова. Але я вважаю, що від можновладців залежить, як сьогодні буде почувати себе кожна дитинка, чи буде вона здоровою і забезпеченою всім необхідним. Що ще має змінитися? Кожен має бути активним, відповідати за свої дії, не шукати винних у своїх обставинах. Від кожного з нас – від мене, від тебе – залежить, чи будуть зміни. Ми всі гарно говоримо. А що ми зробили, аби ці зміни відбулися? Почни з себе. Менше критики, більше пропонуй. Вас щось не влаштовує – пропонуйте рішення. Давай разом запропонуємо та ще й допоможемо організувати. І тоді буде результат.

- Яна Лебєдєва, радник міського голови, говорить, щоб писали заяви...
- Так, це елементарно. Наприклад, хтось говорить, що недоступна маршрутка. А він написав заяву в міськвиконком? Люди думають, хто там буде на їхні бажання дивитися. Нам потрібно прибрати цю пасивність. Вона вбиває.

- Вікторе, над якими проектами працюєш зараз? Поділися планами на новий рік.
- Ми вдосконалюємо програму «Українська нація – від бар’єрів до взаємодопомоги». Вона включає розвиток інклюзивних процесів, інклюзивної освіти в херсонській громаді. Так само ми продовжимо працювати над забезпеченням доступності. Хочемо домогтися не тільки пониження бордюрів, а й ремонту пішохідної частини. Адже тротуари в жахливому стані. Ще з дитинства нас навчають дивитися під ноги, аби не впасти і не забитися. А коли ми виростаємо, то не помічаємо того, що відбувається навколо, не бачимо сонця, не чуємо, як співають пташки. Наша увага зосереджена під ногами. А якщо буде зроблена доріжка за державними та європейськими стандартами, тоді можна буде іти і насолоджуватись, бачити людей, які проходять повз, казати їм «доброго ранку»... Від цього стане комфортно всім без винятку. Не тільки людям з інвалідністю і маломобільному населенню. Пригадую, коли ми нарешті добилися, щоб зробили пониження, зручно стало всім: і матусям з візками, і пенсіонерам. Також будемо проводити благодійні заходи на підтримку людей з інвалідністю, які звернуться до нас. Продовжимо формувати толерантне ставлення. Крім того, починаємо працювати над впровадженням норм, які визначені у Конвенції ООН про права осіб з інвалідністю. На жаль, більшість наших депутатів не розуміють, як впроваджувати ці норми. Тому думаємо, яким чином донести їх так, щоб вони реалізувалися на практиці, а не тільки в програмах і рішеннях міської ради. До того ж, за ініціативи подружжя Лебєдєвих в міській раді прийняли програму «Доступний Херсон». Ми маємо слідкувати за її виконанням. Тож планів маємо багато.

Тетяна Гладиш, 14.01.2019
фото з архіву Віктора Булки