У жовтні Віктор Янкевич, молодий письменник із Кременця, що на Тернопільщині, завітав у Херсонську обласну бібліотеку для юнацтва ім. Б Лавреньова, щоб презентувати дві останні книжки. Місце презентації було обрано невипадково, оскільки на створення книг його надихнула завідувачка одного з відділів бібліотеки Юлія Майстренко. Українські читачі вже знають цього автора за двома раніше виданими детективами: «Тенета» і «Копія». Історії про незвичайну бібліотекарку «Відплата» та «Вбивство в бібліотеці на Ринку, 9» теж написані в цьому жанрі.

У бесіді Віктор поділився досвідом написання романів, враженнями від Херсона та розказав, із чого складається звичайний день письменника.

- Вікторе, з чого для тебе почалося письменство? Наскільки тернистий цей шлях?
- Все почалося з віршів. Десь із 2006-го я писав виключно вірші, мріяв видати книгу поезій і навіть не планував писати прозу. Однак у 2013-му зіткнувся з такою проблемою для всієї України, як доведення до самогубства через соціальні мережі. Ось тоді вперше задумався над тим, щоб написати роман. На той момент ніхто ще не чув про таку «групу смерті» як «сині кити», які доводять дітей і підлітків до суїциду. Мені здається, ці хворі на голову люди – хоча які там люди! – саме оте нещастя показало, як за допомогою соцмереж можна маніпулювати людьми і навіть убивати. Ця реальна історія і лягла в сюжет мого дебютного роману «Тенета», який я писав три роки. Далі було легше. Я люблю розповідати історії, тому письменництво для мене не робота, а життя.

- Ти видав уже чотири книжки в жанрі детективу. Плануєш видавати любовний роман. А як приходить думка написати ту чи іншу книгу? З чого, власне, все починається?
- Усе починається з ідеї. А от звідки з’являється ідея – сказати складно. Це може бути що завгодно. Історія, яку хтось десь колись розказав. Сюжет у новинах, на який ніхто не звернув особливої уваги. Будь що. Я працюю так: з’явилася ідея написати роман, кілька місяців ношуся з нею, як із немовлям, вигадую сюжет, персонажів, складаю, так би мовити, план, але в голові (до речі, треба буде взяти за звичку записувати). Коли вся ця «каша» перетворюється на цілісну картину, сідаю і пишу. Інколи думаю над книгою набагато довше, ніж потім пишу її.

- Ти часто списуєш персонажів із реальних людей. Якими рисами має володіти людина, щоб потрапити у твою книгу?
- Усі люди різні і цікаві для письменника. Не треба володіти особливими рисами. Інколи я вписую в книги друзів, бо ціную їхню дружбу і хочу зробити для них щось приємне й цікаве. Інколи – як вийшло у Херсоні – ти зустрічаєш людину, яка, здається, не на своєму місці. Думаєш, що це модель, акторка, письменниця, а виявляється – звичайна бібліотекарка. Як так? Не може бути! І розумієш, вона – те, що треба для хорошої історії, той персонаж, навколо якого можна будувати сюжет і не один.

- Отже, ти списав головну героїню з працівниці херсонської бібліотеки Юлії Майстренко. Її фото прикрасили навіть обкладинки книг. Чим персонаж Юлїї не схожий на інші?
- Весь сенс у тому, що вона аж ніяк не схожа на працівника бібліотеки. На кого завгодно, тільки не на бібліотекарку. Юлія надто яскрава, надто відкрита і неординарна. Її стиль, гострий розум, манери – те, що треба для ідеального персонажа детективу. Вона притягує читача, і після виходу книжок про неї мені вже написало кілька людей із запитанням, коли ж буде продовження пригод Юлії. Зараз детективістам важко знайти персонажа, який закохає в себе. Думаю, Юля саме така – може закохати в себе найвибагливішого читача.

- Як реагують твої знайомі, коли потрапляють до книг?
- Здебільшого позитивно. Ще ніхто не жалівся… майже. Наприклад, мій тренер в тренажерній залі, якого я вписав у книгу «Копія», знайшовши себе в ній, дозволив мені три місяці ходити на тренування безкоштовно. І таке буває.  

- З презентаціями книжок ти буваєш у різних містах України. Чим тобі запам'ятався Херсон? Які враження від міста?
- Найбільше в Херсоні мені запам’яталися жовто-блакитні кольори будівлі в центрі міста і напис великими літерами «Херсон – це Україна». Це справді класно. Якщо ж говорити про презентацію і організацію, то все було на найвищому рівні. І люди, що прийшли послухати, і телебачення, і преса. Тому дякую Херсону за таку теплу й чудову зустріч.

- Як потрібно писати молодому авторові, щоб видавництво видавало його за свій рахунок?
- Тут головне не здаватися, завжди йти тільки вперед. Спілкуватися з людьми своїх інтересів, вчитися, читати потрібні книги і кожного дня практикуватися у написанні текстів. Свого часу я зустрівся з геніальною людиною, яка зробила мене як автора. Це журналіст і письменник Сергій Синюк. Він перший, хто прочитав мій рукопис і показав мені, як правильно, дав гарної прочуханки. Якби я здався після того, як він повернув мені перший варіант рукопису, де все нагадувало вінегрет, зараз не було б такого письменника як Янкевич Віктор. Ніколи не здавайтеся – ось моя вам порада.

- Розкажи, будь ласка, про свої захоплення і вподобання. Не тільки літературні.
- Я ще той кулінар. Люблю готувати різні страви, експериментувати. Дуже полюбляю, хоч і не завжди вдається зробити все правильно, італійську кухню. Обожнюю спорт, катання на сноуборді. Я довго вчився класно їздити на дошці. А зараз не можу дочекатися зими, коли знову поїду в Буковель і стану на борд. Саме цей вид спорту навчив мене йти до мети. Коли ти падаєш у горах, то в тебе немає іншого виходу, лише встати і спробувати ще.

- З чого складається звичайний день Віктора Янкевича?
- Мої друзі часто говорять мені про те, як класно і цікаво я живу. Вони роблять висновки з фейсбуку. Насправді ж письменництво – діло самотнє. Фестивалі й форуми, якщо скласти докупи, кілька тижнів на рік. Весь інший час ти вдома. Я встаю о сьомій ранку. Кава і таке інше. Потім – на роботу, а я працюю бухгалтером. Пізніше знаходжу час для написання тексту. Ввечері тренуюся. Дві години роботи з «залізом» і – додому, де темно, сумно і страшно (сміється). Перегляд фільму або читання. І так кожного дня. Здуріти можна (сміється).

- Поділися цікавими, можливо, кумедними історіями, пов'язаними з твоєю літературною діяльністю.
- Одного разу мені треба було знайти отруту. Цікаво починається, правда ж? Отруту, випивши яку, один не дуже хороший персонаж через дві години тихо вмер би від зупинки серця. Я знайшов її і навіть написав текст. І ось підвожу свого кума з дружиною в машині. Дзвонить телефон і починається розмова:
- Ну як? Ти знайшов отруту, якою можна того чоловіка вбити?
- Не тільки знайшов, - відповідаю. – Вже вбив. Учора. Ввечері. Сьогодні замітаю сліди і все.
- І як?
- Супер. Страждав бідолаха перед смертю так…
Розмова триває кілька хвилин, і лише після того, як я поклав слухавку, помічаю нездоровий погляд із боку дружини кума, та і сам кум теж дивиться на мене якось… не так. Бідна жінка тривожним голосом:
- Скажи йому хай зупиниться. Я боюся їхати з ним далі.
Мене попросили, я зупинився, жінка вийшла, кум закрив двері і давай лаяти мене на чому світ стоїть:
- Ти дурень. Хто про таке говорить по телефону? Я не хочу свідком бути, я, взагалі, цього не чув
Пояснюю йому, що сталася помилка, мова йшла про книгу. Однак кум вийшов із машини. Його дружина досі розмовляє зі мною з осторогою. Хто ж його знає, що в цих письменників у голові?

- Принаймні одне ми потрібні знати: що у тебе в голові стосовно Херсона? Коли ще плануєш завітати до нас і з чим?
- У Херсоні буду в грудні на фестивалі «Книжковий Миколай». Привезу всі свої детективи. Буду радий зустрітися з кожним, хто любить заплутані історії і розгадки до них. Можу сходити з кимось на каву. Пишіть у фейсбук. До зустрічі!

фото зі сторінки Вікторра Янкевича у фейсбук

Інтерв’ю підготувала Тетяна Гладиш