Скоро світ побачить нова книга новел - книга скарг та відмов "Мої любі чоловіки". Щоб мати уявлення про неї - будь ласка, одне з оповідань "Вечір поезії". Ілюстрації Маріанни Тариш.

Вона шкодувала, що прийшла. Двадцятип’ятилітня дурепо, на що ти розраховувала? Що один перед одного хлопці й дівчата з палаючими очима полізуть на трибуну й виголошуватимуть рядки, від яких у тебе тілом бігтимуть мурахи і пульсуватиме у скронях шаманським бубном кров? Ну ідіотка! 

Так, тут дійсно, начитані юначки і юночки – чи то ерудовані, чи то нахватані (алілуя, інтернету) - читали вірші: заоригінальні верлібри, епігонські катрени, непогану метрику, навіть щось задушевне. Не завжди супер, але , загалом – прийнятно. Фоном блямкала ненав’язлива музичка – щось джазово-блюзове перемежовувалося з етнічними експериментами так, ніби хтось слідкував за тональністю вірша і навмисне добирав супровід. 

Звісно, був бар, де можна було випити, але пили скрізь і курили скрізь. Мабуть, дратувало саме це. Бо, переміщуючись невпинно між стільцями, люди з келишками перемовлялися і хлюпали інколи на сидячих. Ті підсмикувалися, оті підгигикували - й усім ставало весело. Всім, крім неї. Бо вона, чи не єдина, сівши якнайближче до імпровізованої сцени, намагалася «слухати поезію». Намагалася, але виходило кепсько. 

Ще перші хвилин 25-30 вона захлиналася звуками незнайомих голосів та співзвучностей. Навіть зловила себе на тому, що рота привідкрила, стисла кулачки до білих кісточок, і сидить мало не зі сльозами на очах. Хтось за спиною шепотівся, хтось перемовлявся голосніше й навіть посміювався, але то не заважало. Що ж такого сталося потім – не зрозуміло. Їй просто схотілося озирнутися і побачити, чи всі розуміють, як гарно і що саме так гарно прочитав невисокий хлопець із важким поглядом з-під засмальцьованих патлів. Вона стиха, «аби не порушувати атмосферу», озирнулася і … 

І що? Нічого. В тім то й річ, що нічого. Ніхто, виявляється, особливо не переймався. І те, що вона по-дурному завважила святом мистецтва було просто тусовкою тих, хто не вміє розважатися інакше. Таке собі звичайне життя людей, повернутих на 75 градусів відносно звичайної реакції на світ – і більше нічого такого. І музичка ця, чудна, стала дратувати. І сама вона, така захоплена, на першому ряду, дратувала себе, і скулена під ніжками стільця тінь також. І тихий маточок юного поета, що перечепився об щось. 

Піду додому – вирішила вона. І тут-таки передумала:ну, вилізла вряди-годи з нори, ну, повелася на запрошення колишніх співкурсників, ну, втрапила не в свої холоші, - то терпи, розумніша станеш. Заспокойся і насолоджуйся. 

Але заспокоївшись, Ляна, охолонула і до поезії. (Вона сама ніколи не заримувала і рядка – якась внутрішня німота не дозволяла ані складно розповідати, ані писати поздоровлення на листівках, ані, тим більше творити «штуки мистецькі». Її вистачало на добротний літаналіз, на шалену приховану любов до Плужника, Лорки і Пастернака, і стримане визнання за рештою - прав на поетичне існування та цікаві образи і обертаси. Все.) Так от, втративши пієтет до поетичного вечора, вона зайнялася для початку прискіпливим літературним аналізом та аналізом всього, що відбувалося довкола. Сльози захоплення змінила глузлива посмішка й внутрішньо вимовлене «понтиста бидлота». 

Ляна кілька разів уже дивилася на годинника і думала: якби хтось зараз про неї згадав і зателефонував, вона б, узявши мобілку, мала цілковите право попрощатися з не дуже вже й близькими приятелями, що витягли її після роботи у «Мак Дональдс» причаститися до сучасного культпроцесу і, вийшовши ніби то на хвилинку, просто зникнути додому. Та… ніхто про неї не згадував. А втекти самій духу не ставало – роздратування пройшло, а з ним,як завжди, і здатність до рішучих рухів. Хоч і шкода. 

- Ну, і як тобі? Подобається? Сидиш тут, маленька, слухаєш. 

Поряд з Ляною присів такий собі хло’ перезрілого віку. Таке собі демонстративне стильове недбальство у одязі, вартість якого обчислюється не в одну сотню баксів, хороший парфум, широкі руки з ідеальними нігтями, розумні очі, самовпевнений тонкий рот. Здається, він читав сьогодні щось – непогане, різкувате, іронічне. Така собі маяковщина мовою жаданів, офісний бунт. Ну-ну. 

- Подобалося – слухала, а зараз уже ні. То я йтиму. На все добре, - підвелася Ляна. 
- Я проведу, - не спитав а повідомив він, і підхопив її сумочку, прямуючи до виходу. 
- Не треба, - сказала йому навздогін , та офісний Лермонтов уже чекав надворі. 
- Мік, - простягнув руку і спочатку міцно потиснув, а потім ковзнув пальцями по зап’ястку – наче випадково, але лагідно. 
- Микола чи Михайло? Навряд чи Мік Джагер. Ще менш – Міккі Маус. 
- І все таки Мік. 
- Ага. Ляна. Уляна. Ім’я таке. 
- Ммм! Тільки хтів запитати, а ти вже й сказала. Ходім? 
- Я - до зупинки. 
- Туди? Ясно. А потім? 
- Додому. 
- До кого? 
- До мене. 
- Далеко? 
- Далеко. 
- Нічого, сказав проведу – проведу. Я закурю? - і, не чекаючи відповіді, закурив. -Чим займаєшся? 
- Всім. У Мак Дональдсі. З перспективою кар’єрного зросту, як в рекламі. 
- А ви? 
- Теж всім, але по части веб-дизайну . А вчилась? 
- Так. Загальне мовознавство, аспірантура, мертва дисертація. Ще питання? 
- Ні. Навіщо. Що ми чекаємо? Он уже скільки проїхало – на всі краї географії. А? 
Ляна осміхнулась: вона збрехала. Їхати ніде було не треба. Так, пройти у арку повз двір, вийти і - у під’їзд, на третій поверх. Просто хотілося проститися саме зараз і «не ускладнювати». Надто вона втомилася, а кавалер уже, очевидно, веселий, хоч і не п’яний. 
- Ага, - замислився Мік. – Підемо дедуктивним шляхом. Пані натякають, що хочуть «поехать в таксо»? Зара, - й поліз у куртку по гаманець. 
- Ні, - знов осміхнулася Ляна. 
- Значить, пані не мають де жити? 
- Ні. 
- Так… Що ще? Так-так... Ти живеш десь отут і шифруєшся? То де? Там? Чи там? 
Ляна засміялася вголос. Що тут сказати? Принаймні дурним його не назвеш. 
- Ти не хочеш, щоб я тебе провів? 
- Не хочу. 
- А чого так? 
- Просто. Ні до чого це. 
- Чому? Давай ітимем, і вже по дорозі з’ясуємо, чого ти проти проводжань. Добре? А то стоїмо, мерзнемо. Не на морському пляжі – «февраль, достать чернил и плакать»… Так куди идти? Туди? Сюди? Ага, сюди, в арку? Прошу. 
Ляна трошки постояла, пом’ялася з ноги на ногу, посміялася сама з себе і з ініціативного кавалера й рушила за ним. Щоб не мовчати, спитала: 
-А ви - любите Пастернака, чи так? 
- Его все любят. – сказав Мік, і раптом справді став читати вірші. Багато і пристрасно. А потім додав, зупинившись у арці, без переходу: - Знаешь анекдот? Президент Украины спрашивает: москальські посланці поїхали? Поїхали. А польські ? Поїхали. А американські? Теж. Тогда че ж мы, пацаны языки ломаем? Давай по-нашему! 
- До чого б це? 
- Вечер поэзии закончился, Дусенька. И теперь… 
- Ляна. 
- Ляна, сори. Так вот, давайте теперь по-простому, по-нашему. Вы ведь на работе как говорите? А дома? А с друзьями? А с любимым? Так, как и все, по-русски. Ну вот. 
- Знаете, Микуша, а мне внезапно совсем расхотелось с вами говорить. 
- Что так? 
- Слишком уж вы… напираете, что ли? И на ты мы перешли, и на русский перешли, и провожаемся вот. А зачем это все? Я вам – не нужна, по большому счету. Вы мне – тоже. Да и без Пастернака вы интереса для меня как-то не представляете. 
- Хорошо, вернем Пастернака и сдадим позиции. Вас дома кто ждет? Никто? А давайте вас буду ждать я. Не понравится – только сегодня. Ну? Все будет тип-топ. Ну? 

У дворі було темно. Згори падали плями світла, та чи розбивалися об асфальт, чи не долітали - на дні двору темрява спочивала надійно і щільно. Було тихо. Лише кричали з вікон серіали, новини, мегаспорти й дискавері. Наче світ покинули люди, а лишили не вимкненим свій «технозатишок». Ляна зупинилась під акацією, торкнулася кори дерева. Навіть тут, серед ночі, вона знала, яке воно – бо бачила його все життя, бо воно їй рідніше за будь-кого. Тим більше, що будь-кого більше нема – всі вимерли, як динозаври. А от який зараз вираз обличчя у цього Міка? Не видно, навіть очей наче нема – темні плями. 
- Йдіть додому. Добраніч. Дякую що провели. – Ляна забрала сумочку. 
-Ще ні. Де ваша квартира? 
-Он там. – махнула сумочкою в бік під’їзду. 
- Поклич мене на каву. У тебе є… кава? – Мік раптом опинився близько-близько, міцно притис її до акації спиною, торкнувся пальцями прядки волосся на скроні, ковзнув по щоці, торкнувся шиї. Вона відчула, як здіймаються його груди, як тепло пахне коньяком від його губ і задихнулася – самота страшна штука, але не так і не цього хотілося б. Ляна випірнула з обіймів і сховалась за деревом. 
- Я не хочу напувати вас кавою. - запоотестувала стиха Ляна. - Я хочу, щоб у мене вдома були тільки дорогі мені люди. Потрібні. Для душі. Для життя. 
- А я – не тот кампот? Интересно! – було видно, що йому подобається гра, така собі софістична прелюдія до основної дії. - Слушай, а если хотя бы предположить… 
- Миша… Все таки Миша? Замечательно. Знаете анекдот про «если дипломат сразу говорит «нет» – он не дипломат, а если женщина сразу говорит «да», то это не женщина»? 
- Типа того. 
- Миш, я и не дипломат и не женщина – в том смысле, который выкладывается тем анекдотом. Я говорю нет. Что значит нет. Вообще нет. 
- Я ни о чем еще не спрашивал. 
- Да неужели? Вы хотите подняться ко мне, срезаться партеечку в шахматы, попивая кофеек, посмотреть семейные фото, потом полить фикусы и поехать домой? Чудно! А посуду вы не моете? А мусор не выносите? 
Мік зловив її пальці і знову опинився близько – по той бік дерева, але обличчям до обличчя, він з усміхом зазирнув їй в очі: 
- Ти дивачка. Правда… Ти мені подобаєшся. Така от чудна… Ляночка… 
- Мішо, ви теж не огидні. Ви цікаві. Але я так не вмію і не можу. Не треба. 
- А ми нічого й не робимо. 
- Мішо, припиніть. Ви ж розумієте, що намагаєтесь цікаво провести час і повноцінно розважитися з дивною пролетарською гостею вашого поетичного вечора. Ви поверніться у клуб. Там обов’язково будуть дівчатка з вашого кола, яким такі розваги будуть і цікаві, і приємні. Попит і пропозиція, і т.п. А мені не хочеться. 
- А чого тобі хочеться? 
- Тиші, спокою. Ніжного і міцного плеча. Бути потрібною не один єдиний раз випадковому, хай і непоганому, чоловікові, а все життя і єдиному. Щоб він не втомився від мене ніколи, а я – від нього. Оце й усе. А ви пропонуєте щось таке одноразове… 
- Чого зразу одноразове? 
- Ну на тиждень, на місяць. Навіть не на рік. Я цього не хочу. 
- Ти надто молода, щоб не хотіти. Мені от скоро 45. А я хочу. Дозволь, я тебе поцілую. Просто поцілую. У жінки повинні горіти очі, а ти… У тебе лампочку викрутили, чи батарейки сіли? Іди до мене. 
Ляна знову пірнула під його руками і вивільнилася. Навіщо? Це було незрозуміло і їй. Він ніжний, упертий. З ним могло б бути добре. До ранку… А це так довго і так багато. А потім… Ні, не хочеться гіркоти. Не хочеться, щоб самота підступила потім ще дужче і ще ближче. Краще вже так. 
- Не треба. Не треба мене лікувати. І лампочки мені крутити не треба. Ви почалися для мене як поет – залишайтеся поетом. З іншого боку ви мені там – не ці-ка-ві. 
- А шкода…

Мік сів на лавочку, відвернувся і закурив
- У вас є телефон, Ляно? Запишіть мені його. Може колись зустрінемося ще - й ви будете іншої думки. 
- Не треба. Зайве. 
- Я без телефону не піду. 
Ляна вкотре за цей вечір осміхнулася: 
- Що ж, ось, - дістала паперовий носовичок і олівцем для очей записала номер.-Будь-ласка. Та ліпше викиньте одразу. Ми з вами далі телефонних розмов не підемо. 
- Ви принижуєте мене як чоловіка? Чому? 
- Ні, не принижую. Намагаюсь пояснити, що ви – чоловік для якоїсь іншої жінки, а я – жінка для якогось іншого чоловіка. А так – ми просто люди. Цілком можемо обійтися телефонними розмовами. Вам це треба? 
- Мабуть що ні. Ти твердо рішила? 
- Тут нема що рішати, Мішо. Викидайте. 
- Добре. – Мік, пильно подивившись на Ляну, підпалив серветку з номером і кинув долі; дочекавшись, поки догорить вогник, підвівся і простягнув руку. –Бувай, пролетарко. Вечір поезії скінчився. 

Просто і міцно потиснувши їй руку, Мік подався через двір до зупинки, жодного разу не обернувшись. Їй раптом стало шкода, що він пішов отак просто, шкода, що він спалив її телефонний номер, і шкода, що навіть не пригостила гарячою кавою. Ляна сіла на лавку і дивилася йому в спину – як він іде, бідненький: зіщулився, протверезів і став замерзати… 
Невже не можна було хоч інколи базікати про те, про се? Невже вечір поезії й справді закінчився, - думала вона, піднімаючись сходами.

весна, 2008 рік.

Замовити книгу в електронному вигляді можна у автора - Олени Маляренко