Нестерпно. Немовчно. Йдуть у засвіти майстри й новатори, а підмайстри залишаються: горлаті, пихаті пристосуванці , епігони та халтурники. А майстрів - усе менше...
Ще один з плеяди журналістів, що покинули цьогоріч Херсонщну, - неконьнктурий Віталій Москаленко. Вічна пам'ять.
Спогад перший. Знайомство.

Чотири роки тому я завдяки фейсбук познайомилася із журналістом Віталієм Москаленком. Він проявив активність - почав коментувати мої дописи (до чого я поставилася обрежно-іронічно, адже друга категорія після ахметів та мохаммадів, яка прагне спілкуватися зі мною - це чоловіки "другої молодості"), але загроза виявилася хибною. Ми говорили не про останню любов, а про життя, журналістику, мистецтво, політику, про українську мову та пісню, велосипеди  та спорт, про Херсон та Україну. Спочатку у соцмережах, потім стали листуватися, потім навіть телефонувати один одному - яскрава, самобутня, цікава й молода душею людина, у якої можна було вчитися незамиленому, свіжому погляду на життя.
Віталій Москаленко, за мого редакторства на "Любимом Херсоне", навіть присилав нам фото та матеріали для публікації. І мені довелося ще побігати за ним, щоби спробувати віддати невеликий гонорар.

А потім... потім почалися незрозумілі "веселощі".
І в мене, й у Віталія настала в нашому онлайн-житті фаза, не без участі деяких колег-журналістів та активістів, цькування у фейсбук - нас звинувачували у якомусь "ватництві", у сепаратизмі, у промосковській орієнтації - Чому? За яких підстав? Де факти? Їх не було й не могло бути але, цькування тривало.
Для мене це секрет. Адже я - вчитель української мови та літератури, український письменник, я розмовляла українською ще задовго до того, як за це стали хвалити, й писала в анкетах "українка" до того, як це стало мейнстрімом. 
Віталій - взагалі стояв у витоків Народного Руху України і ніколи, на відміну від тих, хто його цькував у фейсбук, не мав ані партійних посад, ані премій, ані спецпенсій. Він критикував радянський уряд у той час, як вони - його хвалили, писав про національне відродження, коли більшість сповідувала інтернаціоналізм. Він завжди мав свободу самовираження, вислову й думання, до чого його опонентам із їх темниками - зась.

На своїй сторінці він хотів спровокувати дискусію й змусити думати не готовими кліше та штампами "ідейно стійкого речекрякання", а власним розумом. І ,визнаю, робив це не завжди лояльно. Ми серечалися з ним щодо цього: "Навіщо дражнити гусей? Не опускайтеся до уживаних штампів типу "фашисти", "доскакалися" і т.д. Бо у відповідь отримаєте точно такі штампи".
Щоправда й мої, толерантніші й розважливіші пости, теж сприймалися як червона ганчірка на корриді. Й на цьому етапі його запальна і дещо інфантильна, але щиросердна підтримка були для мене важливими. Адже, коли ти щодня публічно отримуєш лайку, особисті образи та навіть погрози не тому що ти ЗА чи ПРОТИ чогось, а просто тому, що у тебе власний погляд і нема офіційної "криши", а є уявлення щодо рамок пристойності - тоді ти легка мішень. Нема на тебе компромату - а проте завжди є готові домисли та наклепи: додумав, загорлав, - і готово. На тобі не страшно проявляти патріотизм "в особливо важкій стадії загострення", тебе не страшно проклинати.
Тоді, коли почали відписуватися й навіть банити люди, які знали мене десятиріччями, яких я вважала друзями, коли кількість реальних прочитать дорівнювала сотням, а кількість лайків - усього двом-трьом, він дуже підтримував мене. При чому не в приватних повідомленнях (щось типу "Альонка, ми з тобою, але не можемо сказати про це вголос, зрозумій, нам страшнінька" - розумію, мені іноді теж). Він кидався захищати мене під кожним дописом, під кожним нападом, публічно. Я навіть не завжди була рада цьому і згодна з тою тактикою та агрументами, які він обирав. Але його підтримка була для мене ВАЖЛИВОЮ.

А потім у мене викрали телефон, потім - вдерлися у хату й нічого, окрім ноутбука не взяли, хоча гармидеру наробили ОГОГО. Потім була заборона російських сайтів - мейл.ру, на якому у Віталія була пошта, заблокували. І у нас залишилися із контактів - фейсбук. 
Віталій пообіцяв переслати ще раз номер телефона. Але...

Напередодні 9 травня 2017 року на Віталія подали скаргу у фейсбук, начебто за розпалювання ворожнечі. Він просто виставив полемічний вітальний пост. Щойно минула кількаденна блокада, на нього поскаржилися знову - і заблокували на місяць.
Якимсь дивом до мене дійшов його лист, де він з гіркотою писав, що світ - не змінився: те, з чому він протистояв по молодості, наздогнало його знову - заскорузле, тупе, невикорІнне. Пристосуванство, вірнопідданство, вміння вчасно набути правильних поглядів, щоб залишатися популярним, затребуваним і "на хорошому рахунку в керівництва" і нині у ціні:

- Не могу понять, как это произошло? Те же, кто разбирал меня на партсобраниях за "Битлс", джинсы, за вышиванку, диссидентство, за мои статьи, за мои слова, - эти же "преданные делу партии комсомолки", судят меня и сейчас (прим. ще під час навчання в Києві Віталій Москаленко приходив на заняття у джинсах та вишиванці - за це навіть ставили питання про його відрахування). Я думаю те, кто писал на меня анонимки тогда, сделали это снова...

...Иногда становится так противно...
... Даже если разблокируют мой фейсбук, я уже не вернусь. Мне нечего им сказать. Этого не изменишь. Такие как мы - чужие при любой власти. 

Я написала йому: "Не зважайте, не губіться, дзвоніть обов'язково, ми з вами ще попрацюємо. Перешліть мені ваш номер і повертайтеся" і т.д.
Але відповіді я вже не отримала. Ані поштою, ані на телефон.
За кілька днів я ще побачила Віталія на його вірному велосипеді в мкрн. Шуменськийу. Але він виглядав набагато старішим, ніж зазвичай, якимсь обм'яклим, наче зсередини висмикнули хребет, сірим, розгубленим
Покликала його - він не почув, проїхав повз...

Потім почала хворіти сама - нерви, напружений графік, стрес.
Я виходила з дому, тільки щоб дістатися до офіса "Любимого Херсона" чи до лікарні. Але в усіх, хто за віком і статусом міг знати його координати, я питала: "у вас є телефон Москаленка? Чи нема його адреси?" А у відповідь - нема, нема, нема...
І ось днями я дізналася, що і сам Віталій пішов із життя у тому-таки 2017 році, влітку. Причини озвучуються різні - від невиліковних хвороб до самогубства. Не маю можливості перевірити.
Але... як же так виявилося, що людина, яке протягом свого дивного, бунтівного, запального життя робила ВСЕ, щоб зник "совок" і щоб жила вільна Україна - виявилилася непотрібною вільній Україні?
Життє- і жінолюб, оптиміст, експериментатор і новатор, винахідник, бунтар, дисидент по духу, а не по джерелах фінансування з-за кордону і палкий закоханий в Україну та Херсонщину патріот...
Музиканта, журналіста, поета, радіолюбителя Віталія Москаленка не стало - і ніхто не пішов за труною із пафосними словами та букетами...
Не той формат?

Кого ще зажене у могилу "одностайний комсомольський осуд" колишній партійних повій? Я хочу спитати у вас, нешановані мною псевдодемократи та імітатори здатності критично мислити:

Чому ви вчите молодь? Який досвід передаєте - як догодити "большому брату, который смотрит"?
Все до чого ви торкаєтеся, перетворюється на СОВОК.
На "совок" - ви перетворили німецьку ідею комунізму.
На "совок" - американську модель перебудови.
На "совок" - нинішню євроінтеграцію.
І найстрашніше, що у совок ви перетворили й ідею української Незалежності.

Ні, ви не вбили Віталія Москаленка. Тут ви безвинні яко янколи та немовлята. Але таки ви вкоротили йому віку - людині, чеснішій, ніж ви колись були.
Я не буду тикати пальцем в імена. 
Ви самі все про себе знаєте. І поскільки ви теж здебільшого далеко немолоді люди - не суджу вас, а прошу: вибачте мене за різкість і зупиніться , не нагнітайте, не імітуйте. Час робити висновки, каятися і думати - що ви робите не так? для чого ви це робите? кому від цього насправді гірше?

P.S. Весь час закрадається думка - а раптом він живий, а раптом - помилилися... Хочеться перевірити - а раптом?

Пісні Віталія Москаленка можна прослухати тут - https://www.youtube.com/user/VM1946/videos

фото - зі сторінки Віталія Москаленка в фейсбук