Цього нікому не пояснити, але якийсь глибокий внутрішній біль - уже постійний супутник. Інколи дихати нічим.
"Хіба в тебе одної? Оно криза, війна, скільки наших хлопців поховали!.."
Так, криза, війна, неспокій... Так, смерті близьких і знайомих...
Але, вірите, не вони ранять найбільше? Вірите?

Особисто мене найглибше вражає тотальна нелюбов - сліпа від почуття власної правоти й глуха від бажання дошкуляти навіть не супротивнику, а тому, хто дивиться, оцінює, іде - не в твій бік, не в голос з тобою.
Взаємоненависть убиває мене. Ніколи не звикну від перекошених від люті облич знайомих...

Спілкуючись із "донецькими", часто хочу сказати: як ви так судите? що ви про нас знаєте? тільки те, що бреше ваше ТВ? не вірте!
Але, спілкуючись із жителями "України", наступаю на ті саме граблі: як ви судите? що ви знаєте про "донецьких" - тільки те, що бреше наше ТВ? Не вірте!
Адже воно бреше, бреше... Маю багато фактів. Так кому це цікаво, кому треба?
І хіба достукатися, хіба достукатися словами - до сердець?..

- - - - - - - - - - - 
Я не знаю, не маю достеменних пояснень, чому наша преса (до якої я теж, на жаль, належу) вибрала тенденційну позицію "затаврувати образ ворога" за будь-яку ціну - так, наче ми вчилися змагатися з рф-івською пропагандою по одних і тих саме підручниках доби срср. Те, як послідовно мої колеги-журналісти перекручують статистику й факти, як не спішать перевіряти будь-яку чорнуху про донецьк, не вміщується у моїй голові.

Перший міф: Донецьк був за Росію.
Ні. Бо ж,ну помисліть же ви самі: що значить для міста-мільйонера 1,5 тис людей - це яка його частина? Менш ніж тисячна. І невже за одного більш-менш "сепаратно активного" ми безвинно засудили 1 000 людей? Прирекли їх на голодну смерть? За яким законом судиться 1000 за одного? 
Хто нам дав право помітити донецькі антимайдани, але не помітити майже такі само по кількості людей майдани? Чому ми про них забули?
Та й хіба в маленьких містах півдня україни не працює та само пропорція "сепаратизму"- 1н до тисячі Просто в нас , як би ми не лестили собі й своїй патріотичній самосвідомості, не було російської інтервенції, а там - була. І пропустили її наші воєначальники, прикордонні чини, СБушники, правоохоронці, а не рядові люди. От і все.

Міф номер два: титульна нація Донечини - росіяни.
Ні, такого ніколи не було. Частка етнічних росіян коливалася від 20 до 30 відсотків. І була меншою, за сукупну кількість татар, греків та євреїв донеччини. А крім них там досить багато вірмен та німців. А от українців - від 40 до 60% по різних районах. Просто пошукайте статистику до початку АТО, ідеологічно незаангажовану й переконайтеся.
І щодо переселення під час розвитку шахтарства - не з самої лише росії їхали на Донеччину. Сюди тікали від утисків за релігійною ознакою (кін19 поч20ст), а потім і від етнічних чисток початку 40х готові до чорної праці хмельниччани, франківці, буковинці. Чому ми забуваємо про них?

Міф номер три: донеччина завжди була центром організованої злочинності. 
Ні. Бо аж від початку заселення донбасу і до середини 90х років ХХ сторіччя центром організованої злочинності в Україні були Одеса, Дніпропетровськ та Київ. Згодом "піднявся" Харків. А Донецьк - ну так, побутова пиятика, бійки. Щось подібне, до речі, життю "донецького бидла" описує Іван Франко у своєму "Борислав сміється". А його герої - ну явно не "жителі даунбасу". Чому ми забуваємо про "одесу-маму", яка й досі донецьку дасть фору з організації тіньового бізнесу?

А тепер поміркуйте: якщо так легко побити три оці головні "козирі" антидонецької гри - то як швидко руйнується увесь картковий будиночок наших штампів?
Кому це потрібно - невже нам?
Кому потрібно, щоби українець убивав українця? (адже донечина - на 50% етнічно українська, і лише на 30% російська, це факт).

Хто був зацікавлений спочатку у поширенні міфів типу "шахти нам не потрібні" та "крим тягне нашу економіку донизу", а тепер переконує нас за будь-яку ціну повернути вже поруйновані й озлоблені убозтвом, страхом і війною населені пункти, які вже нікому не вірять і не хочуть ані україни ані росії (і це, на жаль, уже відсотків на 50 теж правда)?

Хто досі поширює, і навіщо, невідь де відзняту маячну про вічно пяних і злих маргіналів вугільного регіону? таких - можна зняти у будь-якому крупному місті. Це- не показник.
То хто навіщо і за які гроші все це робить?

У мене відповідей нема. Але я точно знаю: нам усім одного дня соромно стане за все, що ми сьогодні кажемо й робимо. Настане день і ми будемо зазирати один одному в очі й казати "як же так сталося, що нас так обдурили"? "як же так сталося, що ми вбивали один одного"?, "як ми їм могли повірити"
Але усі ці жалі не повернуть додому вбитих земляків нікому - ані нам, ані донеччанам.
А поки що - боляче. Дуже боляче. Дуже. дуже
Чому? Тому що для мене Україна - єдина. Не на словах - насправді. І не за зарплату в "30 срібняків".