Такі от сімейні справи
27.01.2016 18:20
Моя бабуся й мій тато, теща й зять, - одне одного не любили. І це м’яко кажучи.
Бабуся, працьовита, красива, терпляча, на диво мовчазна, хоча й твердої вдачі, являла собою ту органічну селянську культуру, про яку зараз можна прочитати хіба у хрестоматіях з народознавства. Вона вишивала й шила, трималася давніх побутових, кулінарних, навіть календарних традицій, жила за неписаним «звичаєвим правом» тихо й непомітно. Її кредо було таке: «нехай не встидно буде від людей». Бабуся не могла зрозуміти, як земля носить таких людей як мій тато, і як то її донечка могла за нього піти. Але з внутрішнього такту бабуся цього майже не казала вголос.
Батько теж по своєму був постаттю органічною: такий собі типовий герой міського романсу, «страстный и прекрасный». Він любив спорт, веселі кумпанії, вмів пити й не хміліти, прекрасно танцював, віртуозного лаявся матом, повсякчас з кимось бився за соціальну справедливість і просто бився за прекрасних дам. Він утілював у собі ту яскраву жагу життя, яка є у будь-якому великому місті. Амбітний, артистичний, контактний, ініциативний, з рідкісною «чуйкою» на все нове, модне й перспективне. Він теж не міг зрозуміти, як земля носить таких, як моя бабуся, і як у такої пісної й відсталої «тещі Му-му» могла вирости така чудова й цікава доня - моя мама.
Єдине, в чому вони збігалися, - це любов до співів і до книг. Обидва душевно й гарно співали українських народних пісень. Обидва багато читали хорошої, високої літератури. Але співати разом – їм на думку не спадало ніколи. А за книги, хто читатиме першим і де чия, точилася справжня війна. Так само як і за нас, дітей, як і за способи обробки городу, як за варіанти ремонту та витрати зароблених грошей.
Звісно, молодший, енергійніший і нестриманий, мій батько здебільшого перемагав у цих зіткненнях. Дедалі частіше бабуся прагнула з ним «не зв’язуватися», без бою здавала позиції. Навіть, здавалося іноді, що вона змирилася…
Та ось на початку 90х батько захворів. Спочатку хронічний бронхіт,
потім бронхіальна астма, потім двосторонній набряк легенів, і згодом рак…
Він вийшов із гри. Перестав бути бабусі - конкурентом і супротивником. У 59 років тата не стало.
Найцікавіше - це те, що у першу чергу зробила моя бабуся.
Вона зітхнула, поспівчувала. А потім випросталася, й узялася методично й працьовито винищувати усе те, що збудував, наклепав, змайстрував мій не надто рукастий батько. Так ми залишилися без альтанки, без місточка коло копанки й без копанки, без поличок і вішаків.
Де тільки бралися сили у 70тирічної жінки, яка, з побілілим і перекошеним від натхненної люті й утоми обличчям, руйнувала, не помічаючи власних саден і подряпин, усе, що за 25 років наклепав її ненависний зять. На все про все їй стало тижня.
Пригадую, я намагалася тоді спинити її. Але бабуся так глянула на мене білими очима, що я й досі не можу забути виразу її обличчя: «Не допомагаєш – не мішайся, я сама».
Їй це було треба. Вона перед собою була права. І це, мабуть, чи не єдиний незрозумілий для мене і жахливий вчинок моєї любої, моєї дорогої бабусі. Адже, яким би не був мій батько, ніхто не в праві узяти й знищити до останнього сліду усе те хороше, що залишила після себе людина. Тим більше, що хорошого він і справді зробив небагато.
Це - наче намагатися стерти пам'ять…
Зараз нема ні тата, ні бабусі. Вона пішла з життя у 83. Я так любила їх обох, і як же прикро мені було все життя розриватися між ними.
Та досить про це. Їх розсудить Господь. А от чому я про це згадала? Та ситуація в державі аж надто подібна до того сімейного конфлікту. Навіяло…
___________
Так, як і моїй бабусі, Україні, з її древньою, мудрою, прекрасною і, як мені здавалося, милосердною культурою, марно зараз доводити, що Донбас – не ворог. Що цей молодий та ексцентричний суб’єкт, який виріс на тілі України якихось 100-200 років тому, не винуватий у народженні Януковича. Що «донецкие» не ненавидять її, Україну, а просто не вміють жити так, як навчилася за довгі сторіччя вона, і саме тому й не прагнуть перейняти її досвід, а шукають свій, геть інакший. Що у них, у донецьких, таки теж є культура – просто інша. І цінності є, і цілі, і принципи, але теж інакші.
Марно говорити…
Увесь цей час, так, як і моя бабуся свого зятя, Україна просто терпіла Донбас, скільки могла і як могла. А тепер, коли він їй - не конкурент і не суперник, коли зявився привід в обличчі Росії, вона відчула силу й мститься. Адже ні на рік, ні на день, вона не забувала йому його витівок, його ідей, його «всякої тварі по парі народу-наброду», своїх на нього образ.
Так само, як моя бабуся за тиждень, Україна за неповний рік знищила все, що будувалося більше сторіччя «там, на шахтах угольных». Тому що воно завжди їй, аграрній і ремісничій, було чужим, воно дратувало й заважало, лякало й викликало відразу, як усе незрозуміле й чужорідне. І тепер, хай навіть їй без того стане гірше, але терпіти вона вже не буде – ні Донбасу, ні його спадку.
Розпалюючи себе патріотичними вигуками, пафосними кліпами й агітками, моя найдорожча у світі Україна з перекошеним від ненависті й люті лицем, не помічаючи власних втрат, руйнує й паплюжить дорогий моєму серцю Донбас-
перекреслює усе те, що могло б служити і їй, і йому, й усім нам, що могло б приносити користь …
І я нічого не можу вдіяти.
І мені так само боляче, як у дитинстві, коли з тріском падала на землю кумедна й недолуга, зведена покійним батьком альтанка …
Такі от вони, сімейні справи.