"

Ікс-кілометр - територія людини

"
[

персональний сайт Олени Маляренко

творчість, журналістика, комунікації
]
& журналістика & Я-блог & Країна Україна - держава-симулякр

Знаєте, що таке симулякр?
Ні-ні, це не перековеркане слово символ чи симуляція, щось типу собаки-барабаки. Це чудове слово означає відповідність відсутньому еталону, копіювання неіснуючого зразка. І саме воно якнайкраще відповідає практично ВСЬОМУ, що ми робимо і чому намагаємося відповідати всі ці роки незалежності.
Просто саме тепер, коли у нас президент скоріше роль, аніж суб'єкт, проблема нарешті набула чітких контурів і назви – ми хворіємо на симулякр державності, й чим більше лікуємося, тим ширші метастази.

Не вірите? Образилися? Давайте розбиратися.
Усі ми, люди налаштовані патріотично (хоч і кожен на свій лад), кажемо "ми хочемо бачити сильну вільну незалежну розвинену правову державу з дієвою владою та продуктивним урядом, ЯК..."
Згодні? Чудово
Дійсно, прекрасні слова і наміри, поки ми не додаємо після коми та "ЯК", замість багатокрапки свій взірець. Хтось каже, як у Європі, хтось - як у Канаді, хтось - як за Козацької доби, хтось - як за Київської Русі, хтось - як за Директорії, хтось - як у Росії, хтось - як у Білорусі, хтось - як у Литві, хтось - як у Туреччині, хтось - як у Сингапурі, Норвегії, Катарі тощо...

Погодьтеся, чи не занадто різні орієнтири ми обираємо? Навіть Канада і Сингапур?
Лебідь, рак і щука, пардон, нервово відпочивають на перекурі. І це тільки перша проблема.
Друга - наші хибні й неповні уявлення про те, як у них там, в зразкових сусільствах, усе влаштовано. Чи як було влаштовано. Ні про те, ні про інше пересічний диванний експерт не знає. Та що там диванний - парламентський теж, хоч і поповозив тіло по курортах світу, й навіть по тренінгах та політичних школах ЮС та ЄС, надто глибоко в переважній масі своїй не розібрався, що й до чого. І радше не навчився, а нахапався термінів та уявлень.
Інших пояснень аніж «нахватаність» нема, чому "молодим та перспективним із європейською освітою" однаково правильним здається і створення додаткових робочих місць - і скорочення штатів, і зниження комунальних тарифів - і доведення їх до європейського рівня, і продаж землі – і закритий ринок для своїх. Вони не бачать протиріччя в цих діаметральних судженнях саме тому, що замість стрункої системи мають у голові калейдоскоп, який із правильних окремих тверджень довідьно у порожніх головах складається в ті чи інші хибні фігури.
Тобто, навіть за найкращих і найлюдяніщих цілей така людина може наробити біди. Бо вона, на нашому безриб’ї, спеціаліст-симулякр з уявленнями-симулякрами, які до реального, навіть біологічного, виживання стосунку не мають.

Найцікавіше ж виходить тоді, коли широкий загал оцінює діяльність політика чи чиновника. Пригадайте, що ми кажемо зазвичай. Ми кажемо: "Ще такої стидоби не було! Різне бувало, але це - дно..." Часто навіть правильне кажемо. Та пастка і підступність ситуації в тому, що ми так кажемо надто давно. Тільки на моїй пам’яті з 1984 року.

Я добре пригадую, як сміялися з Брежнєва, порівнюючи зі несмішним Сталіним (Хрущов був іще смішнішим, його згадували як анекдот). Потім стали сміятися з Горбачова - й Брежнєв уже перестав видаватися кумедним нічим. Навіть став «нічого так собі» (низка смертників-одноліток між ним пройшла майже непоміченою, аби не Андропов).
Але коли прийшов Кравчук - спершу сподівалися, але потім знов сміялися, що там - аж реготалися й плювалися. Та на тлі свого наступника, Кучми, він навіть став здаватися пристойною людиною.
Потім те саме з Ющенком - сподівання перетворилися на глум. І навіть над Кучмою завитав ореол господарника та містера-компромістера, який помирив бандюків.
І так далі, і так далі.

Звісно, є ті хто між президентом і прафессором, чи між гів*ом і гетьманом може поставити знак рівняння – у кожного свої уявлення про прекрасне, що там. Але я б особисто двох останніх «очільників» навіть не розглядала всерйоз. Тим більше, що коли нам нині доводиться шукати притомного представника України для участі в складних дипломатичних міжнародних іграх, ми їх не звем, а реанімуємо опудала пра-президентів Кучми та Кравчука. Бо пристойніших дійсно немає.

А тепер, шановні знавці, увага, питання: коли ми кажемо, що ЗE та його команда – це дуже погано, то, пардон, з чим чи з ким ми його порівнюємо?
Абсолютно народних лідерів у нас не було НІКОЛИ (ані 25%, ані 8% - це не рейтнг, за великим рахунком). З яким взірцем оцей молоднячок зіставляємо? З яким еталоном звіряємо?
Правильно, з відсутнім. То як знати які вони насправді, якщо вони – ніякі, і порівняти – ні з чим?
І це си-му-лякр...

Це страшно усвідомлювати. Тим більше, що нам здається, що десь колись було краще, але коли озираємося й аналізуємо – бачимо порожнечу, наповнену болем і осудом, переживаннями й утратами, взаємними закидами й поступовою руйнацією навіть тих, совкових, уявлень про те, як треба робити і яким треба бути.

Звісно, можна було б послатися на якісь взірці початку 20х років ХХ сторіччя й попитати у «розстріляного відродження», що ж треба відроджувати. Але як попитати, якщо ми не спромоглися зібрати та видати їхні праці та спогади? Та й як на них орієнтуватися, якщо 70% з них – комуністи, соціалісти чи есери, а ми – декомунізувалися, вони нам більше не орієнтир та не авторитет…
Пат, цухцванг і симулякр…

Частина суспільства живе ентузіазмом, що зараз ми знайдем правильний зразок і за ним збудуємо своє, не усвідомлюючи що ці зразки – симулякри минулого або малознаного стороннього.
Більшість живе якимсь дивним, майже панічним, страхом втратити все. Але й він, цей страх - симулякр, бо що тут уже втрачати? Окрім життя та прожиткового мінімуму на території уявно єдиної країни? Вже більше нічого.

Мені ввижається, що вихід тут один: припинити порівнювати і оцінювати. Ставати, а не здаватися. Припинити копіювати. Робити свої, а не калькувати чужі, помилки. Бо інакше, усе, до чого ми торкатимемося, перетворюватиметься на симулякр знову й знову. Навіть мова, армія і віра. Навіть вибори. Навіть держава…

  

календар

     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930