* * *
Я слухаю твої баєчки, свідоцтва твої та сповіді.
А чую страхи і гордощі, інерцію і азарт.
Чекаєш від мене слова ти? Та слів моїх– втоплі лодії
Затягнені в мул немовлення, не човгають, а лежать...

Ні, друже, тобі не муза я, що надихає на перемогу.
Ні, я й не амазонка, що поряд стане в борні.
Ні, я і не козачка, що благословить у дорогу.
Я - жінка, яка заплаче, якщо ти згинеш в вогні.

Сестра та, яка охопить руками двома чимдужче,
Яка залатає рани і схлипне: ну як же так?..
Ні, хлопчики, ваші війни – геть мені не байдужі.
Я просто співать не можу тим, що не вернуться вспак.

Тому не козачка й не муза, не подруга і не фурія,
Нікому таки не мати, не милосердя сестра.
Не можу ні зупинити я, ні захистити від кулі.
Про прощу молюсь, про зцілення під ваше «слава!» й «урра!»
І слухаю сповіді й баєчки…

* * *
На войне не бывает правых – там есть бравые и не очень,
На войне не бывает левых – только наши и #ихтамнет
А еще там бывают стылые, одинокие, злые ночи
А еще дефицит бывает - спирту, времени и сигарет.

На войне не бывает юных – преждевременно все стареют.
На войне не бывает мудрых – храбрецы есть и хитрецы.
Лишь потом, когда отболит все, мы поймем и все помудреем.
Но пока это знают прадеды, меньше - деды и чуть – отцы.

Это место - не для рефлексий, не для споров, кто первый начал
Есть приказ от срамного верха, выполнять, и не рассуждать.
Нет, историки не узнают, не оценят, какого плача
Стоит каждый приказ бездумный и желание воевать.

Ми всі – різнокольорові цятки
На строкатому килимі людства.
Більші чи менші
Центральні чи окрайні
Грандіозні чи малопомітні,
але всі – незамінимі.
Якась нитка зі споду виривається вверх,
Щоб принести своєї барви,
Там, де так її треба – трошки або багато.

Котрась навпаки прямує
Від яскравого початку – на спід
і тримає-трима все життя остаточне
лише спільне-загальне плетиво.

Чи можуть усі нитки схотіти бути центральними?
Можуть, але не варт
В'язати життя усіх
В один нерозбірливий вузол.
Бо раптом захоче Мойра
обрізати однісіньку нитку,
А вріже усіх -
І баста.

Чи можуть усі нитки схотіти бути однаковими?
Кольору тої нитки,
Якою зроблено найкращу квітку
Заглавну літеру?
Виразну фігуру?
Можуть, але не варт

Бо не стане тоді нічого -
Суцільний квадрата Малевича
Може, іншого кольру,
В якому не ясно, хто є хто,
І хто на кому тримається.
Хоча саме так буде легше
Продовжити дальше плетиво
Монохромного й монотонного
Однаково-правильно-згодного звучання
Так легше, але чи цікаво?

Наше диво у тім, що ніхто з нас не може
Озоріти той килим увесь.
Ведучи й патріарховий відлік,
Із тьми тем ти побачиш
Тільки фрагменти – чудові й потворні.
Ті, що хочеться випороть й ті,
Що просяться їх повторити –
Іще, іще і ще.

Ні, не можемо бачити все –
Марний тут квадрокоптер
І марний супутник.
Але кожен з нас може повірити,
Що картина загальна – немарна й прекрасна,
І допоки є люди – поки й тчеться той килим,
І чи можна схотіти
Аби тільки ти
Твої
Твоє
Зайняли на нім більше місця,
Ніж вам належить,
Якщо ти не знаєш, куди заведе нитка роду?
Із ким перетнеться?
Що разом утворить
І як заповнить ту вічність,
Яку розпочато не нами?

*  *  *
Про що ти тужиш поночі, Ювале?
Прапрадідне лишив безпечне місто
і заспівав… До тебе чи співали
тут на землі, так скрушно й голосисто?

Для чого тобі дерево і жили,
Для чого гілка, свердла й обладунки?
Невже в піснях без тебе б не тужили,
не вигадали б духові та струнні?

Твій брат зробив горнило і ковадло,
Прокляття перековує на рало.
Обидва ваші імені згадало б
бодай одне, хто їх використало?

Без пам’яті. Прогресу піонери.
В ремеслах і у творчості. Та пробі,
чи знаєш ти, кільком життя і нерви
вщент зіпсує твоє прекрасне хобі?

Не янголи співатимуть осанну -
бунтівники зберуть на стадіони
тих, кому пісня більше щастя стане,
кому тісні міста і бастіони.

А ти про не знаєш, ти майструєш
найперші гусла. Зірка-янгол з неба
здивовано людини пісню чує,
що ллється замість молитов і треби.

І в пісні забуваєш забобони,
і заповіт  – не згадувати Бога.
Ні, не молитва, але безборонно
слова без Нього линуть аж до Нього.
 

*  *   *
Ощущение дискомфорта только растет
ты считаешь, что рядом – свои, и тебя – несет.
Говоришь, открываешься, но – никто
Это танец внутри себя с пустотой, с пу-сто-той

Осознав, ото всех запираешься на замки.
Но от мира не спрячут щеколдочки да крючки.
Эти люди – вокруг… Любопытствующая толпа
Удушает. И ты в пустоту от нее -  отступа…

Одиночество – может бремя, а может друг?
Ни один Диоген не подскажет. Замкнулся круг.
И над бочкой своей останавливаешься опять.
Ну, теперь ты один. Тишина. Так куда - отступать?

ЗАЧИН
Довго стояли один проти одного
Ті у цивільному, ті у ротному
Вулиця розтіклась людьми
Ті гелготіли – пустіть, нам хочеться
Інші цідили – тихо, розходьтеся
Кожен сигнали свої ловив

Вирішив хтось: «ходім, поштовхаємо»
Вирішив хтось: «уперед, довго стоїмо»
От і відмашка, і вже - кипить.
Хто б тоді знав, що веселе нищення,
І силове недоречне рішення
Буде роки боліть?

Ранами сходу й фантомом півострова,
Смертю й утратами, різко й гостро,
Стрічкою проз куток.
Все розтлумачать вожді й політики,
Все… Та чомусь дуже хочу випити,
Й вить, щоб не чув ніхто.

АУТОДАФЕ
Цар Давид, готуючись до битви,
не казав мотиваційних текстів,
не скликав на збір чи тренування -
слухав гомін в тутових деревах.

Він не кидався чимдуж до бою,
маючи прекрасну обітницю.
Не гострив меча або кинджала –
слухав гомін в тутових деревах.

Божий цар, співець і переможець,
не ділив майна, що завтра возьме,
не складав перелік  для репресій –
слухав гомін в тутових деревах.

І коли по самих по вершечках
ледь помітний вітерець пройшовся -
він пішов, в похід узявши вірних.
З ним пішов – отой небесний гомін…

В нас - війна. За галасом і люттю,
за погрозами і за плачами,
чи почуєш вірний голос неба,
як і зійде в тутові дерева?

Тихо по верхах шовковиць наших.
Тихо на горах  - не йдуть на раду
ненароджені царі  Давиди
перехрещеного ненароду
(с)
Олена Маляренко 2019