Поезія, як і музика, може бути запальною і ритмічною, влучною й холодною. Саме холодне лезо слів відчуваєш, коли читаєш і слухаєш
сучасного київського поета Антона Полуніна. Хоча, здавалося б, чи можна в українській літературі
бути влучнішим за Стуса й сучаснішим за Жадана?
Але, тим не менше, Полунін (Sandal) доводить: можна!. Бо в нього виходить  дивитися на одні й ті саме з "великими"
 церкви, вулиці й парки, але бачити й показувати їх інакшими.
Саме це відчуваєш, наче будучи поряд із ним «Біля церкви святого Сільвестра»:

Зустріч біля церкви святого Сильвестра.
Видно, як гойдається в мерзлім повітрі
Лаврської дзвіниці розмита сильвета.
Може, це вже нам воздається по вірі? 

Дурники – чого нам? Якого причастя?
Щемно мені, золотко, солодко й щемно.
Я ж бо пам’ятаю, що скоро прощатись –
Кинутись в обійми – і тут-таки щезнути. 

Гордість, упередження, вроджені вади,
Віра, ворожба, безпритульність, безмежжя…
Зустріч біля церкви в пустелі Невада:
Двійко незнайомців – ні більше, ні менше

- Антоне, для багатьох інтернет – це новини, розваги та «лайк» під фото приятеля. Що він для тебе, і чи важко бути поетом мережі?

- Бути поетом у мережі, на сьогоднішній день, надзвичайно легко: ресурсів для публікації і потенційних читачів – тьма тьмуща, критики (конструктивної, деструктивної, будь-якої) – теж скільки завгодно. Коротше, все, що потрібно автору для творчого зростання Інтернет дає.

Власного сайту в мене немає, але я зареєстрований на багатьох мережевих літресурсах: регулярно викладаю твори на teplovoz.comпід псевдонімом sandal, рідше - на grafomanov.net. Для мене головне при публікації якнайшвидше отримувати відгуки про написане, серед яких я волів би бачити критику (будь-яку). Тож як платформа сайти різного штибу годяться. Я не надто перебірливий, тим більше, майже будь-де є цікаві мені автори - Славко Кордюк, В’ячеслав Кулаковський, Іван Кулінський, Анна Федорова, усіх не перерахую. Я не порівнюю мережевої та друкованої літератури - для цього їх треба спочатку розділити... Суто мережевої або чисто друкованої літератури, по суті небагато, й протиставляти їх, на мою думку, некоректно.

- Чи є плани самому стати «друкованим» і що заважає?

- Плани видаватися самостійно, ясна річ, є, але вони ще геть не конкретні і не масштабні. Просто думаю: колись непогано було б видати збірку – десь із півтисячі пристойних віршів набереться. Наразі не маю ані достатньо грошей аби зробити це у бажаному форматі, ані часу та організаційного ресурсу цим займатись. Я гадаю, головне – писати якісно і регулярно, а можливості для публікації та піару з’являться самі собою.В мене дещо вже виходило в журналах «Літ-Еліт», «День и ночь», «Введенская сторона», «Aesthetoscope» і (не падайте) – «Літературний Башкіростан».

- Які перспективи й шанси дають мережеві й «реальні» літературні конкурси?

- Я не люблю змагальності, тому в конкурсах беру участь нечасто. Із серйозних пригадую лише «Витоки» - його проводила Острозька академія. Навіть якийсь приз там здобув, саме у номінації «Поезія». Що ж до «перспектив та шансів», як на мене, конкурси – ще одна можливість для піару та стимуляції почуття власної значущості. Нічого в цьому поганого немає, але є купа інших чудових способів донести літературу до читача та мати з того і більше задоволення, і такий-сякий визиск.

- Наскільки мені відомо, інколи ти береш участь у публічних виступах. 17 травня, у Києві, в арткафе «Тарілка» пройшов твій концерт – бачила в Інтернеті багато схвальних оцінок. А 8 квітня ти взяв участь у першому вечорі літературного проекту «Ми народилися сьогодні». Поет і організатор заходу Іван Кулінський  про твій виступ сказав:

«Від читань Антона Полуніна лишилось враження, що його виступ неначе продовжував якийсь голосний (але без галасу) внутрішній діалог - його вірші сприймалися на одному диханні, власне, саме так він їх і відтворював» (цитується заhttp://www.mari.kiev.ua/06_39.htm)»

- Що ти тоді читав? Процитуєш?

- «Кажуть коли…», «Носити спортивний одяг…», «Невесомые баржи…», якісь верлібри і, здається, ось це:

Мені терміново потрібно до моря,
Дістатися моря, щоб просто пірнути
Й тоді вже назавжди залишитись мокрим
Залитися, злитись з рябим, каламутним, 

Упасти на білому-білому пляжі,
Холодний пісок підігріти руками,
Та ні, я стою і ніколи не ляжу,
Бо треба-таки берегти свою карму, 

Бо все завалило, засипало снігом,
Бо шуба, бо шапка, ворона, робота,
А море нам сниться і лізе під нігті,
А море - не далі, не ближче - за бортом.

- Як ставишся до публічних виступів?

- Люблю, доки їх не надто багато (зрештою, це втомлює і заважає писати, але й без них важко)... Найкраще у них те, що можна в реальному часі відстежити реакцію аудиторії, потренуватися як оратор... Раніше був активнішим: сколотив творче об’єднання «СТЯБ» і намагався через творчість досягти «свободи, рівності братерства, й миру в мирі». Але зрештою зрозумів: власне творчість важливіша за комунікативну й змагальну складову літпроцесу. Тож звів свою участь у заходах до мінімуму: в основному це фестивалі - «Лісова фієста», «Вертифест», ну і проект «Ми народилися сьогодні» - якщо буде продовження.  От, шостого червня братиму участь у фінальному етапі фестивалю «Вітер поезії», а 27 червня - у бардівському концерті «Під бій гітари» в «Праймі».

- Чула твою «Дівчинку з кастаньєтами» - і не змогла визначитися, хто Полунін більше - бард чи поет?

- Безумовно, у першу чергу – поет. Бо спочатку з’являються вірші, а лише потім я деякі з них перекладаю на музику: на сьогоднішній день на музику покладена шоста частина моїх віршів.

- Наскільки мені відомо, ти пробуєш себе й у прозі? Наскільки серйозна «загроза» найближчим часом її побачити?

- Погрози щодо прози – якнайсерйозніші! Я багато чого планую, та наразі готового вкрай мало. Коротше, рано чи пізно, проза від Полуніна має з’явитись, й у чималій кількості і, сподіваюсь, пристойної якості.

- На кого орієнтуєшся з відомих прозаїків, поетів? Взагалі, твоє бачення культури мистецтва й себе у цьому процесі?

- Орієнтири у поезії – звісно, Стус, Лорка, Жадан, ще - Горалік, Левін, Кудряшова, Буковськи, багато, не згадати... У прозі - Хеммінгуей, Сароян, Воннегут, Аксьонов, Чехов  нічого оригінального, зрештою. Музичні вподобання в мене теж не надто різноманітні: якщо виключити бардів та російських рокерів (про них доречніше говорити як про літературні вподобання), то все виглядає приблизно так: з дитинства - The Queen, The Beatles, наразі - The Sparks, The Dresden dolls, The Tiger Lilies, Regina Spector, J.Cash, John Lee Hooker, The Radiohead... Перераховувати можна довго, але тенденція, гадаю, зрозуміла...

Щодо культури та мистецтва можна «розводитись» надзвичайно довго. Я, однак, спробую якнайлаконічніше. Культура, на мою думку, - це сукупність надбань (твори, інформація, таке інше), у яких втілено сакральне знання, що передається в межах конкретної традиції. А мистецтво, відповідно, – один із методів втілення сакрального знання, що полягає у створенні матеріальних об’єктів - через містичні просвітлення, що апелюють до чуттєвого та понадчуттєвого сприйняття. І я - десь тут.

- Судячи з переліку, питання мови для тебе не важливе? Ти й сам пишеш кількома мовами. Від чого це залежить: від настрою, від теми, від образу?

- Я народився в Росії, виховувався у російськомовній сім'ї, зростав у Переяслав-Хмельницькому під Києвом, де, вибачте за категоричність, до ладу не знають жодної мови... Змалечку слухав російських бардів, може тому й більшість ранніх творів - російською. А від чого залежить, якою мовою пишу - українською чи російською - важко визначити. Щиро кажучи, ніколи про це не думав. У жодному разі - не від настрою. Почасти - від того, що читаю і чим надихаюсь у конкретний момент (ясно, що за результатами прочитання Багряного, Стуса і Медвідя, було написано, головним чином, україномовні тексти).

- До речі, Стус висловився «якби було легше жити, я б віршів не писав». Ким би був ти, якби не поетом?

- Писати - це взагалі дуже людська штука... Ну, тобто хтось не вміє свистіти, хтось - вирішувати диференціальні рівняння, а пишуть, з тих пір як вигадали цю систему знаків, усі: хто - коломийки, хто - романи, хто - скарги... Коротше, якби я не писав віршів - писав би щось інше... Можливо, більш серйозно зайнявся б музикою, малюнком, живописом....

- О, ти пробуєш свої сили й  у малюванні?

- Пробую. Головним чином це графіка (вугілля, олівець, сангіна, крейда), є й живопис (акварель, гуаш). Але заявляти щось поки рано.

- До творчих пошуків якось стимулює реальне життя, робота за фахом? Взагалі, чим займаєшся, окрім мистецтва?

- За освітою я - юрист. Юристом і працюю: супроводжую господарську діяльність підприємства... Творчості робота могла б заважати, якби я виконував її старанно та сумлінно, віддавався їй... Жартую. Можна сказати, що робота навіть дисциплінує – зосереджує, не дає розпорошуватись...

- Кажуть, є поети для епохи, та нема епохи для поета. Чи вірить Антон Полунін у золотий вік поезії?

Золотий вік поезії? Тепер ви, певно, жартуєте... На мене, поезія, як і будь-яке інше явище, невпинно розвиваючись, доходить своїх екстремумів (добрі часи - погані часи, занепади - відродження), але на жодному з них не спиняється... Можна, довільно обрати будь-який з таких екстремумів і назвати його «золотим», платиновим чи поліетиленовим віком, але що від того зміниться? Мені важливіший читач - хотів би бачити його, перш за все, численним та схильним до роздумів, який би був не суто споживачем плодів чужої творчості, а й був здатним самостійно творити (в найширшому сенсі)... І байдуже, у мережі, чи на паперових носіях...

Жодних проблем!
Все, зрештою, з чогось складається -
Мономери, ізотопи, паліндроми...
Все, зрештою.. 

Спробуйте уявити кристалічне серце.
Без алегорій, буквально, розумієте?
чи кров, як полімер.
Розплавлений,
Він опікає краї твоїх ран,
Лишається на одязі,
Тягнеться за тобою, можливо,
Найупізнаванішим слідом. 

І коли здається, що котрась із граней серця
От-от вийде просто крізь сонячне сплетіння,
Кров рухається тобою так повільно,
Що за неї стає соромно
                                                               (з поезії «Ще повільніше»)

Розмову вела Олена Маляренко, для "Українськой культури" в 2012 р.

Сандал: У подножья.    https://www.youtube.com/watch?v=mqEZQ61keKA