Тема булінгу (цькування, переслідування, колективного приниження) має в літературі давнє й міцне коріння. Відповідні мотиви знаходимо не лише в британській, американській, японській літературі, де її розробляли у найрізноманітніших жанрах (від соціально-психологічної драми до хорора чи детективу), а й у вітчизняній. Такі сюжетні лінії розроблялися у Грінченка, Коцюбинського, Короленка, Винниченка, Макаренка, Алєксіна, Желєзнікова, Роздобудько тощо. З кінця 80х темою уже впритул зайнялися у кіно: «Опудало», «До першої крові», «Школа» тощо. Вони руйнують поширене тлумачення про янголоподібне дитинство, де все - "понарошку". Адже дитячі взаємини – межові й бурхливі, у них малеча тільки дізнається, що є добро, а що є зло. Вони можуть бути украй травматичними, бо не тільки стають реальністю дитини тут і зараз, а впливають на подальше формування особистості, яка понесе цей тягар у доросле життя: і як жертва, і як кривдник.

Саме перехідний момент, коли вчорашній підліток усвідомлює, що завтра він уже стане дорослою людиною, а його дитячі проблеми так і не були вирішені в дитинстві, що час прийняти рішення й або залишитися «постраждалим» на все життя, або нарешті розставити крапки над і – саме його і зловила авторка повісті «Помста» Юлія Чернієнко.

«Вирок Міри» - таку назву мала чернетка «Помсти»  – було написано раніше за «Рабів» (ще оин роман Юлії, який став своєрідною сенсацією літературних конкурсів 2018 р). То це перша велика соціально-психологічна робота письменниці, бібліотекарки за фахом. на який надихнуло саме життя. Адже Юлія проводить тренінги з протидії булінгу й каже, що ізгоїв у сталих дитячих групах одразу помітно. Та ще більше впадає в око те, що вчителі мало звертають уваги, майже не допомагають соціалізації дитини. Отже, булінг – це лотерея, і чи перейдуть від жорстоких жартів до злочину діти чи ні, визначає його величність Випадок.

Героїня повісті «Помста» - вчительська дитина Міра, яку мати-одиначка не може вдягати «круто» й купувати модні аксесуари, забавки та гаджети. Після розлучення батьків дитина стає більш замкненою – знайдене на подвір’ї брудне кошенятко їй цінніше за оцінки однокласників та норми загальноприйнятої поведінки. У молодшій школі  саме ця принесена до класу тваринка, яка ще й "зробила калюжу" в шкільну сумку Міри, спричинила й поворотний момент: сказані вчителькою слова «На тебе гидко дивитися, бруднуля», артистично підкреслена нею гидливість, змінили й сформували нове ставлення усього класу - вивели в аутсайдери й без того не найпопулярнішу дитину. Міра залишилася без друзів.
Авторка через сюжетну лінію «щоденник Міри» звертається до минулого. Вона посеред повісті наче пояснює: її героїні не було жити просто ніколи, та чи винна вона у тому, що її особистість формувалася так?

Перехід в іншу школу був для Міри, що не стала ані агресивною, ані асоціальною, надією на порятунок. Вона сподівалася нарешті бути як усі, спілкуватися, дружити, закохуватися. Але в елітному ліцеї включився майновий фактор:  недорого й просто вбрана, мовчазна, ще й хороша учениця ("заучка"), вона одразу несамохіть наче просигналізувала новій дитячій групі: «чужий, фас!». ЇЇ не просто не кликали на дні народження чи не хотіли сидіти за одною партою, чергувати разом. ЇЇ спочатку ігнорували, згодом з неї кепкували, потім почали цькувати – принизливі написи на парті та дошці, підкинені записки, зіпсовані речі, жорстокі розіграші, навіть спроба зґвалтування – ось таку ескалацію конфлікту подає авторка. Дещо схематично, але в цілому переконливо, користуючись прийомами ретроспективи, спогаду і щоденника.

Події повісті, точніше подія, розгортається наприкінці травня. Це - кілька годин, розтягнених у вічність, суд над шкільним життям після його формального завершення. У цих кількох годинах розчинилися спогади про давнє і недавнє минуле, утворивши густу рідину страху, гніву, нерозуміння й відрази. І саме мовчаза жертва Міра організовує усе це, зачинившись з однолітками у класі.
Здавалося б, забудь, уже пролунав останній дзвоник, залишається пережити іспити – і попрощатися з цією соціальною групою! Ти витерпіла так багато, що тепер впораєшся з усім… Але у Міри, яка ледве не звела рахунки з життям через щоденне цькування, яка уже мала досвід зміни колективів без зміни ставлення до себе, уже нема надії на те, що чергова ротація обставин допоможе. Вона вирішує «закрити гештальт» і заходить у клас, оперезана вибухівкою, яку зробила вдома сама, знайшовши рецепт в інтернеті. У такий жахливий спосіб вона добивається уваги до себе і нарешті каже кожному про те, в чому завинив перед нею саме він. Слухають свій вирок навіть вчителька і поліцейський, що стоять під дверима.

Повість має декілька альтернативних кінцівок. То що ж насправді сталося із Мірою – авторка дозволяє вирішити саме нам, роблячи нас не просто читачами і свідками, а співучасниками головної події випускників. І це цікаво: бо хочеться вірити, що все буде добре, але мозок підказує інші сценарії – навіть якщо вибухівка не спрацює, то підлітки, присоромлені і розлючені, можуть вибухнути самі. Кожному із вас, шановні читачі, треба буде пережити це.

«Помста» - твір і актуальний, і психологічно достовірний, і сюжетно витриманий. Читається він швидко, безумовно справляє враження й у пам’яті тримається довго, - вражає. І, що головне, викликає бажання посперечатися із героями, в тому числі і з Мірою: а хто з нас не був і кривдником і скривдженим у дитинстві, хто не помилявся, чи не чуєш за собою провини, що не змогла відстояти своє я, тощо? І якщо ці питання, цей спротив виникають - це добре. Це уже йде терапія читанням, корекція книгою, виховання без нав'язливої дидактики.

Але, суб’єктивно, є у нього один єдиний недолік – мова твору (трапляються поодинокі ляпи типу «кремезні ялівці») і мовлення героїв. Воно не просто занадто високочоло літературне (адже введені кілька разів слова «сука», «прикольно» і «класно» ще не формують партитури мовця – живого сучасного школяра), воно ще й не характеризує нікого, крім, можливо, Міри. Бо дівчинка, здатна назвати однокласницю «кралею фарбованою», яку «нічого крім тампаксів не цікавить» - таки дійсно підтверджує, що мислить цнотливими категоріями 70-річних, а не ровесників. Можливо, це такий стилістичний прийом : щоб усі герої говорили однаково, перетворюючись у тло для Міри?  

Відповіді знає тільки авторка. Та яку б вона не дала – однозначно твір відбувся. Більше того: він іще й досить кінематографічний, тому може (навіть повинен) стати основою для доброго сценарію сучасного українського кіно. І з цим і нас, і авторку варто привітати.
Якщо «Помсту» читатимуть,  то вона матиме усі перспективи і вразити, і вплинути, і змусити замислитися там, де мовчать вчителі й вважають, що саме пройде, батьки.

читала й ділилася враженнями Олена Маляренко