Цього тексту мабуть і не було б, якби до мене протягом останнього тижня декілька разів не зверталися з різних телеканалів та видань невідомі мені журналісти з проханням дати коментар щодо Катерини Гандзюк. На моє зауваження, що я не була з нею близько знайома й навіть не товаришувала, й особисто спілкувалася не в інтернет лише двічі – відповідали: «скажіть хоч щось». Комусь відмовила, комусь - кажу...

Навряд чи їм знадобиться мій коментар – він не в загальному контексті . Але замислитися вони мене змусили. Ось які питання ставили невідомі мені молоді журналісти каналів, які я не дивлюся:

1. Як ви познайомилися з Катею Гандзюк, з чого почалося ваше спілкування?

Відповідаю: ми познайомилися спочатку опосередковано – через молодого журналіста Олега Ткачука на початку 2013 року. Олег, для якого Катерина була незаперечним авторитетом, переповідав її оцінки ситуацій, персоналій, її жарти та ідеї. Я щось намагалася спростувати – як деструктивне й негуманне, ідеологічно мені чуже, а щось оцінювала як дотепні, цікаві й влучні репліки. За день-два Олег «приносив відповідь» - коментар на мої судження, вислови від пані Катерини. Найчастіше вона мене висміювала й називала "ватою". Смішно...
Потім він дав мені декілька посилань на її статті. І я для себе зрозуміла одну річ: у Херсоні є по-справжньому розумна, різностороння, саркастична й жорстоко відверта у висловах людина – радикальний нонконформіст.
Про неї казали різне: хамка, ерудитка, справжній політик, фашистка...
Були й ті, які пригадували випадки зі школи - хороше й погане. Але масово заговорили про неї після "соло в будівлі ОДА", коли вона виганяла представників минулої влади, а заразом із ними й охочих швиденько сісти на спорожнілі крісла - відео облетіло соцмережі (щоправда, нині його не знайти).

Потім, коли я вголос не схвалила революцію, як найбільш неефективний спосіб боротьби зі злочинною владою (на мене, це уже не раз було доведено світовим досвідом революцій, які захлинулися у власній крові), коли я сказала, що на майдані снайпери були не від Януковича, і що нас готують до війни, мета якої – допомогти роздерибанити Україну між країнами-сусідками, і тому я бачу в революціонерах не проукраїнські сили, а агентів впливу інших держав, - о, тоді Катерина піддала мене не критиці, а відвертій нецензурній лайці й чомусь «по умолчанію» віднесла до сепаратистів. Це можна знайти у фейсбук, якщо я не видалила.

Довершила умовну прірву між нами моя висловлена переконаність, що до донеччан не можна й не варто посилати «потяги дружби» й намагатися залякати, як одеситів. Бо шахтаря, який сидить по 8 годин під землею – червоно-чорним прапором не налякаєш, він буде битися, якщо відчує неповагу (навіть не небезпеку, а неповагу), і буде битися до останнього. І тоді точно почнеться війна.

Друга стадія нашого знайомства була, коли я стала редактором видання «Любимый Херсон». Під обговоренням однієї зі статей Катерина назвала наш ресурс помийкою, здивувалася, що я, "як порядна людина, погодилася там працювати" (так я дізналася, що мене вважають порядною людиною) і сказала, що прийде і спалить нам офіс. Ого!

«Компетентні люди» з числа усезнаючих херсонських журналісточок стали попереджати: бійся, бійся, вона вас таки спалить, бо вона неадекватна! Ми ж із власниками сайту - боятися не навчені, і вирішили узяти в Катерини інтерв’ю. Це було в листопаді 2016, як раз коли вона отримала посаду керуючої справами.

текстова версія тут: Катерина Гандзюк - про Херсонський виконком, місцевий політикум та власні плани

Катя напрочуд швидко погодилася на спілкування, воно вийшло живим, невимушеним і цікавим. Так я дізналася, що чорний гумор – одна з яскравих рис цієї дотепної людини. Після інтерв'ю (посилання в кінці статті) ми періодично переписувалися у фейсбук по справах і просто «а пагаваріть».

2. Якою ви пам’ятаєте Катерину Гандзюк?

З тих небагатьох наших розмов та зустрічей я винесла такий образ: це "чисто конкретна" людина в чомусь близької мені ментальності, але абсолютно протилежних цінностей. Ми обидві любимо Україну, але моя Україна синьо–жовта: це примирення, толерантність, любов і віра, праця і проща. Її Україна – це радикальні дії, помста, видворення та спалення усього, що не відповідає якимсь червоно-чорним цінностям, і Бога там нема, є тільки упевнені у своїй правоті, зібрані в кулак, люди.
Катерина мені дуже подобалася як ідейно цілісна харизматична постать. На мою думку, саме вона і була уособленням духу Майдану, духу протесту й оцього (їй би не сподобалося порівняння, але) кларицеткенського та товаришвяземського бажання дати точки над І, суд і присуд усьому. Мені здавалася цікавою й кумедною її безапеляційність. Мені подобалася її віртуозна нецензурна лайка – сороміцька поезія, влучна й безкомпромісна.

Та найбільше для мене важило інше. Те, що вона вміла розділяти особисте й суспільно-корисне. Вона жодного разу не відмовила мені в інформації, навіть вважаючи видання, в якому я працювала, якимсь неправильним. І коли нас почали безпідставно клювати не дуже розумні, але дуже активні «примазавшиєся к героям майдана» через якісь надумані та заідеологізовані приводи - вона вступилася, прямо сказавши про продажність вчорашніх "співців януковича", які за наш рахунок намагаються заробити псевдопатріотичних бонусів. Бо свої уявлення про справедливість ставила вище особистих симпатій, за що я їй вдячна.

Знаю багато історій, коли до неї зверталися по допомогу прості люди – і вона допомагала. Для мене, як для людини з частково донецьким корінням показовою стала історія з моїми східними земляками. Коли у переселенців, які утекли від війни на Херсонщину, з’явилися місцеві недоброзичливці – вона захистила прибулих жінок та дітей. Грубо, але переконливо пояснивши: хочете воювати – ідіть в АТО, не чіпайте людей, які уже настраждалися. Я досі їй вдячна за ці благородні слова і дії.

3. Чому, на вашу думку, злочинці обрали кислоту?

Я, сяк і так обміркувавши, не думаю, що це був раціональний вибір знаряддя вбивства. Хотіли сильно принизити й надовго «вивести з ладу», ще й так, аби пам’ятка залишилася надовго. Припускаю, в подальшому планувалося залякування й «передавання привітів» з погрозою «другої порції» й спробами маніпулювання й тиску на поранену жінку. Але ж це - Катерина Гандзюк, то чи можливим був моральний тиск?
Спосіб «покарання» був обраний не так "чисто жіночий", як оцінює його генерал Литвин, як саме немужній. Але Валерій Валерійович правий у тому, що замовник (чи замовники?) ОСОБИСИТО мав знати Катерину, мати глибоку образу на неї – не просто страх викриття його чи їх оборудок, а мати саме особисту претензію, неприязнь, яка заважає мислити адекватно, бо хочеться дошкулити найбільше. Як підступна ревнива жіночка. Не як зріла й сильна людина. Просто тупість, немужність, недовченість, незнання хімії та банальна жорстокість  зіграли фатальну роль.

На цю думку наводить реакція Васяновича та «Мурахи» на суді, вона мов підказує: вони НЕ ПЕРЕДБАЧАЛИ таких наслідків і виглядають пригніченими й дещо розгубленими й винуватими. Хоча ще зовсім недавно ходили в героях. Здається, що вони не планували вбивати чи не знали, що ТАК - можна убити. Ще раз припущуся: цілком імовірно, що й замовник теж цього не планував. Бо Катерина – надто дорогий політтехнологічний скарб, щоб так складно й дебільно водночас його знищити.
Але сталося саме так, як сталося – страшно і безглуздо.

Є версія, що "добили в лікарні", бо надто сильний утворився розголос і просто почали боятися. Але не хотілося б "дєла врачєй" у кращих сталінських традиціях. Хотілося б мудрості й реального слідства. Чи воно буде?

є

4. Чи можна було не допустити замаху і трагедії?

На жаль, але я думаю, що ні – хіба що це могло бути виконано не так безглуздо й жорстоко, і могло завершитися каліцтвом, а не смертю. Бо Катя ходила по лезу й не рахувалася із такою важливою річчю як самоповага та самолюбство, які є у найницішої особистості. Є люди, які не прощають не так принципової ворожнечі, як насмішок і принижень. Особисто якщо ці люди десятиліттями «тримали» цілі сфери життя в Херсоні, області, Україні й повірили у власний авторитет. З ними можна і треба битися, варто критикувати й викривати, але з них небезпечно насміхатися замість бою.

Нині ж, перед виборами, коли в екстреному порядку переформатовується інформаційний простір, коли серйозних гравців намагаються перекупити, перевербувати, змусити мовчати або знищити, чи могла така «підвищена увага» обійти її стороною? Звісно, до неї б прийшли із пропозиціями співпраці, і, отримавши відмову, вжили б заходів. «Он слишком много знал». А окрім небезпечної поінформованості Катя була непередбачуваною  і немовчною – майбутні битви за мерське крісло, президентські та парламентські вибори, херсонські проблеми з лісом, піском, рибою та зонами відпочинку, пасажироверевезеннями тощо знайшли б відбиття у її постах, як і неодмінне глузування та протистояння з правоохоронними структурами… Усе це – пазли, з яких складалася майбутня небезпека для неї.

("Тема Дня", Скіфія. 07.11.18 - про смерть та слідство справи про вбивство К.В. Гандзюк 
відео- за посиланням: https://www.facebook.com/skifijantku/videos/1873518189432933/)

Після нашого з нею інтерв’ю, вимкнувши диктофон, я спитала у Катерини: чи не боїться вона одної речі. Революції мають сумну традицію - знищувати своїх робесп'єрів та маратів, і що її доля й уділ був – таранити минулу владу, а нинішній вона, така, потрібна вже не буде. Чи не думає вона, що її та їй подібних заманили у пастку, взявши за приманку дорогі для них поняття - мова, нація, історія, велич України, УПА, антиросійський реванш тощо - і використали, а тепер будуть "зачищати", бо для приведених ними вождів і керманичів ці слова - порожній звук. Мавр зробив свою справу...
Катерина у відповідь засміялася й сказала: тут треба боятися тільки нас, ми і є влада. І чомусь у мене тоді морозом сипнуло по спині.

Я сказала: те, що зробили з Бузиною, що роблять з Коцабою – показник того, що чекає кожного незгодного, байдуже до табору, до якого він належить. Планка недозволеного опустилася, етичні табу зняті, людське життя знецінили. Вона сказала: Та мене не обходить доля ватників. Я дивуюся, чому ви так ними переймаєтеся - це зайві люди. А потім засміялася знов і додала: «А, я забула: ви ж хіппі, міру мір, дєті цвєтов».

Я спитала в неї ще одну річ: раз вона сама бачить, що "майданити та козакувати" хотіло більше, ніж є тих, хто готовий був прийти й працювати в органах влади для громади, раз сама залучає колишніх регіоналів, то чому так відверто висміює інших, з якими не працює? Невже не усвідомлює: люди такого рівня не сприймають "тролінг" як такий – вони зрозуміють відверту боротьбу, й битимуться, але не зрозуміють хамства. Для них це – перейдена межа й відповідь може бути теж – за межами. Чи не краще тримати ввічливу дистанцію, не маючи часу на боротьбу із фактами та компроматами в руках? Чи не краще дочекатися і вже під час безпосереднього бою застосовувати усі засоби? Навіщо крити матом і вигадувати лайливі прізвиська тим, кого так - не перемогти, а от розізлити - запросто?

Вона сказала: Треба показувати всім, які ці люди насправді смішні й немічні. Це імпотенти, що вони можуть? І порадила мені берегти себе, бо й у мене, на її думку, ворогів чимало, а вона зі своїми якось впорається і без моїх "воздиханій".
То я упевнена: такій як Катя, за даних обставин та в нашій країні не можна було врятуватися від замаху. Від смерті – можливо, від замаху чи навіть замахів – ні.

Додатково:
Є й те, чого я не казала, бо мене після моїх відповідей більше ні про що й не питали. І так неформат. То я скажу вам: в особі Катерини Гандзюк я втратила єдиного вартого поваги, уваги та симпатії свого головного опонента. Я втратила ту людину, яка надавала хоч якогось сенсу зрозумілим, але чужим для мене ідеям майдану – не за візи, не за дешеві євротури, не за право на халяву патріотично звалити з України, збирати польську полуницю, чистити іспанського тунця  чи мити італійськи вбиральні виходила Катя, не із заздрості до "золотих батонів". Вона хотіла іншої, невідомої мені, України. У неї була ненависть до чогось, що вона умовно звала «руснею», і палка любов до того, що вона вважала країною своєї мрії. Саме такі, як вона, кричать «перемога або смерть» і «Україна понад усе» не тому, що так волає більшість, а тому, що вона це вигукнула першою.
Тому я не вважаю Катерину жертвою – вона сильна людина, яка сама вибрала свій шлях. І не вважаю її мученицею, хоча щиро співчуваю її стражданню, і якби тільки могла допомогти – зробила б усе. Вона, як це не дивно, типовий герой соціальної драми, який мав загинути у війні проти всіх і стати легендою. І став...

Я не ідеалізую її: жорстокі слова про одеситів з будинку профспілок, несправедливі слова про луганчан і донеччан, про росіян, її відверто хамські випади в бік інших, не її поля, активістів та журналістів типу Коцаби та Шарія, нерозуміння, що у країні увімкнувся механізм терору, аж до тих пір, поки це не стало зачіпати близьке їй коло (а зверніть увагу: несправедливість до немайданних персон Катю не обходила, а нині саме вони роблять усе, щоб знайти винних в її смерті – гірка іронія долі), а ще – її небажання шукати діалог із тими, кого вона вважала чужорідним елементом, її впевненість у власній правоті й, до певної міри, зверхність були мені неприємні. Аби не радикалізм її та їй подібних – можна було б не допустити війни, не кланяючись перед росіями та польщами, туреччинами та америками. Можна було б об’єднати Україну діалогом, а не взаємним тролінгом. Жоден безвіз, жодне перейменування вулиць чи смолоскипна хода, жоден повалений Ленін чи  «геть від Москви» не варті смерті людини. Не варті її, Катіної, смерті.

Про все про це мені б дуже хотілося з нею поговорити й посперечатися, навіть матом - я не ханжа. Тим більше, передумови до спілкування були: вона сама якось сказала мені «Якби таких "ватників" як ви у нас було більше, ми б сильну країну разом побудували».  Але тепер це неможливо. І я так і не поговорю з нею, не збагну довіку феномену таких людей – цілісних, харизматичних, жорстоких та добрих водночас, симпатично-соціопатичних, конструктивно-деструктивних, інтелектуальних та унікальних, стусівсько-макіавелліївських. І так і не збагну, що ж за Україну таку вони намагалися побудувати? Бо, пробачте, питати більше ні в кого – інфантильні або не дуже зрілі репродуктори катіних думок, «розсіяні ураженням пастиря вівці» мені для таких розмов не цікаві, так само як й імітатори ідей, шукачі дерибанів, тупі політичні недоучки та зелені романтики з їх поверхневістю – от і все, що залишилося, крім болю й обурення.
Так, у неї були друзі - цікаві мені, розумні люди, але це - інша планета, інша стать, бо вони - інші. З ними ми теж про це не говоритимем. Думаю, попереду в нас - інші розмови.
Я таки втратила найулюбленішого, дорогого, мов друг, ідейного супротивника. І я молитимуся за спокій її далекої від Бога душі – Він розсудить по правді.

Але знаєте, хто найбільше втратив? Навіть не рідні та близькі – у них залишиться пам'ять, фото, відео, журба й тепло, частинка її самої. Думаю, найбільше втратила ота хитка споруда, яка зветься українською державністю. З чиєїсь дурної волі загинула та, яка доклала стільки сил до зведення цієї хисткої споруди.
Якою ж буде Україна без Каті Гандзюк? Іншою…

Олена Маляренко,
фото автора