Хотілося бути толерантною і спробувати зрозуміти всіх. Спробувала. Але... Замислилася і зрозуміла: по великому рахунку, я проти перейменування вулиць і встановлення нових пам'ятників тим, кого ми зараз вважаємо героями. Не тому, що хтось не молодець, чи не є гідною людиною. Взагалі мова не про це. Судді - хто? Суспільство - чи готове?
Я б закликала не поспышати з цим, бо відзначаю таке:
1. Воно розбалансоване настільки, що герої одних - вороги інших. І зміни посилюватимуть розбрат.
2. Воно нецивілізоване: несимпатичні дошки, пам'ятники, таблички будуть псуватися вандалами, які вважатимуть себе активістами.
3. Воно інфантильне: можна було б домовитися, де кому який пам'ятник і де кому яку вулицю, але ж ніхто домовлятися не хоче.
4. Воно емоійно нестійке. І за правильного підходу до справи, перейменування можуть стати абсурдною традицією: чи не виявиться так, що наша адреса змінюватиместься щотри-чотири роки завдяки ентузіастам, здатним будь-яку корисну ініціативу довести до абсурду?
5. Воно маніпульоване. І це найсумніше. Ті пам'ятники, ті перейменування, які робляться зараз під сякі-такі, але овації, уже післязавтра будуть проголошені щонайменше неактуальними, а щонайстрашніше - ворожими. І ми побачимо нео ***пади нових імен.
І це я не кажу про економічну складову. Гроші потрібні не тільки на таблички, які повісять на будинки. Вони потрібні на зміни в базах даних цілого ряду установ, від пошти до паспортного та реєстраційного відділу, в документах, на нові документи, карти і багато що іще.
Але нам так хочеться змусити не забути близьку людину. Або випендритися й показати свою гіперактуальність. Або позагпавати з кимсь. Або подіставати когось... Небезпечний капризний інфантилізм.
Що робити у суспільстві ірраціональних, недолюблених дітей?
Вчитися любити іншого. Виховувати себе. Будувати діалог. Інакше ніяк. А ще... Займатися благоустроєм: лавочки, паркові скульптури, дороги й тротуари, клумби, освітлення, фасади будівель. Творячи єдиний простір, ми і творимо єдину культуру, яка породить спільну свідомість та цінності. Люди ж, що живуть в хаосі, завжди роз'єднані та деструктивні.
В одному художньому творі прочитала фразу: вони галасували і сперечалися так довго, що звуки спочатку злилися в білий шум, а потім здалося, що всі мовчать, і тільки губи ворушаться, мов у риб...
Мені здається, що наше говоріння й сперечання досягло тієї межі, коли галас скидається на німоту - тебе все одно не чують. Хоч перейменовую, хоч не перейменовую.
Олена Маляренко