"

Ікс-кілометр - територія людини

"
[

персональний сайт Олени Маляренко

творчість, журналістика, комунікації
]
& література & проза & Організм (утопія)

Організм (утопія)

15.12.2019 12:37

Cиділи на кухні дві клітини печінки, випивали, закусювали, чим бог послав, і міркували:

- Пашеш, пашеш, братка, на тому хімзаводі, без вихідних. Ні тобі премію, ні умов нормальних. На що я заробив? На халупу оцю, на квашену капусту й шмат сала до сірого хліба? Горілка й та – ненатуральна якась. Все нутро од неї болить, - сказала клітина побільше й взялася за правий бік.

-Так, братка, й у мене те саме! Ото тільки й пожили що в дитинстві. А як вилетіли з тобою з батьківського гнізда, розкидало нас життя в різні кінці пічонушки-рідненької – ото й усе. У мене на заводі – та само канітель: ми пашем – верхи жирують, тільки залишається, що випити-закусить, забуться. А нема з ким – оце до тебе ледве вибрався за стільки років.

- Да… - брати почаркувалися, випили й кожен замислився про своє.

Старший клацнув пультом від великої плазми на стіні й на ТВ вигулькнули новини:
«Сьогодні зранку виїзд із міста ускладнений. Страйкують працівники сміттєпереробного заводу ім. Жовчного міхура. – повідомляв худий нервовий репортер. – Вони перекривають дорогу фурам з твердими відходами і вимагають запровадити обов’язкове попереднє сортування сміття. А ще звертають увагу на неналежну роботу заводів хімічної галузі які, за словами мітингарів, давно не оновлювали обладнання, й тому відходи йдуть, збагачені агресивними хімічними речовинами та сполуками. Окремо виносять вони питання про обладнання небезпечних підприємств очисними спорудами та димо-газовловлювачами».

Камера переключилася на похмурого жовтопикого опецькуватого чоловічка:
«Ми, панімаєш, тут пашем, ви собі даже не уявляєте, в яких умовах! Бруд, сморід! Все, щоб місто рідне в лайні не захлинулося. А вони тут він немов тицьнув на братів Печонкіних пальцем - не напрягаються! Тяп-ляп – і разом зі сміття і цінні метали, і органіку, яка б на добрива пішла, викидають, і було таке, що радіоактивні відходи скинули. Ви уявляєте? Повід’їдалися там, елітою себе відчули, а ми…»
- ….бла-бла-бла - продовжував вимахувати кулаками і просторікувати чолов’яга, поки один із братів робив звук тихіше.

- Ти уявляєш, бічі паскудні, два класи освіти – а лізуть, блокуютьБез них проблем нема? Місця свого не знають! Я зараз зателефоную знайомому, туди завезуть пару пігулок поліції, і поженуть, змусять їх працювати… Жити вони нас будуть учити!

- Бомжі безрукі, - підтакнув другий, наливаючи горілки. – Не можете переробить – захоранюйте. Он на Зажопинському полігоні в целюлітних пісках – ще хоронить- не перехоронить. Там все одно нічого не росте! Ділов!

Старший як раз закінчив розмову – да, і давайте там, без фанатизму, але щоб запрацювали! – відклав айфон і підтакнув молодшому:
- Во-во. Ніхто з них не дума, що в нас на нове обладнання заводу ні грошей, ні життя не хвате. Була б нормальна сировина – працювали б без шкідливих відходів. А так – не ми такі, життя таке! Там оті, в Шлунку й Стравоході, з кимсь порішали – і по ціні якісної сировини лайно якесь купують, наживаються, відкати мають, а нам працюй! А ці – ні шоб розбираться, бастують! А як у мене завод стане, я їх попересаджаю, падлюк, знайду зв’язки!

Вони ще випили – і не простої якоїсь горілки, і закусили – і не капусточкою із салом. А тоді старший запропонував:
- Давай вийдем покурим, бо зараз поліція заводчан розганять буде – хочу подивиться. Пряму трансляцію обіцяли. Як раз поки вони поки доїдуть – ми перекурить встигнем.

Брати Печонкіни вийшли на балкон. Повз їхав листоноша Сангвінич і зупинився поправить щось на своєму велику:
- Салют, Сангвінич , які вісті з імпульсних фронтів? – з барського плеча старший кинув листоноші недокончену пачку цигарок, і той радо, по-собачому, зловив.
- Та оце завозив пошту в Ногіно. І як там люди живуть? Натруджені, натоптані, змарнілі, а бігають собі мовчечки, горбатяться. На таких земля і держиться. Ждали прибавки зарплати – дулю їм з маслом.
- Во-во… І не бастують, як оті жовчезаводчани. Терплять, терпіли. А от би кому бастувать.

-Согласєн, - підтакнув Сангвінич . – Ото до родичів в Руки їздив. Теж несолодко, але таки їм хоть іноді якісь бонуси кидають – на Манікюри з Мальдівами вивозять. Деякі – сам бачив – у золоті красуються. А ноги – тим Педікюри тільки сняться.
- Та ти, Сангвінич, в нас крутий. У тебе в Руках - своя рука є? Може, в тебе і в Головному офісі хтось є?
- Та де там! Брат дружини в канцелярії колись працював – не витримав, така нервова робота,  уже й того… представився… Ладно, поїхав я. Бувайте, панове. Дякую за подаруночок.

Чоловіки допалили й пішли дивитися, як поліція розганяє жовчезаводчан. Недопалки впали на землю, простісінько під ноги двом бабцям, які виходили  подихать повітрям.

- Наркомани кляті, свинота, казнокради! - розлютилася червонопика бабця з Фагоцитівки. – В своє врем’я ми таким швидко місце знаходили -  на БАМ чи Колиму, щоб навчилися родіну любить! – і насварилася кулаком на розкішний балкон Печонкіна-старшого.

Друга, бліденька, з Гемоглобинівки родом, переселилася сюди недавно - стара, відроблена-спрацьована, вже дуже квола. І якби не енергійна подруга, то взагалі б з дому не виходила. Вона не хотіла сварок і, щойно повсідалися, перевела розмову на інше:
- Що там твої, у Легенях? Не звонять? Не пишуть? На канікули не приїдуть?
- Та, сепаратюги кляті! Я їм сказала – і не з’являйтеся мені тут! Їм, уявляєш, мало повітря. Задихаються вони! А ми тут що? І нічого! А вони там - ух, зрадники!
Аби вони попрацювали з моє в силових структурах, вони б знали, скільки шкоди й шпигунських інфекцій з цим повітрям в організм потрапляє, скільки чужорідних елементів! Дали подихать трохи – і добре, нема чого кордони відкритими тримать і пускать кого попало. А вони – ми задихаємося, ми набрякаємо, - особливо оті, що в Лівих Легенях. Ото подрізать і викинуть до япона-мами й зажити нормальною країною без цих сепарів. Через них – ото попомниш моє слово – ракова пухлина по всьому організму полізе.То нирки кращої води захочуть, то ноги - теплого взуття. А раз відріжеш  самих буйних – і все…
- Може й так… тільки я ото знаєш що? А я ото доці звонила, в неї чоловік теж з твоїх, з фагоцитівських, то той каже, що від Рота вся біда – надто там все відкрито, вообще все без розбору пропускають. Треба б ото ворота їм перекрить і все.
- А харчування?
- Так а його, вигадали таку штуку, за граніцей вже давно є, щоб харчування не через Рота, а через… – старенька пом’ялася, посоромился трошки, але вимовила – через Жопу. По спеціальних трубочках там чи через крапельницю – я не знаю, не розібралася, але можна наладить і живи собі, вегетуй. Але ж Мозок – не дозволяє. А зять уже скільки докладних та той безпредєл, що в Роті коїться, нагору доповідав – а там мовчать…
- Мовчать, бо їм на нас плювать. Їм аби ото Серце працювало і хоча б одна Рука –так  їм і без нас буде добре. Всі в золоті ходять, на нашому горі обжираються. Нема кому порядок навести.

Повз бабок промарширували активісти з плакатиком «Мозок, почуй народ!»
- Дєтки, ви куди? – гукнула одна.
- Під білий дім підемо, хай не роблять вигляд, що нічого не знають про наші біди!
- Прастітутки, - пирхнула баба з Фагоцитівки й почервоніла ще більше, тиск у неї підскочив.

У клітинах Мозку якраз передивлялися повідомлення, скарги, прохання, коли під стіни прийшла молодь.
«Зашити Рота!» , «Заборонити сміттєполігон на Зажопинську», «Почути народ!», «Відрізати Праву Легеню», «Викрити корупцію в ШКТ і вкоротити тракт і шлунок на 30%», «Мозок, ти зажрався!»- розтяжки, плакати та баннери підносили й підносили.

«Революція, б..ть» - подумав Мозок всіма клітинами вголос і одностайно.  – «Як ви не розумієте, що не можна одділити все від усіх – Тіла не буде! Треба якось усім… знати своє місце чи що. Йшли б ото працювать»
- Може, дать їм ендорфіну й серотоніну? Хай понапиваються й розходяться?
- Та ну, ще звикнуть. Краще заборонити всі «щасливі добавки». Депресивні - вони не страшні.
- А як опорно-руховий через депресію відмовить?

  Вони радилися, а відповідальний представник Мозку  протер очі й відійшов від вікна, за яким фагоцити вже лупцювали непокірні тромбоцити й трощили їхні плакатики:
«Відключитися б від вас усіх… Як все дістало. Господи!»

У Людини, що йшла по вулиці, сильно кольнуло серце , аж потемніло в голові,  - та відпустило… Людина вдихнула глибше й пішла далі.

Значить, шанс іще є...

Олена Маляренко

календар

    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031