Ніколи не стикалась із людьми, яким не подобалася б моя українська, далека, до речі, від досконалості. Проста така, східно-наддніпрянська, від мами, бабусі, дідуся, татових пісень - українських.
А от російська моя - так, є невеликий акцент: надто ретельно виспівую всі голосні, без редукції, та й фрази будую "по-нашому", не "по-їхньому". Тому що російської мене вчили російськомовні українці, які жили довкіл - не росіяни.

А ще...
Ще я ніколи не мала потреби змусити людину перейти задля мене на російську чи українську, чи припинити лаятися нецензурно. Розмова - як парне веслування, як секс, - річ ритмічна й проста у своїй природньості. Тому, якщо людині цікаво, важливо, комфорто і ХОЧЕТЬСЯ спілкуватися зі мною, вона так чи інакше перейде на ту мову, яку я запропоную. Або ж я, в окремих випадках, перейду, бо так ми порозуміємося краще.
У такі моменти цікаво спостерігати, як хтось із подивом дізнається, що говорить українською. Чи не помітить, що перейшов на російську. Бувало...
З чим ти до людей- з тим і вони до тебе. Розумієте?

Зараз іще поясню на прикладі.
Проводили за студентських років експеримент: я й мій добрий приятель у центрі Донецька напередодні першого майдану зверталися до людей українською. Мені відповідали, йому - ні. Я викликала симпатію, він (красивіший за мене) - агресію. Зі мною знайомилися й питали, звідки я приїхала і де така співуча мова, йому кидали "панаедут тут".
І щоразу так.
І річ була не у вимові й голосі. Річ у тому, що є мова для тебе і що є людина (як поняття), і хто є людина (як такий саме як ти суб'єкт життя, права, слова й вислову). Для мене мова була кодом порозуміння, для нього - зброя, якою він відсікав своїх від чужих.
Відсікав він, а боляче було мені:
- за те що він і його мова - не йдуть до людей,
- за те що люди відчужують його й ту мову, якою він говорить, через те - як говорить, мою мову відчужують!
- за те, що через такі от ситуації й таке от небажання шукати миру в мого приятеля й таких як він - мені щоразу важче буде потім, звертаючись українською, бачити на обличчях добру посмішку й чути, як люди у відповідь автоматично переходять на українську - для мене.
Повагою - за повагу. Любовю- за любов. Мовою - за мову.
Розумієте?
Важко садити квіти, коли до тебе хтось мовою проїхав, мов танком. Мов зі снайперськорї гвинтівки поцілив у "чужих", "неукраїнських"...

Зараз оце думаю - що ми робимо?
Абсолютизація цінності мови, поза розумінням її в першу чергу утилітарності для нас, для людей (адже вона є лише кодом, завдяки якому ми мали б порозумітися), то величезна загроза. Міфологізація мови, створення культу мови - це ж до певної міри войовниче сектантство. 
Вимогливість доречна там, у вузьких колах, де мова є простором роботи, творчості, існування, навіть маніпуляцій, де вона творитться і шліфується, де нею працюють.
В усіх інших випадках мова - це те, з чим ти йдеш до людей. По чому вони, як по одягу, формують перше враження про тебе.
З чим ми йдемо, як несемо свою мову? Як зброю чи як любов?
Чиста вона в нас чи затягана, мов ганчірка?
Брудну криваву палицю важко поважати, ще важче її любити, особливо коли вона - чужа. Тому для мене проблема несприймання української - проблема українців: ми надто швидко й просто зреклися мови тоді, й в нас надто благато пихи й гонору зараз. А за ними не стоїть ані майстерність, ані знання, ані любов, ані чистота, ані розкаяння.

Зі словом працює той саме принцип, що й у притчі Христовій про око: якщо око твоє буде чисте, то й тіло твоє буде світле. А якщо око твоє буде брудне, то й тілу твоєму буде темно. І душі - темно.
Тепер розумієте, одномовці мої, пуристи-співвітчизники?
Чи знову- ні?

20.08.16