Проста українська культура зараз наче нікому непотрібна. Наче її нема. Наче й не було.

Потрібна - екзотична й естетизована до рівня пуделків та маринарок (яких жоден ворд не знає).

Потрібна - наркотично-урбаністична, неприборкана й екстремальна. Хоча навряд чи вона переживе бодай одне сторіччя – в кожній добі є свій бунт, який прагне закріпитися в брендах і трендах.

Потрібна- страчена й згорьована. Так-так. Хоч усі кажуть «досить плакатися, ми сильна нація». А проте й дня прожити без жалю й звинувачення не можуть.
Погляньте, що ми робимо зі своїми героями: відряджаємо на війну з піснею, з вірою. Пишаємося - «богатирі, козаки». Кажемо «вони зараз отим отам як наваляють, що всі ті карлики й чоловічки потікають-поперекидаються». Славимо своїх, глузуємо з ворога – як і всі..

Але ж потім, зустрічаючи чергову труну, заводимо: ой хулігани хлопчика образили , а воно ж таке молоде-малесеньке, таке хворе, в мами одненьке було. А вони нелюди-людожери, здорові та навчені, катували–мучили, рушницю забрали, насміялися….

Думаєте, я – цинічна, коли пишу оце?
Ні, верх цинізму – оця сльозава неповага до власних героїв, до воїнів і оборонців. Яких ми зраджуємо щоразу, коли хочемо пірнути до  звичного й зручного плачу. До непевної, страждальницької стихії іпохондрій, параной, всесвітнього антиукраїнського заколоту.

 

Чи не тому нам непотрібна власна, щоденна культура, що ми, пізнавши себе, вирвемося із замкненого кола «нас поманили – нас підманули» чужою культурою? Не тому, що, навчившись будувати самі, ми й відповідальність понесемо самі, а не перекладатимемо її на ляхів-татар-москалів-америкосів?
Не тому?
Утім, не маючи свого, легко буди критиком і гумористом, так само як просто бути модним і мобільним.

Адже ми, мов флюгери, розвертаємося за вітром щороку – є кар’єра у Росії, й ми калькуємо московську моду, мовлення, взірці, їдемо туди на заробітки – менеджерами, пронгррамістами, будівельниками, повіями. Подуло з Заходу – і потягли свої «камінні хрести» невтомні, мігранти, здатні вивчити польську, англійську, німецьку, французьку, але фатально неспроможні вивчити українську.

Сидимо по закордонах, розповідаємо світові, яка погана, яка вбога та корумпована та Вкраїна. А як нам за це не буде бонусів, як не приростемо зрадою на чужій землі, тоді – о, тоді обплювавши зручне закордоння, можна повернутися додому заможним вигнанцем, бути найрозумнішим серед дурнів, і повчати, наставляти  .

Саме так і вибудовується народ, в якому лише одиниці реалізуються на своїй землі. Решта ж поділилася на тих, кому закордон набрид, і на ти, хто й хотів би, але так ніколи ніде й не побуває – але мріє побувати.
Ну й кому та коли тут будувати власну культуру, якщо всі живуть у перед чеканні нового гегемона, «цей буде добрий лдо нас, цей навчить хорошому, і не зрадить. З ним ситі будемо, веселі».

Ммда-с… Світ знецінення свого, яким так вигідно торгувати на експорт...

Бо що таке вишиванка – на якій ніхто не знається?
Що таке мова, яку ніхто не здатен вивчити?
Що таке страшна історія провини й покари, яку всі хочуть забути?

Так і живемо, маючи культуру ідеальну, неужиткову, й не маючи реальної – внутрнішьої, недемонстративної, щоденної української культури…

Так і живемо… Плутаємо літери й дати… Кольори й тексти…

Не нарадість ворогам, - на радість внутрішньому «воно», яке й банальну четверту сходинку піраміди цінностей вважає «європейським щастям для України».