Бути революціонером...
На початку 90х та наприкінці 80х з цього в кращому випадку сміялися, в гіршому - кричали апологетам революції: "Це такі як ви своїми переворотами відкинули країну на 100 років назад! Засунули нас до радянської комуналки! Ви знищили еліту нації! Не треба нам революцій, треба еволюції!"
Не треба? О!
І зникали, зникали з полиць книги про піонерів-героїв, про героїв революції, зникали зі шкільних програм твори хай не "вічних революціонерів", але пролетарських письменників, аж поки не стало зрозумілим: їх або нема ким замінити, або ж слід терміново друкувати массу творів, видавати томами забутих авторів, щоб повернути їх суспільству та літературі.
А це ж... гроші???
На Винниченка, Підмогильного, Плужника, Семенка, Олеся, Ольжича, Богдан-Ігора Антонича, Домонтовича, Самчука, Маланюка - десь ви бачили повні видання? Ні? То я нагадаю: те, що не прислала нам для відродження в 91-93 рр канадська діаспора, довгий час, до інтернетизації з 2003 року вивчалося навіть майбутніми фахівцями-аспірантами філології, історії в машинописах, рукописах, уривках та ксерокопіях. А раз гроші ми витрачати на освіту не любимо (витрачати - то ж не відмивати, правда?), то саме так вивчається й досі. Хіба що Стуса видали - й на тобу спасибі.
От і з'явилася потреба у "старих піснях на новий лад" - у вибілюванні знайомих персонажів. Та так, щоби з радикально червоних - та перетворилися вони як не на жовто-блакитних, то принаймні помаранчових, і як не на білосніжних, то бодай на рожевичх чи голубих.
Але на мене  тут найцікавіші - Сосюра і Тичина, непростої долі люди, геніальні поети...

Один, зі своїм "Любіть Україну" та міфом про тотальну заборону цієї поезії "злими-злими" комуністами (нагадаємо, що в політбюро тоді , після війни, сиділа третина вихідців з України, українців та , вже значно менше ніж до війни, але українських єреїв), та ще й з петлюрівським юнацьким минулим нині "реабілітувався повністю" (незважаючи на те, що був час, коли він взірцево каявся в петлюрівщині - але ж то його напевно змусили?). Знаменна поезія просто втратила кілька строф про "братні народи", неправильні зірки та прапори, і гордо пішла в народ, сучасна як ніколи. Решту творів у підручниках замінили аполітичною інтимною та пейзажною лірикою, в скороченні дали поеми "Мазепа" та "Розстріляне безсмертя", а повні видання за старими кліше  ніхто ж не читатиме? Отож бо й воно. Не читатиме, не шукатиме й не питатиме.
Отак і вийшов із типово радянського поета - поет-націоналіст, вірний син незалежної України та щирий патріот, мало не контрреволюціонер...

З Павлом Григоровичем Тичиною - складніше. Це не хлопчик з Дебальцево, не стихійний бунтар. Це - сільська інтелігенція, з її пошуками і рухом нагору. Звідси виріс справжній модерніст, людина, що встигла сама повірити й полюбити вільнодумний шал передчекання революції (свобода, рівність і братерство, аналогії й аллюзії з Паризькою комуною, з революційними заворушеннями, які струшували до 1919 року всю Європу), музикант, якому всюди вчувався космічний спів оновлення...
Він так само швидко як покохав революцію ( і написав про це багацько), так само швидко й розчарувався у її брудних і кривавих методах, злякався трупів і смертей - і теж про це написав.
"Золотий гомін" над Києвом змінила Аскольдова могила й "30 мучнів українців, справжніх молодих". Після "Сонячних кларнетів" якось так невчасно "Загупало в двері прикладом", а молодий і щиросердний поет не одразу зрозумів, що безкарно більше не можна писати те, що відчуваєш і так, як відчуваєш. Був покритикований, був зляканий і -  почав виживати. Коли перемагає революція - жити не стає краще, жити стає просто інакше і... важче, якщо хочеш гармонії та ритму.
У світі омріяної Тичиною революції, виявилося, знову є влада, а у влади - правда і сила. І щоб можливо було вижити -  прийшлося завести свою внутрішню Марію "обніжками-рядами" ген за колосочки і забути про неї, на роки забути. Натомість вдатися до колгоспниць, орлів сизокрилих, МТС та партії.

Отак і став павло Григорович тим, кого зазубрювали напам'ять "через не можу" і про кого писали підлітки:
краще з'їсти кирпичину,
чим учить павла тичину
Надто, здавалося б, невибілюваний імідж - "партія веде", але чого не зробиш задля економії коштів та захисту пристосуванців від науки , які зуби зїли на Тичині-комуністі, а зараз, у сімї вільній-новій і про Тичину таємничого написати можуть ... 

Все просто: щоб повернути Україні Павла Григоровича, знадобилося кілька міфів, які зараз ретельно перевіряють біографи і десь - реально подають розширену картину, десь же - просто доточують нові міфи.

Один із популярних міфів: Тичина-містіфікатор.Зараз би сказали - троль та пранкер.
Коли Тичину, як і багатьох тоді, "взяли" й привели на допит, і змусили зізнаватися у тому, що він зараз буржуазного та антрадянського замислив, то Тичина пішов ва-банк і засипав слідчих поетичними експромтами. Мовляв: оце я думу про Леніна задумав, - і полинув римованим буревієм.
Його зашикали, й сказали: кажи, контра, правду! "Що ж, - покаявся Тичина. - Я ще про Маркса з Енгельсом задумав, оце пишу"- і понеслося ще трошки поетичних хвалебних експромтів.
"Про революцію що ти пишеш, зізнавайся!" - згідно з міфом гримнули на нього. І він зізнався - так, і про Революцію нашу, і про нове наше життя почав писати, і знов сипнув ідейно стійкими експромтами. І про розквіт радянської України, і про колгоспників налив славословія...
Чекісти, одурені генієм, стерли піт із чола й вигнали його під три чорти, сказавши: ох і дурний цей ваш український поет...
А Тичині, мовляв, після цього, таки й насправді прийшлося писати і про Леніна, і про революцію, і про радянську Україну. А отримані гонорари витратити на сім'ї репресованих.
Піід таким соусом будь-яка "партія веде" сприймаєттся як партизанська робота.

Інший популярний міф - Тичина-рятівник. Начебто він свої прорадянські чернетки іноді видавав за твори митців, що могли бути репресовані, витягав їх на поетичному мотузочку зі світу мертвих до світу живих.
Тичина приносив "куди слідує" власні партійні елегії як свідчення ідеологічної вірності іншого автора зі словами: він не може бути ворогом, подивіться , які рядки він про партію написав. Або ж, якщо йшлося про музиканта чи художника, приносив свої твори  - мовляв, він же мені їх ілюструє/на музику кладе, а ви його як ворога- ай-яй-яй...
І начебто багато митців завдячують Тичині порятунком.
А там де не вдалося врятувати - підгодовував сімї.
Отакої...

Ще один не так міф як образ - вічно сумний Тичина (майже той самий мем, що і нинішній сумний Кіану Рівз). І знов готове пояснення: неможливість розкритися, творити так, як бачиш і хочеш, неможливість довіряти, поламана, понівечена душа, голос якої з-під тракторів дир-дир та з майданів коло церкви по-справжньому зазвучав лише в "Я стверджуюсь, я утверждаюсь" в роки війни.

А ще виручає як завжди таки лірика пейзажна, лірика інтимна, трошки золотого гомону та розстріляних кадетів, трохи лип, що шелестять та оце "Я утверждаюсь" - і все, маємо генія, якого не слід і перевидавати. Навіть і сумніватися в ньому не слід - все ідейно вірно. А "На майдані коло церкви" - хоч зараз читай і відправляй в АТО - сучасно, як усе геніальне.
Більшого ж і не читають...
А студенти філологи хай за нових авторів беруться... Отих, які досі - в книжках від канадської діяспори ховаються та в ксерокопіях уривків. Або ж за нинішніх, сучасних, які видаються власним коштом, якщо ідейність підкачала, чи за гранти, якщо ідейність - на висоті.

Отак і ходять поміж нас недовивчені, насправді незнані, твори подвійно реабілітованих і насправді геніальних поетів, які довели народу (а точніше толмачам від літературозгнавства) спочатку свою революційність, потім свою радянськість, а потім - свою проукраїнськість та глибоку національність.
Але які ж вони насправді?

Кому це цікаво? Поміж нас, після нової перемоги нової революції, уже блукають нові "тичини" - вони співають на всі революційні лади, чують всі визвольні гомони в канонадах, що лунають над Донбасом. Вони малюють чорною образною фарбою вороженьків та підносять до небес янголів-козаченьків у формі ВСУ, кленуть північного ворога-тирана і ось-ось заспівають про нового вождя!.. Але ж тільки... аби тільки вождя знайти - така там ротація кадрів нагорі, що унеможливлює культ і словесні служіння.
От і чути, як то тут, то там чути як захрипає скрипка - то Руслана перестала танцювати на майдані, то Славко заспівав "Не твоя війна", то той лірик, то цей, видавши книгу про "московський свинець у козачому серці", та "ми йшли з облоги крізь російський мат" крапає вже іншу збірочку, "про горе і примирення". І знову, як Тичина, кладе її в шухляду - до часу. Бо зараз - ще не час, зараз ще треба про революцію, яка перемогла.

"Я єсть народ, якого правди сила ніким звойована ще не була"
Ніким, окрім власних напівправд і власного бажання пристосуватися, аби вижити, навіть розмінявши золото таланту на мідяки...

"Я стверждуюсь, я утверждаюсь, бо я живу"...
Тому й живеш, народе замучений, розбитий, що багато в тобі і талановитих тичин і сосюр. Настільки талановитих, що їх під будь-який лад можна перефарбувати, витягши принагідне і не видаючи повністю.
Тому й живеш, бо ти - сам собі правда і не любиш суддів, у яких треба питатися права на прощу...