Безхребетне життя - безтурботне.
Ганиш завтра, хоч віриш сьогодні.
Віриш зараз, хоч кпинив учора.
Чорнобіле життя. Біло-чорне.

Всемогутній мов кіт у чоботях,
досягаєш усього, поготів
той хто зверху - і сам без хребта.
То - рука, що годує кота.

Повсякчасно маркізів міняти -
рівноцінно, що їх і не мати.
Тільки, коте, біжи, безустанно
щоб твоя не розкрилась омана.

Так - ні правди, ні кривди не має.
Так - неволю завжди оминає.
Тільки й волі - сваволя кота.
Ситий сон. Тихий спів. Пустота.

Думати я не вмію. Тільки образи виринають. А образи - річ казкова, річ неконтрольована. Приходять самі собою й шизофренічно так складаються у казочку - про феномен нашого "волелюбного звитяжного козацького духу".
А може, авантюрного й анархічного?
Як тут розбереш одразу?
Якщо судити по справах, то  один і той саме вчинок, навіть подвиг, чинять і авантюрист -адреналінщик (просто нагодилося, випало так), і свідомий шукач правди й волі (хоча все більше здається, що то лише літературний штамп, оті шукачі), і навіть злодій, бува і так. 
Але ж ми - народ не злодійський, а вкрай симпатичний - співочий, охайний, доброзичливий, мов котик. Хіба що складається враження, наче  не воля й звитяга рухає нами. А доброзичливий анархізм та авантюризм таки виносять нас на гребенях хвиль якихось світових суспільно-історичних коливань час від часу  в герої-романтики, в революціонери-винахідники, навіть у тимчасові лідери. Але ж... але... 

Скажіть, яка у кота в чоботях правда? Яка місія? Яке лідерство?
Усе може, всього доб'ється, але насправді він нічого й нікого не потребує. Треться об ноги господареві. Так само як і іншому буде тертися. Так треба, аби тримати ілюзію: в кота насправді не буває партнерів чи господарів - буває лише тимчасова зручність, потреба комусь прислужитися, аби потім спокійно мати власні справи й власний інтерес. І дурень той, хто повірив у покору кота й зловживає своэю над ним владою. Бо як господар невдячний - якийсь там людожер - його можна й зректися, й ошукати, й втекти. Змінити на іншого.
Кажете, зрада? Ваші зради й вірності - коту як химерні ілюзії, не дужчі за імена, якими ви їх нарікаєте. Коти - тварини талановиті й неамбітні, але вони люблять ласку та похвальбу. І як того у вас нема - вони знайдуть деінде. Там і буде дім. Там і продовжуватиметься казка. І хто кота за це осудить?

А знаєте, чого насправді не люблять коти? Бути лідером. Так, так. Бо вони того просто не вміють. Тільки зрозумійте: не найдужчим та найкращим, а лідером - тим, хто ітиме  попереду й нестиме відповідальність за тих, хто йде позаду. Не люблять. Бо некотяча то справа - "вождізми", "партнерство", радше якась овеча, коровяча, стадна.
Скажете, а чому тоді ти, коте, дерся нагору й галасував гучніше за всіх. Чому кричав про якісь вічні цінності та вселенську справедливість? Чому бився з усіма й доводив свою правоту? Перепрошую, то була котяча весна.  Хіба ви не знали, що іноді котам того треба? То не тому що, котик шукав якоїсь правди для всіх. Просто йому було некомфортно за певних обставин і кудись кликала природа. Просто так воно якось склалося в котячому житті. Так вийшло. Та й ви, послухавши котячий концерт, не надто щось втратили? Ах спокій? Ну то йдіть і шукайте його собі далі будь-ласка самі, без поводирів - хіба не все котик викричав для маркіза-карабаса? То  дайте йому спокій. Не чекайте рішень.
Таки-так...
У котячому супільстві гетьманують - на час. Поки є снага й настрій. А потім... Де б подітися від отих, хто чекає на твоє слово, твоє рішення, від тих, хто повірив, що ти своїм котячим мізком зрозумів як жити далі? Де б їх - подіти? Кому віддати за дрібочку власної котячої волі? Яким людождерам? Яким королям? Яким маркізам та принцесам? Татарам, а може москалям, а може ляхам повернути?  А може розказати про Америку чи Євросоюз? Смішно й прикро, але й сам котик у чоботях не матиме відповіді, аж поки не отримає замовлення на чергове диво - від когось іншого. Адже насправді, які б коливання у світі котик не провокував, у його котічому світі все залишається незмінним: осоннячко, дерево, сметанка, умиваннячка й полювання на мишеняток. Насправді кота зачіпає тільки його особиста свобода та комфорт. А решта - то казка, яка іноді трапляється, й у яку вірити - просто дитинно.
Така от котяча воля.
Дивна котяча правда. 
І як би там не було - у котів немає провини. Бо в котячої совісті немає споду - лише дві щільно зшиті лицьові сторони,  лагідна і дражлива. І тут уже як і до якого хазяїна чи екс-хазяїна повернеться котик, перш ніж піти далі у своїх звитяжних справах найлагіднішої й найволелюбнішої нації.
Ніколи вам не бувало шкода людожерів? Ні. Тому що нам завжди шкода котиків.
Ось така вона, українська казочка про Кота у козацьких  чоботях, який, втомившись від чергових суспільно-політичних див, зробивши когось із голого підпасича королем, нарешті роззувається й стає просто Паном Коцьким.

Дивні мої слова? Дивні. А я й сама, на жаль, дивакувата
(с)