ПОЕЗІЯ, ЯКА РОЗРИВАЄ ЗАМКНУТЕ КОЛО ТРАДИЦІЇ ВІДЧАЮ

Читаючи «Невідворотне» Юлії Бережко-Камінської…

Чи траплялося колись із вами таке, щоб ви впізнали людину, яку не бачили десятки літ, лише по голосу – з перших звуків, іще не бачачи ні обличчя, ні постаті? От ідете вулицею, а десь поряд: «Гей, друже, невже це ти?» – і ви, ще не обернувшись, уже промовляєте пошепки ім’я цієї людини… У такі моменти серце відчуває всю невипадковість: ніби за секунду повернулися років на двадцять назад – у свою юність, і голос звучав би відлунням, де його почули вперше…

Зі мною нещодавно трапилося щось подібне… Переглядала Фейсбук, і погляд зупинився на малюнку: стоїть дівчина біля моря – між берегом і хвилями – і тримає за руку хлопця… якого насправді немає: прозора чоловіча постать позначена лише чіткими контурами – і зрозуміло, що омріяний образ існує лише в дівочій уяві… Але дівчина так міцно тримає свою мрію!.. Під малюнком був вірш, який починався рядками: «Не омини мене милістю бути з Тобою поряд, /Коли ніхто не залишиться і слово, як камінь, кине. /Ти ж добре знаєш – немає на світі такого горя, /В якому кожен із нас не був би хоч трохи винен…» Іще не дочитала до кінця, а з пам’яті виринули інші рядки: «Любов розтанула, як вранішні зірки, /Поволі зникла в сонячному світлі./ Любов розтанула, а з нею – ти. / У тихім сяйві чистої молитви…» – і перед очима ніби промайнуло колись знайоме обличчя Юлі Бережко – учениці Херсонського академічного ліцею при університеті, де я тоді навчалася. Двадцять років тому наші життєві стежини ненадовго перетнулися: ми, юні й недосвідчені, брали участь у літературному житті херсонської молоді. Упевнено й наївно представляли свої вірші суворим критикам – одноліткам, досвідченим літераторам. Ми бачилися в молодіжному поетичному клубі «Улей», на засіданнях «Літературної вітальні» Лади Федоровської, наші вірші нерідко друкувала університетська газета «Кафедра»… І наскільки ж я була приголомшена тим збігом обставин, коли, дочитавши вірш «Не омини мене…», побачила під останнім рядком підпис: «Юлія Бережко-Камінська»! Яким же чином у моїй свідомості виникла така безпомилкова асоціація? Чимось той, один із перших дівочих віршів, надзвичайно міцно пов'язаний зі зрілою творчістю Юлії Бережко-Камінської – чи то своїм настроєм, чи то силою і глибиною…

Відновивши спілкування, ми з Юлією щиро здивувалися тому випадку. Адже в усіх творчих людей є роки учнівства. Однак не в усіх юнацьких рядках учувається, а потім отак на всю силу починає звучати незвідана міць того енергетичного зв’язку, що так тісно пов’язує людей між собою і з Усесвітом. Інакше не збереглися б у моїй підсвідомості на цілі десятиліття ті слова: «Любов розтанула…».

Я легко знайшла й інші вірші Юлії в Інтернеті. І вони вразили мене не менше, ніж перший. Прочитала про авторку більше. Зраділа всім серцем – вона безперечно відбулася як літератор і особистість! Це ж не просто – отак промовляти серцем до серця. І бути творцем сучасної літератури. І – творцем мови.

Через декілька днів поновлення знайомства я вже достеменно знала: у мене вдома має бути нова книга Юлії Бережко-Камінської «Невідворотне». Невідворотно.

Замовила. Отримала. Почала читати. І от – роблю для себе відкриття за відкриттям. На кожній сторінці – чесні і справжні поезії. Довершені рими і ритми. Жодного зайвого слова. Нашвидкуруч таке не прочитаєш і не збагнеш. По три рази перечитую і щоразу знаходжу новий пласт смислів. Думки передають усю унікальність і багатство жіночої душі, а народжені образи повсякчас настільки сміливі, що розумієш: тільки дуже мужня людина могла б розказати світу отак відкрито про свої почуття.

Водночас лірична героїня видається зваженою і мудрою жінкою, яка відчуває всю силу своїх почуттів, але має незаперечну владу над ними. Це хочеться перечитувати знову і знову. І рядки самі собою вкарбовуються в пам'ять. Навіть розділові знаки наділяють тексти додатковим смислом. Давно такого не зустрічала. А в сучасній молодій українській поезії не бачила взагалі – посеред толерантного ставлення до ігнорування розділових знаків і на тлі суцільних «білих віршів»… Унікальність – очевидна. Поетичне мовлення настільки багате й просякнуте якоюсь вічною і надсучасною, а то й, насмілюсь сказати, прийдешньою українською енергетикою, що, здається, сторінки «Невідворотного» здатні вилікувати українського читача від хронічного захворювання на повсякчасне відчуття безвиході та відчаю. І я усвідомила, читаючи, що це саме зараз у моєму житті Юлія Бережко-Камінська відбувається як перша велика українська поетеса, чий основний настрій є щиро й непереборно, природно, а не штучно, ОПТИМІСТИЧНИЙ. Навіть крізь сльози (а без болю талановитих віршів не напишеш) – отам, у далині, видніється радість! Природна повага до себе, й немає і сліду від того болю попередніх поколінь, що був результатом рабського приниження. Навіть самопожертва втілюється як результат, як дитя абсолютної самоповаги. Справжньої. І хочеться вірити, що оце якраз тепер, на зламі епох, ми обираємо правильний шлях: дай Боже, щоб мотив безвиході зник зі сторінок української літератури назавжди! Скільки поколінь наших талановитих письменників вкладали хай надпотужний і такий потрібний смисл протесту в свої слова, але болю в рядках було так багато, що неминуче читача наздоганяв відчай. Відчай і новий протест як його результат. Замкнене коло. І от тепер, читаючи поезію Юлії, розумієш, що лише того протесту в усі віки нам було недостатньо. Література, нехай через біль, але має бути світлом і вірою в краще для народу. Саме в «Невідворотному» відчувається стільки світла, що воно має силу полонити й випалювати з душі все недостойне: оминаючи необхідність протесту, перемагати одразу силою світлої особистості, що увібрала божественне сяяння непідробного СЛОВА. Отакі вірші треба вивчати в школі, на таке майбутнє необхідно налаштовувати наступні покоління.

Поет – це завжди знак. Поетична душа безпомилково відчуває світ: його минуле, теперішнє, майбутнє. І раз тепер Юлія Бережко-Камінська в нас є, це ніби надія – все буде добре!

А ще – твори з «Невідворотного» є справжньою вишуканою насолодою для любителів поезії. Вони мені нагадують свіжий густий мед: угрузнеш у нього, і не можеш рухатися швидко. Та й не хочеться: мед, одвічно поживний і запашний, буває терпкуватим на смак, і багато його не з’їси. Отак і рухаєшся повагом – од вірша до вірша, ніби дерев’яна ложка в меду, яка тепер назавжди буде просякнута його запахом…

Так і душа, яка увібрала вірші Юлії Бережко-Камінської, тепер уже їх не забуде…

Ганна Шелдагаєва (Петренко),
член Конгресу літераторів України,
поетеса, перекладач
10.09.2019