Зводити у спарингу здорового спортсмена і такого, який має інвалідність, спроможний далеко не кожен. Але саме таку інклюзію на практиці проводить тренер вищої категорії з вільної боротьби Дмитро Шейко, який працює як зі здоровими підопічними, так і з тими, хто має вади слуху або аутизм… Змішуювання їх «в одному котлі», як він сам говорить, допомагає не лише покращити спортивні результати, а й соціалізуватися. Ця система цілком відрізняється від  звичної для нашої країни. Утім, дає чудовий результат.

Дмитро Вікторович є тренером збірної України серед кадетів та юніорів з вадами слуху. Також викладає у Херсонській дитячо-юнацькій спортивній школі (ДЮСШІ) та Вищому училищі фізичної культури (ВУФК). Крім того, очолює Спортивний клуб «Атлант». Його час присвячений вихованцям, дехто з яких уже робить успіхи на міжнародній арені.

- Дмитре, як давно тренуєш дітей і молодь?

- З дітьми працюю понад тринадцять років. Починав з тими, хто має вади слуху. Зараз треную їх здебільшого в ДЮСШІ. А для здорових започаткував Спортивний клуб «Атлант», головним напрямком якого теж є вільна боротьба. Хоча до нього залучаю і провідних спортсменів зі школи.

- З якого віку можна приходити до клубу? І які критерії відбору ?

- Набираю дітей з шести років. Спочатку, звісно, я і мої помічники лише готуємо їх до боротьби. Робимо вправи на координацію та розтягування. І лише з часом додаємо навантаження і навчаємо технічним прийомам. А найголовнішим критерієм відбору є стан здоров’я. Якщо дитина не має протипоказань, то починаю з нею займатися.

- Що спонукало тебе створити цей клуб? В чому його особливість?

- Прийшов момент, коли зрозумів, що необхідно рухатися далі. Спочатку в «Атлант» ходили діти, з якими я і раніше займався. Проте кількість учасників постійно збільшувалася, клубі далі  продовжує  розвиватися. Ми практикуємо індивідуальний підхід не тільки до учнів, а й до їхніх батьків. Спілкуємося, підтримуємо одне одного. Клімат в «Атланті» чудовий. Єдиний мінус – зал «не гумовий». Охочих займатися багато, а місця мало. Я дотримуюся тієї думки, що під час тренування має бути добра дисципліна і позитивна атмосфера. Намагаюся до мінімуму зводити травматизм. Тому не набираю багато дітей, аби контролювати ситуацію. В майбутньому планую відкрити ще один зал, підключити молодих тренерів.

- Чому саме вільна боротьба? Ти, мабуть, і сам займався цим видом спорту?

- Так. Все почалося з того, що малим я прийшов зі своїм старшим братом до секції, тому що мені було цікаво. Доки старші хлопці тренувалися, я тільки спостерігав. Але наприкінці тренування не втримався і вирішив спробувати власні сили – виконав підйом гирі. Тренер, побачивши це, запросив займатися далі. Так я прийшов у вільну боротьбу. З роками усвідомив, що вона не тільки розвиває фізично, а й загартовує дух. Тепер і своїх вихованців навчаю, що хороший спортсмен має бути не лише сильним фізично, а ще розумним і духовно розвиненим.

- Ти підняв гирю, а далі? Яким був твій шлях у спорті?

- Він був насичений, але короткий. Не відкрию таємницю, якщо скажу, що вільна боротьба – травматичний вид спорту. Через травму мені довелося залишити кар’єру борця. На той час я вже був багаторазовим чемпіоном Херсонської області, призером чемпіонату України. Я лише набирав форму. Саме готувався до універсіади, котра мала проходити у Чернівцях, і… травмував коліно. Відновлення зайняло чимало часу. Однак нудьгувати не доводилося. Паралельно я займався тренерством. Коли ж настав момент обирати між спортивною і тренерською діяльністю, вибрав останню. Адже мої вихованці почали показувати певні результати. В їхніх очах я бачив бажання займатися. Мабуть, оце їхнє бажання і перемогло мене(сміється).

- Скільки підопічних маєш зараз?

- Якщо рахувати Спортивний клуб, то близько сорока. А якщо ДЮСШ, яка для мене теж є пріоритетним напрямом, то ще більше тридцяти учнів з вадами слуху.

- Розкажи більше про тренування підопічних з інвалідністю.

- У ДЮСШ я працюю з дітьми, молоддю і дорослими. До того ж, як тренер збірної України серед кадетів та юніорів з вадами слуху, зараз готую трьох спортсменів - Владислава Єлхіна, Павла Вертегела та Володимира Глухова - до чемпіонату Європи, який пройде восени в Білорусі. До речі, з Херсонщини на ці змагання поїде п’ятеро спортсменів, що є визначним показником.

- Можеш назвати ще імена підопічних, кому ти дав путівку в спорт?

- На даний момент провідним спортсменом є Владислав Єлхін, багаторазовий переможець Всеукраїнських змагань, бронзовий призер чемпіонату Європи серед кадетів та член національної збірної України. Взагалі, мої вихованці неодноразово перемагали на Всеукраїнській спартакіаді «Повір у себе» серед спортсменів з вадами слуху, на чемпіонатах України. Цьогоріч до збірної України серед кадетів та молоді потрапили вже згадувані Павло Вертегел та Володимир Глухов. До речі, у цьому році Херсонська область вдруге поспіль здобула першість на спартакіаді «Повір у себе» в командному заліку. Досягнення є. Рухаємося далі.

- Можна детальніше: до чого рухаєтеся, які завдання перед собою ставите?

- Найближчі плани – успішно виступити на чемпіонаті Європи серед кадетів та молоді в білоруському Гомелі. Навесні хотілося б показати добрі результати на чемпіонаті України, оскільки він стане відбірковим до чемпіонату світу, який пройде в Туреччині. Ми налаштовуємося лише на медалі. До Дефлімпійських ігор залишилося два роки. Сподіваюся, Владислав Єлхін здобуде ліцензію та візьме в них участь.

- Є різниця у тренуванні дітей із вадами слуху і тими, хто добре чує і говорить?

- Звісно, є. За чималий проміжок часу, який працюю з глухонімими спортсменами, я зрозумів, що суттєва різниця полягає не у фізичній підготовці, а в психологічній. Взагалі, коли тільки почав тренувати таких дітей, мені здавалося, що вони з іншої планети. Але, подолавши бар’єр спілкування, усвідомив: вони чудові. Їм, як і всім нам, необхідна увага. До того ж, спорт для таких дітей – це можливість стати повноцінною людиною в суспільстві, проявити себе.

Завдяки Спортивному клубу «Атлант» учні ДЮСШІ мають можливість тренуватися разом зі здоровими спортсменами. Більше того – спілкуватися, комунікувати. Ми проводимо повноцінні спаринги між глухонімими і тими, хто чує. Таким чином, вихованці з вадами слуху долають психологічний бар’єр невпевненості у собі, страху перед здоровими. Я їм постійно кажу, що вони не гірші за інших. У чомусь навіть кращі. Намагаюся вказувати на їхні переваги, розвивати їх.

- І як результати?

- Така система симбіозу працює і дає хороші результати. Гадаю, це дуже добре для всіх, коли борці можуть між собою взаємодіяти. На базі своїх спостережень зараз готую методичний посібник і курс із психологічної підготовки спортсменів. Адже ця система унікальна в Україні. Про неї знають, але мало хто застосовує на практиці через те, що або не мають компетентності, або не хочуть її мати, зайвий раз напружуватися. Для того, щоб поєднати спортсменів з інвалідністю і без, слід розуміти, для чого ти це робиш. А ми прагнемо розвивати їх і себе, вносити новаторські ідеї, підключати нові технології, проводити тренінги - щоб усім вихованцям було цікаво і працювалося з задоволенням.

До речі, у мене займаються не тільки ті, хто не чує. Є діти з аутизмом. Спочатку їхні батьки хотіли, аби я працював з ними індивідуально. Але я вирішив, щоб і такі діти долучалися до колективу, вчилися спілкуватися. Підхід до учнів з аутизмом, звісно, має відмінності. Навантаження у них менші. Але й займаються вони більше заради оздоровлення і соціалізації, а не спортивних досягнень. Тож здорові підопічні та вихованці з вадами слуху або аутизмом у мене тренуються разом.

- Розкажи, хто тебе підтримує у тренерській діяльності?

- У мене міцна підтримка. Вважаю, п’ятдесят відсотків усіх здобутків – це заслуга моєї дружини, Грети Костянтинівни. Саме вона надихнула мене створити Спортивний клуб. Ми навіть називаємо її мамою клубу, оскільки вона їздить зі мною на тренування, на змагання. Всі новаторства, які ми вводимо, я спочатку обговорюю з нею. І лише тоді застосовую їх на практиці.

Користуючись можливістю, хочу подякувати за розуміння та підтримку спортсменів з інвалідністю директора ДЮСШ Руслана Анатолійовича Малишенка. Саме він доклав багато зусиль для розвитку вільної боротьби на Херсонщині серед спортсменів з вадами слуху. Завдяки йому учасники «Атланта» мають змогу відпочивати, оздоровлюватися і брати участь в навчально-тренувальних зборах на водно-спортивній базі ДЮСШ. Я вдячний Віктору Юрійовичу Меренкову, директору Херсонської спеціальної загальноосвітньої школі-інтернату І-ІІІ ступенів,на базі якої і функціонує Спортивний клуб.  Також директору ВУФК Валентину Васильовичу Суху і всьому тренерському колективу за можливість отримувати якісну спортивну підготовку і здобувати профільну освіту з фізичної культури та спорту. Щира подяка моєму наставнику і першому тренеру, а на даний час і колезі Вадиму Васильовичу Нікуліну, який відіграв важливу роль у становленні мене як людини, спортсмена і професіонала своєї справи. Ну і, звісно, моїй дружині, котра завжди поруч зі мною і моїми вихованцями.

- Дякую за розмову і зичу успіху вашій важливій справі.

Спілкувалася Тетяна Гладиш

фото з архіву Дмитра Шийка