Чорнобиль…Про нього зараз прийнято говорити урочисто, з гіркавим пафосом. Річниці лиха, що назавжди змінило долю України і кожного українця, дедалі більше нагадують чергові календарні «дати». Квіти до малочислених меморіалів, суха, як стискання руки, подяка учасникам ліквідації (бюджетом більше і не передбачено), пишні слова, слова, слова – гучні промови «вождів» теперішніх, що ганять «вождів» минулих…

А ось як просто кажуть люди, які є безпосередніми учасниками ліквідації: «Мене викликали. Поїхав. Така моя робота. Що ще казати? Хіба ж я один там був?»  З одним із них, з Миколою Лукичем Цепелєвим (1938 р.н.), я мала розмову кілька років тому, напередодні річниці.

Усе його життя стало частиною роботи загальнодержавної оборонної машини – колись радянської, а тепер української. Спочатку авіаційне училище у Горькому (нині Нижній Новгород), яке він закінчив у 1961, і одразу ж по закінченні, доречі, одружився (був нерозлучний зі своєю Людмилою Михайлівною, фармацевтом, у шлюбі народилися син і дочка). Потім – 30-тирічна військова служба, протягом якої він побував і на Чукотці, і у Ленінграді (нині Санкт-Петербурзі), і під Києвом. Працював і в Штабі ЦО Херсонської області начальником відділу радіаційно-хімічного захисту. З 1989 року викладав у Херсонському обласному навчально-методичному центрі цивільного захисту та безпеки життєдіяльності населення. І, навіть зробивши широкий  крок за межу пенсійного віку, працював і працював до 2007 року - фахівець рідкісний, не було ким замінити.

На такій щільній карті життя зупинка у позначці «Чорнобиль» займає 10 днів – з 10 до 20 травня 1986 року. Про неї він розповідав нам спочатку сухо і неохоче, мовляв, кому воно може бути цікавим, але дедалі, усе більше переймаючись спогадами, ставав емоційнішим. А як не перейматися? Ці 10 днів його життя, звісно, не «перевернули світ», але забути їх уже неможливо.

«Нас викликали на травневі свята: мене, я тоді був начальником відділу радіаційно-хімічного захисту Херсону, і Ужанського – начальника медвідділу. 6 чи 7 травня прийшла телеграма, отож, ми одразу зібралися й виїхали. Їхали у порожньому вагоні: три чоловіки на вагон – і більше нікого…

Працювали у тридцятикілометровій зоні. Задач було багато. Тим більше, що все було секретне: мало хто знав тоді, що і як треба робити – в теорії, звісно, ми усі підготовлені були, так би мовити, підковані, а от на практиці… У мої обов’язки входило вести радіаційно-хімічну розвідку. Виїздили на об’єкти в парі, проводили там не більше двох годин – вимірювали, обчислювали. Зміни наносили на карту і робили прогнози. Доповідали потім в штаб ЦО країни – СРСР, і в штаб ЦО України... Багато робили – з 8 до 20 щоденно.

А тут іще було: із Києва телефонують. У них там схаменулися, що до міста в’їздить без перешкод із Зони транспорт – автобуси, воєнна техніка, потяги по 10-18 вагонів, у яких рівень радіації такий що й годі! Вони поміряли – і стали техніку зупиняти, не пускати в Київ. От і просять «Повідомте, будь-ласка, які є засоби дезактивації? Що з технікою робити? Не знаємо, як діяти!» Дізнавався, радився з товаришами, повідомляв. Вони техніку помили, а вода радіоактивна до кюветів постікала – все там і лишилося…

А ще приходилося із мобрезерву вибивати і респіраторні пов’язки, і костюми, і прилади. У нас же тоді, на самому початку, зовсім нічого не було – то вже згодом стали присилати. Пригадую, скільки заяв і запитів довелося писати!»

Описуючи зону відчуження, розповідає Микола Лукич і про покинені будинки з усім начинням, і про випрані простирадла, що махали білосніжними долонями зі спорожнілих балконів. Але особливо врізалась у пам'ять йому чомусь така картина:

«Там неподалік сосновий гай був – десь 60 га. Його спеціально насадили для захисту містечок робітників АЕС від незначних «робочих» викидів. Приїхав – молоденькі сосни стояли, метри 4 заввишки, красиво. А коли від’їжджав – почорніли і зсохлися, і глиця обсипалась уся. А ще, пригадую, березова лісосмуга була. Поміряли – високий радіаційний фон… Приїхали бульдозери і зрівняли гайок з землею. Шкода було – красиві, а прийшлося... Закопували, засипали піском, свіжою землею і над ними кущі, чагарники садили. Могильники пізніше уже з’явилися…»

Про своє самопочуття Микола Лукич говорив  коротко і не надто драматизуючи, хоча, як нам відомо від інших, хворів часто і мав багато проблем з памяттю. Проте з неприхованим співчуттям згадує про проблеми інших:

«На четвертий десь день стала паморочитися голова –так всього і хитає. Висип червоний пішов по тілу. Тиск поміряли – 90 на 60. А був 120 на 70 завжди… І досі тиск низький, ну і ще… та навіщо я вам буду про свої болячки розказувати? Все нормально, все добре… Мені ж дали «чорнобильця першої групи».

А от там, у Зоні, ще солдатики були, строчники, з інжеренних військ, які знімали на штик землю, техніку мили, зовсім молоденькі…»

Виконавши своє завдання, Микола Лукич Цепєлєв повернувся до Херсона: в суботу приїхав, а у понеділок вийшов на роботу, відзвітував, як годиться, перед начальством, немов нічого не було. Інше покоління, інше почуття обов’язку…

Але Чорнобильська біда знайшла його і тут: він був одним із тих, хто брав участь у прийнятті евакуйованих із зони лиха. Обдзвонював, домовлявся про розселення, організацію санітарно-обмивочних пунктів, пункти дезактивації. Доводилося умовляти навіть іноді дрібних посадовців і робітників виконувати їхню роботу –обробляти опромінені речі. Не всі одразу розуміли, як це необхідно і погоджувалися без суперечок:

«Одяг людей, які привезли його з собою із Чорнобиля, мав бути оброблений. Ми його піддавали 6-8 кратній обробці, але рівень все одно був високий. Не можна було ним користуватися і знищити не знали як. З Середою і Чайковським (начальниками відділів ЦО СОЛІО) організовували харчування постраждалих та видачу їм одягу і взуття на перший час. Домовилися із найближчим Одеським могильником, запаковували все у поліетиленові мішки і вивозили. Вивезли десь і 10 бочок, по 200 літрів у кожній, води, що залишилася після обробки….»

- А що б ви побажали напередодні річниці усім тим, хто, як і ви, брав посильну участь у ліквідації наслідків аварії? – запитую я Миколу Лукича. – Може б щось хотіли додати?

У відповідь він сором’язливо посміхнувся:

- А що сказати? Держава мене нагородила грамотою, дала чорнобильця першої категорії, гроші доплачує ось – 180 гривень… Нас не забули: комусь, правда, менше допомагають… Здоров’я б хотів побажати. А що нам іще треба? Тільки здоров’я…

Ті, хто здійснив у житті щось вартісне, корисне, зазвичай не вміють вимагати подяки, уваги до себе. Адже вони розуміють героїзм як щось буденне - як вірне і віддане виконання свого обов’язку , чесну щоденну роботу. Тому їм нічого не треба: просто чесно жити, просто робити свою справу на совість, просто пам’ятати… А чи завжди пам’ятає держава про тих, кому заборгувала?

P.S.  Зараз Миколи Лукича, який останні роки працював у системі цивільного захисту, викладав хімічну та радіаційну безпеку в Навчально-методичному центрі цивільного захису та безпеки життєдіяльності вже нема - його не стало у 2011 році. Узагалі тих, хто дійсно працював поряд із реактором, ризикував собою, стає з року в рік  дедалі менше. А ті що ще живуть між нами - не такі помітні й красномовні, як ті орденоносні промовці яких ми бачимо щороку 26 квітня на урочистостях, які згодом здобували лаври, ділии пенсії та відомчі квартири "ліквідаторів", не доклавши бодай найменших зусиль для порятунку інших у далекому 1986му. Тому дуже хочеться у страшні роковини згадати теплим словом саме його, Цепелєва Миколу Лукича. Вічна память вам, маленький і вірний солдате великої держави. Доземний вам уклін.

Олена Маляренко