Коли Євген засівав газон неподалік від багатоповерхівки, біля нього зібралася юрба місцевих дітлахів. Скоро і вони сіяли траву і весело проводили час із новим знайомим. Хто б міг подумати, що цей життєрадісний і говіркий парубок кандидат біологічних наук і ведучий на телеканалі «Погляд»? А ще Євген Єльпітіфоров – захоплений своєю справою садівник, учитель біології, автор чотирьох книжок і господар кішки Марії Миколаївни. Щоправда, свої літературні доробки він підписує іменем Кота Єльпітіфора, запевняючи, що ці дві особи гармонійно вживаються в ньому.

З мріями до столиці Прокидаючись вранці, Євген ще кілька секунд міркує над тим, куди сьогодні їде. Можливо, на роботу в Національний ботанічний сад ім. М. М. Гришка НАН України? Або у ворзельську школу, де викладає дітям біологію? Чи в один із численних куточків Київщини виконувати замовлення зі стрижки і догляду рослин? А може, на телебачення робити черговий випуск програми «По копаному»? Така розмаїта діяльність будь-кого могла б виснажити. Проте Євген говорить: «Це ж так класно – щодня нове. Я вже пробував і не бажаю працювати в офісі з ранку до вечора».

Дійсно, чого тільки не перепробував наш герой, коли у двадцять три роки приїхав з провінції підкорювати столицю. На перших порах працював ким доводилося, щоб заплатити за житло і прогодувати себе. «Добре, що мені нічого в трудову книжку не писали, - сміється чоловік. – Інакше там був би хаос. Три дні я міг бути офіціантом, а потім іти в зовсім іншу сферу, де також не затримувався надовго».

Маючи за плечима педагогічний виш зі спеціальності вчителя біології, Євген таки прийшов у рослинну область. «Я попросився консультантом на роботу в садовий центр, - розповідає. – Тоді в мене запитали, що за три рослини переді мною знаходяться. Відповів, що то ялини. А виявилося, вони всі різні: ялиця, туя і ялівець». Хлопцю відмовили. Проте він умовив директорку дати йому два тижні. Весь цей час ходив з папірцями, записував назви і описи рослин. А через два тижні до центру завітала подруга директорки. І після його консультацій накупила товару на шість тисяч гривень. Вона не забула похвалити і новоспеченого консультанта керівництву. Після цього, звісно, його прийняли на роботу.

«Добре, коли розумієш, чого хочеш. Мені до вподоби створювати щось власними руками. Сидіти за комп’ютером – не моє. Коли навчався в школі, то більше любив географію, займав перші місця в районі з цього предмету. Втім, до рослин теж мав інтерес. Пригадую, коли був маленьким, мама виділила мені невеличку ділянку. Тоді вона, щоправда, видавалася мені величезною. Я садив на ній кабачки, полуниці. Доглядав. Хоча не пам’ятаю, щоб їв вирощене. Завжди хтось встигав раніше».

Тепер робота Євгена охоплює в якійсь мірі і географію. Йому доводиться чимало подорожувати, виконуючи замовлення з садівництва то в одному містечку, то в іншому. Після закінчення аспірантури він працює і в ботанічному саду, робота в якому теж включає в себе поїздки.

Про рослини Євген може говорити годинами. «Чим вони чудові? Наприклад, сосна під вікном моєї квартири має метрів двадцять висоти. Нехай би спробувала людина подати на таку висоту воду без спеціальних прилаштувань. А у дерева це виходить легко. Я схиляюся до думки, що рослини крутіші, ніж люди. Вони не кажуть дурниць. Хоча вміють говорити. Ось кизил або абрикос, якщо хочуть пити, вішають «вуха».  Все, ти знаєш, що їх потрібно полити. Вони розмовляють мовою, яку можна зрозуміти. Тому мені з ними просто».

Тепер Євген обожнює стригти рослини, позбавляти їх від хвороб і шкідників та отримує задоволення від того, що може реалізовувати себе в різних сферах. А коли тільки приїхав до Києва, мав три мрії: стрибнути з парашутом, купити вишиванку і скуштувати ананас. «Екзотичний фрукт я їв останнім із цього списку» - каже чоловік. Кот Єльпітіфор і його книги «Сфера садівництва передбачає певне усамітнення, - говорить. – Тому для більшої соціалізації я обрав письменство. В ньому мене знають як Кота Єльпітіфора, який не тільки пише, а ще й відвідує творчі тусовки».

Такий псевдонім «приклеївся» до Євгена з подачі друзів. «Якщо інші бачать у тобі кота, чому б ні? Хоча таке ім’я – одна з причин, через яку мене не взяли до Національної спілки письменників України. Але якщо так склалося, навіщо щось змінювати? Хочу бути Котом. Навіть якщо буду стареньким, все рівно Котом».

До речі, про котів. У самого Євгена живе кішка Марія Миколаївна, яка складає господарю компанію, коли той виходить на вулицю попити чаю або кави. Вона сама обрала собі хазяїна, коли приблудилася під двері його квартири.

А до Спілки письменників з виданими чотирма книжками, дійсно, можна пробувати вступати. Перші дві книги – «Бо до тебе йому фіолетово» і «Кричи» – це поезії Кота Єльпітіфора. Дебютний вірш він написав у класі першому чи другому. Той був про однокласника, в якого зламалася ручка. Кілька рядків, від яких діти в класі зайшлися реготом. А зараз у нього виходить писати більше ліричні поезії про кохання. Хоча в написанні гумористичних теж вправляється. «Чомусь усі вважають, що я пишу з гумором. Однак коли людина пише, вона в першу чергу вивільнює емоції. А емоції легше отримати негативні. Дівчина пішла, зламалася машина, помідори засохли на балконі…»

Третя книжка є прозовою і розповідає про пригоди сільського хлопця Васька. В головному персонажеві нескладно впізнати самого автора в дитячі роки. Скажімо, в ті хвилини, коли він катався на свинях. «Я ріс у селі, - розповідає Євген. – Для мене було цілком природнім пити парне молоко з банки або їсти немиті помідори».  Над «Я, Васьок і все таке…» автор працював десять років і написав її… суржиком. «Це розповідь про дітей, яким по десять років. В реальному житті такі дітлахи не користуються літературною мовою. Тому і я вирішив говорити як вони». Четверта його книжка присвячена науці, а точніше хворобам і шкідникам сосен. Вона рекомендована Радою ботанічних садів та дендропарків України.

«Така серйозна книжка, - посміхається Євген, - аж на п’ятдесят дві сторінки». І розповідає, з якого дива вирішив написати науковий твір: «Прийшов якось у бібліотеку, бажаючи почитати щось профільне. І не знайшов. Тому, думаю, доведеться самому це зробити. Так я написав про сосни. Маю бажання і далі описувати хвойні».

Першу збірку Кот Єльпітіфор видав за власний рахунок. А потім взявся шукати спонсора. Так з’явилися на світ наступні його книги. Сам він любить читати вірші інших авторів з олівцем, підкреслюючи рядки, які найбільше зачіпають за живе. Вважає, що в прочитанні поезії важливе дозування. Адже можна любити борщ, але, коли запропонують з’їсти відро, це буде занадто. «Я за те, що мене розвиває».

Вмикаючи передачу «По копаному» на телеканалі «Погляд», бачиш на екрані обізнаного в садівництві ведучого, що розповідає то про виноград, то про бджіл, то про створення ікебани. Це і є наш герой. На телебачення Євген потрапив спочатку як поет. Він знімався в одній із передач, де розповідав про свою творчість. «Там побачили, що я добре виглядаю в кадрі. А оскільки я багато наговорив про рослини, виникла ідея створення моє авторської передачі. Тепер вона одна з найпопулярніших на цьому каналі».

Роль телеведучого чоловік приміряв на себе близько року тому. Його найбільше тішить, що може розповідати про улюблене заняття доступною мовою, навіть трішки несерйозно, оскільки вважає, що не завжди все має бути стандартним, правильним. «Щоправда, у мене є редактори, які мене поправляють, - сміється Євген. – Мені подобається команда, з якою працюю. Тут я теж розвиваюся, дізнаюся багато нового. Наприклад, ми їздили знімати передачу в розплідник, де вирощуються цитрусові. Були на виставці рослин-хижаків. Нещодавно знімали сюжет про каштани і я навіть скуштував смажені. Я за те, що мене розвиває. Навіть якщо людина працює двірником, і це дає їй розвиток, то чому від цього відмовлятися?»

Крім телебачення, Євген має ще одну область діяльності – школу. Він їздить з Ірпеня, де проживає, до Ворзеля, щоб викладати дітям біологію. Запитую, чи діти і квіти мають між собою щось спільне.

«Вони дуже різні, - відповідає. – Робота з дітками розвиває боковий зір, вчить бути готовим до всього будь-якої хвилини. А рослини налаштовують на спокій і розсудливість».

«Навіщо так багато робіт? – питаю. – Через заробіток чи все це до душі?»

«Я просто безвідмовний, - сміється Євген. – Мені складно відмовляти людям. Ось і набрав стільки замовлень, що вже мушу шукати помічників. Але на кожній ділянці я бачу щось нове. Нещодавно, наприклад, «познайомився» з барбарисовим пильщиком, який об’їдає кущ висотою у півтора метри за два дні так, що той стоїть абсолютно голий. Мені цікаво все. Я відкритий, як двері в казку. Крім садівництва, готовий спробувати себе в усьому, що дозволено моральними нормами і кримінальним кодексом. Люблю досліджувати, з дітьми спілкуватися, займатися різьбою по дереву. Пробував себе навіть у латинських танцях. Це, звісно, виходило так, ніби танцює каракатиця. Але в усякому разі спробував». На питання, чи є щось, що його змушує сумувати, Євген розповідає історію про Чарлі Чапліна: «Цей знаменитий актор у листі своїй доньці Джеральдіні писав, що кожен третій зароблений франк їй не належить. Два ти забираєш собі, а третій – віддаєш тому, хто цього більше потребує. Тому що завжди є люди, яким гірше, ніж тобі, які не можуть потурбуватися про себе. Боляче бачити в магазинній черзі бабусю, котра видовбує останні копійчини на хліб і молоко. Було б правильно заплатити за неї і ще купити їй сосисок на додачу. Але ти не завжди можеш таке собі дозволити.

Мене гнітить, що я, здорова людина, не в змозі допомогти тому, хто потребує. В Америці
стареньким людям одягають браслет, на якому вказані їхня адреса, група крові, телефон рідних, на випадок, якщо ті загубляться. А у нас, якщо стара людина буде погано почуватися на вулиці, до неї може ніхто й не підійти. Наша нація стане здоровою, коли у нас будуть не лише здорові думки, а й вчинки»…

Ми завершуємо розмову. Євген поспішає до своїх справ. До того, що його розвиває і робить таким цікавим і жвавим співрозмовником.

Спілкувалася і записала Тетяна Гладиш