На рідну землю – на Херсонщину – знову завітала Юлія Бережко-Камінська, член Національної спілки письменників України, лауреат міжнародних конкурсів, наймолодша номінантка Шевченківської премії, автор сімох поетичних збірок, редактор і журналіст. Це про неї класик української літератури Василь Герасим’юк сказав: «вона закінчила літературну школу Ліни Костенко з золотою медаллю та університет Ліни Костенко з відзнакою. У неї і лінокостенківська афористичність, і темперамент…»
Зараз Юлія живе на Київщині, де залишилася після навчання в Інституті журналістики Київського національного університету ім. Т. Шевченка. Однак саме до Херсона вона повертається, щоб зустрітися з рідними і друзями, а також читачами, які вже долучені до світлого і сильного слова сучасної української поетки.

- Юліє, родом Ви із Чорнобаївки. Як думаєте, чи вплинуло це місце на Вашу творчість?
- Гадаю, ми чимось стаємо схожими на землю, на якій зростали. І потім шукаємо щось подібне по життю, де б не були і чим би не займалися. Херсонщина для мене – це не лише степ і простір, це перш за все – море. Його стихія мені особливо рідна, магнетична і близька, я періодично потребую зустрічі з нею, вона проступає в багатьох моїх поезіях. Хоча внутрішньо я більше тяжію до лісів і гір. І коли повертаюся на батьківщину, мені гостро бракує високих дерев, прохолоди і соковитої зелені.

- Коли проявилися Ваші творчі задатки?
- Я закінчувала перший клас і побачила в кінці букваря вірші. Вони запали в душу, лишили спокою, вразили римами, мелодикою. Я ніби вперше відкрила, як звичайні слова вибудовуються так, що стають чимось абсолютно новим, не схожим на те, як ми говоримо щодня. В цьому проявляється особлива краса поезії. Власне, оця потреба передавати красу через слово не полишає і зараз.

- І про що писали в дитинстві?
- Про все, що бачила, що вражало. Краса природи – перш за все. Але я була дуже чутливою до того, що відбувалося довкола. 90-ті роки для суспільства були важкими, Я не могла на це не звертати уваги. Наприклад, мені боліло, що зникає зрошувальна система з полів, гине врожай, руйнуються дороги, регулярно вимикається світло, що люди халтурно працюють, крадуть. Соціальна тематика в моїх дитячих віршах завжди звучала, хоча іноді це виглядало смішно. От уявіть собі студентські посиденьки (був тоді в Херсоні літературний клуб «Улей»), де я була чи не наймолодшою учасницею (ще школяркою), і розбавляла філософську та інтимну лірику віршем, скажімо, про шахтаря: «Чорний, у сажі, забитий, забутий шахтар. День – наче ніч, замість сонця йому – ліхтар…» Та всі котилися зі (сміху разом зі мною). Така серйозність від іще дитини і справді викликала бажання розсміятися. А інший вірш, написаний десь у 12 років, закінчувався: «Ой, дитинство все пропало на руїнах комунізму!» І дотепер вдома батьки не проминуть ці рядки процитувати з усміхом.

- А чи не потрапляли Ви через свої твори в якісь халепи?
- Було й таке… Пригадую, у шкільному віці написала прозову гумореску за мотивами «Ревізора» Миколи Гоголя «До нас приїжджає комісія!» Вона описувала те, що зазвичай відбувається в школах й інших місцях, коли починаються усілякі перевірки. А це ж 90-ті роки! У ті часи навіть косметичні ремонти в школах не робилися роками. Але кожен вчитель намагався приховати недоліки.

Гумореска півроку лежала в шафі Олени Любомської, головного редактора обласної освітянської газети «Джерела», де я публікувалася досить часто. І ось у нашу школу і справді приїхала комісія, ще й на цілий тиждень! Якась дуже поважна комісія. Пам’ятаю, ми страшенно втомилися щодня ходити при повному параді, а відмінники – відповідати на уроках за всіх однокласників. Проте заклад із гідністю пройшов випробування. І тільки комісія поїхала, ми всі полегшено видихнули, як в обласній освітянській газеті виходить… моя «ревізорська» гумореска. Звісно, редакція підписала, учениця якої школи «гуморить». Втім, мені після того було не до сміху. Публікацію сприйняли всерйоз. Область телефонує в район, район у наше село, вся школа на вухах… Довелося разом із редактором газети спростування пояснювати в наступному номері, чим журналістський текст відрізняється від художнього.

– Здається, Вам тоді ще сказали, що після цього Ви ніколи не станете журналістом…
– Та я й сама злякалася тої журналістики, але через деякий час просто не мислила себе вже в іншій професії. Перед моїми очима були Олена Любомська, яка, до слова, була мені ще й учителем у поезії, і радіожурналістка Ірина Євстаф’єва. Я бачила їхні кипи паперу, мікрофони і диктофони, їхній стиль життя і в мене просто душа занивала за усім цим.

– І що, виправдалися очікування?
– Не зовсім. Журналістика сьогодні зовсім інша, ніж я її бачила в дитинстві. Вона дуже неоднозначна. І якось у нас малувато позитивних новин. Або постійні проблеми, скандали, кримінал, корупційні схеми… Я втомлююся від таких інформаційних потоків. Ніби душа виснажується і старіє. Із поезією журналістика взагалі мало сумісна. Це як одне око дивиться ліворуч, інше праворуч. Тим не менш свою роботу люблю і знаходжу в ній чимало позитивних моментів.

– Так чим для Вас є поезія?
– Ковтком свіжого повітря, виходом за межі банальності, вишенькою на тортику мого життя. І разом із цим – його серцевиною. В новій книзі «Невідворотне» я невипадково про поезію написала: «І вийми цей вогонь із мене – це з плоті душу забери!»  

– Ви вже не перший рік працюєте головним редактором газети. Чи допомагає праця зі словом вдосконалювати власну лексичну майстерність? Чи, можливо, навпаки – стирається гострота відчуття до слова?
- Я дуже не люблю використання в поезії лексики журналістської «закваски». Хоча між словом публіцистичним і поетичним тонка грань. Коли поезія надто відірвана від життя і не має слів, притаманних публіцистиці, вона не тримається коріння і в душі людей слабо вростає. Чим мене хвилює поезія? Тим, що має так пройтися між крапельками прози і чогось відірваного від життя, щоб зв’язати «небо» і «землю». Поезія не є чимось неземним, але вона й не вгрузає в ріллю.

Що стосується безпосередньо роботи, то поезія і журналістика – різні енергетичні хвилі. Газетні жанри звучать у своєму діапазоні. А вірші – в іншому, набагато вищому, чистішому. Журналістські твори – слова одного або кількох днів, певного проміжку часу. Люди їх черкнули поглядом і залишили в скриньці історії. Вірші ж не мають на собі таких ознак часу. Вони живі до тих пір, поки викликають у людей емоції. Поєднувати поезію і журналістику важко. Тому що, коли починає активно звучати одна, заглушається інша. Я, наприклад, їдучи на велосипеді з роботи додому, переключаюся на вірші. Часто так трапляється, що дорогою вже готовий перший катрен.

- Велосипед – це підтримка здорового способу життя чи щось інше?
- Це час певної моєї свободи. Я не люблю чекати маршрутки і товпитися в густо забитому транспорті. У маршрутках багато людей. Інколи здається, відчуваєш, як рояться їхні думки. Переважно важкі, сердиті, тривожні. А коли їдеш на велосипеді, можеш спокійно думати про своє. Це не просто можливість мати певну свободу пересування, а й свободу для власних думок. За 6–7 кілометрів із роботи додому я встигаю залишити робочі турботи і перестати бути керівником і редактором. І навпаки. Звісно, це ще й такий потрібний для «сидячих» професій рух.

- До речі, як сім’я ставиться до того, що Ви можете усамітнитися і писати своє?
- З великим розумінням, що важливо для мене. Я зачиняюся в кімнаті і прошу не турбувати мене. Раніше, щоправда, сердилися стояли під дверима, пробиралися під різними приводами. Зараз подорослішали і делікатно зачиняють двері та займаються своїми справами. А потім із великим інтересом стають першими слухачами.

– Юліє, Ви багато їздите з виступами Україною. Як даються такі подорожі? Як зустрічають поетів в інших містах?
– По-різному. Доки я мандрую, роботу ніхто не скасовує. Газету доводиться готувати в більш стислі строки. Тому сиджу інколи над текстами й до ночі. Майже завжди завершую підготовку номера вже в поїзді. Це досить напружені моменти. Особливо коли наприкінці кожного тижня їду в нове місто. А до цього ж треба підготуватися: організувати логістику, надіслати матеріали, контактувати з людьми.

В Суми, наприклад, поїздка була особливо виснажливою, тому що поїзд туди й назад був «сидячим». Пам’ятаю, перед цим у рамках проекту «Сад зримий і незримий» брала участь у висадженні дерев на території Будинку творчості письменників в Ірпені, відразу ж після цього полетіла в Київ на телебачення. А наступного дня – здача газети і поїзд. Всю ніч провела сидячи! А день був надзвичайно насиченим: знову виступ на телебаченні, в університеті і в обласній бібліотеці, і – сидячи вночі додому.

А те, як приймають, залежить від того, наскільки приймаюча сторона активна і знає про мою творчість. Ті люди, з якими вже перетиналися або які читали мої вірші, приймають тепло, збирають великі аудиторії. Але бувають і зовсім незрозумілі ситуації. Наприклад, в одній із центральних львівських бібліотек мав проходити вечір у рамках номінування моєї книги «Пошепки і вголос» на Шевченківську премію. Однак… Директора не було. Мене прийняла заступник, яка, скаладалося враження, взагалі не знала про захід. Слухачами була групка приведених студентів, здається, майбутніх кулінарів. Добровільно прийшло… два жебрака. І не через свою любов до поезії. Просто на вулиці було дуже холодно, і вони вирішили погрітися – взяли по книжці, зручно вмостилися і… захропіли.

- А де приймали найкраще?
– У багатьох містах. В Одесі надзвичайно приємно було виступати під час зустрічі з бібліотекарями всіх одеських бібліотек. Тернопіль прекрасно приймав. Херсон теж запам’ятався своїм теплом і великою програмою, Ужгород, Чернівці, Мукачево…

- Коли пишете вірші, що для Вас важливіше: техніка чи душа, щирість?
- Усе важливе: і те, ЩО несу, і те, ЯК це роблю. Сьогодні модно писати неримовані поезії. Це швидше, легше. А мені цікавіший більш складний шлях. От спробуй оці емоції вкласти в рими, ритмічно виписати рядки, філігранно відшліфувати і підтягнути слово до слова так щільно, щоб жодного не можна було викинути! У цьому мені поезія подібна до ювелірного мистецтва і… математики.

- В поезії чимось можна поступитися?
- Я не готова до таких поступок. Інколи одне слово здатне зіпсувати все. Наприклад, коли воно описує явище таким, яким те не може бути. Буває, автор підтягує його заради рими або ритму, або тому, що воно гарненьке. Однак кожне влучно дібране слово є найвищою ознакою майстерності.

– Чи важлива для поета популярність?
– Важливо перш за все писати. Однак затребуваність має значення. Вона дає наснагу і допомагає творчості доходити до людей, а то й повірити в себе. Непотрібність – страшна і вбивча річ. Коли бачиш, наприклад, що котики і собачки у Фейсбуці користуються шаленою популярністю, а серйозний хороший твір оминають увагою… Коли автора не запрошують туди, де він міг би себе проявити… Коли він не має можливості публікуватися, бо його ніхто не знає… Дуже жаль, що в нашій державі відсутні для поетів так звані «ліфти», які б виявляли талановитих авторів і вже вели б їх, допомагали відбутися.

– Можете назвати авторів, яким віддаєте перевагу?
– Їх багато. Починаючи з Ліни Костенко, творчість якої в мені звучить. Це також Ігор Римарук, Василь Герасим’юк, Іван Малкович, Ірина Іванченко, Сергій Осока… Зараз зачитуюся творами Наталки Фурси. Люблю творчість Ольги Ольхової та багатьох інших сучасників, а також ще з дитинства – поетів «Срібного віку».

– Нещодавно вийшла Ваша сьома поетична збірка «Невідворотне». Чим вона особлива?
– Це книга на чотириста сторінок, оформлена роботами відомого фотохудожника Юрія Косіна. Половина віршів написані за останні два роки, більшість із яких ніде не публікувалася. Інше – вибірка за п'ятнадцять років, включаючи неопубліковані поезії або подані в новій редакції. Напевно, зараз перебуваю в тому віці, коли хочеться підвести певну риску під пройденим, дати квінтесенцію створеного за цей час і йти далі.

– Зараз видати книгу – неабияка розкіш. Хто фінансував книгу?
– Читачі. А взагалі це дивовижна історія. Допомогла одна моя читачка, котра живе в Сполучених Штатах. Вона слідкувала за моєю творчістю у Фейсбуці. Коли ми списалися, роззнайомилися, запропонувала допомогти з виданням книги. Я почала працювати над збіркою. Але за цей час ціни на поліграфічну продукцію так виросли, що тієї суми вже не вистачало, а просити в благодійниці повторно язик не повертався. Тоді я ризикнула звернутися до своїх читачів, запропонувати придбати книгу до її виходу. І за два-три тижні я зібрала всю необхідну суму, що попервах виглядало нереальним. Тому цю збірку, по суті, мені подарували читачі.

– Діти у Вас теж творчі. Донька (15 років) малює, музикує на фортепіано. Син (13 років) грає на гітарі, займається версткою і дизайном. Як Вам вдалося прищепити їм любов до мистецтва?
– По-перше, вони жили в атмосфері мистецтва з самого дитинства. Коли були ще маленькими, я працювала художнім керівником Центру культури «Уваровський дім» у Ворзелі. На руках із ними організовувала творчі вечори, концерти класичної музики, оперного співу. По-друге, коло людей, з якими спілкуюся, становлять переважно митці.

Не думала, що в Олі проявиться тяжіння до письменства. Але в 13 років вона почала писати роман, який і досі не закинула. Разом із тим прикипіла до музики та хорового співу. А ще – до малювання. З раннього дитинства вона відчувала кольори, композицію, сюжет. Зараз пише олією, актилом, аквареллю.

В Івана яскраво виражена підприємницька жилка. Він хоче мати свою справу. У 12 років закінчив курси верстки і графічного дизайну. І – не випадково. У свої 9 років він піддивився мою газету і створив свою. Підготував і зверстав 14 номерів, став переможцем Міжнародного конкурсу юних журналістів. А зараз робить візитки, буклети. Люди вже починають домовлятися з ним про верстку книг. А ще мріє випускати свій журнал.

– Оля малює, Ваня верстає, Ви пишете. Не було думки зробити сімейний проект?
– Ми вже давно цього хочемо!

– Наостанок не можу не запитати про Ваші плани...
– Планую приїхати восени в Херсон із презентацією своєї нової книги. Тож сподіваюся, що ми ще зустрінемося і ніщо цьому не завадить.

Спілкувалася Тетяна ГЛАДИШ,
фото з архіву Юлії Бережко- Камінської