Моновистава литовської акторки, письменниці, сценаристки та режисера Бірутє Мар не вперше дивує українського глядача. Цьогоріч і Херсонці мали можливість зануритися у щільний внутрішній світ героїв Достоєвського в інтерпретації Литовського російського театру завдяки Міжнародному театральному фестивалю Мельпомена Таврії.
Щільний калейдоскоп доль, монологів, характерів, розкритий великим письменником, оживотворений виконанням тендітної та яскравої акторки, здається, промовляв до глядачів про одне – шукайте людину в собі, бережіть у собі Бога, не бійтеся дарувати любов, навіть крізь біль. Утім, можливо це моє особисте враження від янголів? Тому дуже кортіло поспілкуватися з пані Бірутє, якій протягом усього дійства так глибоко вірилося.

(на фото - Бірутє Мар під час вистави на сцені Херсонськог театру ім. Куліша)

Ми зустрілися за лаштунками, і сіли спілкуватися у театральному кафе:
Корр. – Пані Бірутє, під час прем’єри вистави, яка відбулася ще у 2016 році, ви сказали, що вас надихнули земні янголи – диваки, люди не від світу цього, зображені у Достоєвського. Але ж дехто із них – цілком земна, зламана випробуваннями особистість. То хто вони, ці янголи, чи все-таки диваки, чи жінки, яких так багато у виставі, очищенні стражданням і такі, що здатні зрозуміти та простити?
- Жінки? Я так не думала, коли робила цю виставу. Мабуть, так здається бо я сама – жінка і протягом вистави весь час на сцені. Так, я говорила про диваків, але справа навіть не в них, просто таке тлумачення прийшло до мене першим – я вирішила, що це мають бути герої-диваки. Але чим більше я під час роботи над сценарієм занурювалася у тексти, тим більше я думала про те – хто вони, ці янголи на землі? Зрозуміло, що це князь Мишкін – добрий дивак, світла людина. Зрозуміло, що це Настєнька з «Білих ночей» - справжній янгол, дівчина без того фатального страшного досвіду, який є в інших жінок з творів Достоєвського. Хлопчик «У Христа на ялинці» - янгол, тому що він чисте дитя.
Але ж і Грушенька у певні моменти ста подібна до янгола, чи не так? Є ті миті, коли вона розкривається по-іншому, перетворюється на дитину, яка хоче любити і шукає любові. І навіть Ставрогін, здавалося б, теж зовсім не янгол, навіть навпаки. Але і він весь час думками повертається до Матрьоші: сміється сам із себе, іронізує, але відчуває муки совісті. І я зрозуміла – янгол є в кожному із них. Те прагнення любові, ті залишки людяності, те божественне начало, сховане у найнепривабливішому персонажі Достоєвського, - я маю розкрити.
В цій виставі, у цих навіть не завжди янголських героях, я намагаюся зрозуміти – на чому тримається світ. Саме тому оці його слова «Бог взяв насіння зі світів інших, та посіяв на цій землі» я й винесла в самий кінець вистави. В кожному серці є ота насінина з іншого, кращого, світу, і це нас усіх і рятує.
Корр.- Сподіваюся, херсонська публіка це відчула. Скажіть, ви показували цю виставу і в Білорусі, і в Литві, і у Києві, і от тепер у нас у Херсоні. Чи відрізняється її сприйняття від сцени до сцени, від глядача до глядача? І чи не доводилося щоб переробляти, адаптувати, подавати інакше?
- Є велика залежність від сцени. Це моновистава. Я на сцені сама. І коли вона велика, коли глядач далеко – працювати важче, ти не одразу відчуваєш, що він там, як він там… Приміром, коли я граю його в Литві в Російському театрі, там зовсім маленька сцена, і там я просто спілкуюся із глядачами. Там, де сцена велика – важче налаштувати оце спілкування. Сам спектакль тримається не на якихось елементах постановки, сюжеті, а саме на цьому контакті, розумінні.
Ще багато залежить від того, чи знає мій глядач Достоєвського, чи розуміє, про що йде мова. Та одразу відчуваєш, коли вони губляться й думають «Що це таке, хто вони такі? Хто така Настєнька? Хто це – Грушенька? Мишкін?» У Херсоні в цьому розумінні було дуже легко – дуже підготована аудиторія, ти бачиш, що вони знають, про кого йдеться, «про що» ти їм граєш виставу. Хоча спочатку я злякалася – сцена буда велика, люди далеко. Але тут спрацювало це: навіть якщо ти не бачиш очей – ти чуєш як дихає зал, в якому він ритмі, й відчуваєш, чи він з тобою. Ти не один на сцені, коли люди переживають ці історії. І коли вони з тобою – ти просто ведеш далі. Ви говорите від серця до серця.

(на фото - Бірутє Мар і Наталя Бімбірайте)

Корр.- Чи було ризиком показувати цю виставу російському глядачеві?
- Я цей спектакль і робила спеціально для того, щоби показати його в Старі Русі, на роковини Достоєвського, на його маленькій батьківщині. Це була прем’єра, на його день народження, 11 листопада, після церковної служби, присвяченої Достоєвському, у його колишньому будинку. Уявляєте, після церкви – «Янголи Достоєвського» у його будинку. Це було так важливо, так святково і свято для мене.
Корр. – Хочу прояснити такий момент: чи не важко говорити від серця до серця мовою Достоєвського, письменника, за яким вивчали загадкову душу росіян іноземці і в ХІХ, і в ХХ сторіччі, у такий момент, коли є протистояння Росії з Європою, Україною, Литвою? Чи можна тлумачити такий вибір матеріалу вами - як спробу порозумітися та примиритися? Чи просто мова Достоєвського є тим загальновпізнаваним гуманістичним кодом, на якому і треба повідомляти про вічне?
- Цей спектакль – не про політику, він про інше. Та й у самого Достоєвського було литовське коріння. То він для мене – один із тих улюблених авторів, який відкриває глибину. Мій вчитель, професор у Санкт-Петербурзі Мар Сулімов (я взяла його ім’я собі за сценічний псевдонім – Бірутє Мар – Мар Сулімов), він казав: у театрі найголовніше – людиновідання, а найбільшим знавцем людини є Достоєвський. Тому я й наважилася взяти Достоєвського, що він дозволяє зі сцени говорити про такі глибокі, особисті, тонкі речі, долучати до співпережиття більше, аніж це робить сучасна драматургія.
Я не знала, точніше не усвідомлювала цього до кінця, поки не почала працювати з текстами. Пригадую, я почала перечитувати «Братів Карамазових», готуючи виставу, і тут мені принесли сучасний скандинавський роман – дуже популярний, що завоював нагороди, викликав резонанс . І я читала його  й думала: як це все сплощинено й надто просто після Карамазових, хоча роман дійсно хороший, але…
Корр. - З чого почалося ваше письменництво?
- О, ще зі школи! навіть раніше. Це було моє таємниче життя. Ті, хто знав, радив – іди, вчися літературі, письменництву. Але я хотіла вчитися театру сцені. А от література – це і так було моє, я не хотіла, щоб мене хтось вчив, що і як мені писати.
 Корр. – Скажіть, чи вже багато сценаріїв та книг у вашому активі? Що на них надихає?
- Сценаріїв? Багато. Адже я пишу не тільки для себе, для своїх вистав. Я пишу й лібретто для опер, для інших театрів пишу. Тепер от почала писати книги – вже сім книг написала. Це – друга половина мене, моє паралельне життя в творчості.
Нещодавно мені потрапила до рук книга японської письменниці «Будда в Мансарді» - про репресії, яких зазнали японці в Америці під час Другої світової війни. І це настільки вражаюче, так сильно і так близько, так зрозуміло. До того ж просто хороша література – дуже вразило, зачепило. То може, з цього щось нове у мене й вийде – спектакль чи щось інше.
Корр. –А чи не надихнуло щось із побаченого чи прочитаного в Україні на той чи інший спільний драматичний проект? Якийсь актор,  режисер, твір, може, трупа чи вистава?
- На жаль, я небагато бачила навіть протягом цього фестивалю, інших вистав. Зазвичай знайомимося на фестивалях. Ще часто розповідають: тут такий є цікавий актор, такий режисер. Хотілося б познайомитися, знати більше – що відбувається, чим живе український театр зараз.
От нещодавно я була у Києві на Шевченківському конкурсі й читала на литовській мові. Для цього я його перечитала його і в оригіналі, і в перекладі. І багато взяла для себе. То сподіваюся, що ще все буде.

(на фото: ліворуч - викладач, правозахисник Галина Бахматова, праворуч на передньому плані - журналіст, правозахисник, кервіник КЦ Україна-Литва Наталя Бімбірайте,
далі - актриса, режисер, сценарист та письменниця Бірутє Мар)

Корр. – Питання до вас як і до сценариста, і до актриси, і до письменниці: чи є та роль, яку б хотілося зіграти, і чи є та книга, яку б ви хотіли написати?
- Про ролі я вже не мрію. Такого нема: ой, хочу Джульєтту зіграти, або Чайку. Коли стала писати сама – перестала чекати чогось від когось. Звісно, хочеться, щоб прийшли, запропонували, організували, зробили. Але насправді найкраще ти маєш зробити сам – і добре, що це виходить. І хоча я вистави готую дуже довго, мені подобається те, що я роблю сама. Я люблю набувати нових досвідів, а досвіди надихають творити знову. От уже, відчуваю, набрала необхідних сил, вражень для чогось нового.
Мрію написати таку собі історію свого життя, може і як роман. Але за своїм мисленням я більш схильна до поезії, то боюся (сміється), що схочу написати роман, а вийде поема. Для романів слід бути більш раціональним, може навіть чоловіком – у них краще виходять романи. Бо там багато образів, багато деталей, все треба обрахувати, обчислити. Як це робить Достоєвський: незбагненно, скільки у нього цих маленьких героїв, маленьких людей, яких ти зустрічаєш на початку роману, залишаєш а наприкінці цей образ немов повертається іншою гранню, розкривається. Як він це робить? Геніально! Але – я таки мрію написати свій роман.
Корр. - Що вам більше подобається: працювати зі своїм глядачем вдома чи оце фестивальне життя?
Ні, фестивалі – це щось особливе. Кожна поїздка дає так багато. Ти стільки для себе відкриваєш! Ти щоразу змінюєшся від цих зустрічей, емоцій, відкриттів. От днями ми не тільки побачили нові вистави у Херсоні, а й побували на вежі Вітовтаса – 13 сторіччя. Дивишся і думаєш: як ми усі пов’язані, як пов’язані наші долі, держави, історії.
Корр. – Про зв’язки та держави. Якою вам видається наша Україна зараз та якими ви бачите литовсько-українські взаємини?
Україна після 14 року стала нам настільки близькою. Ця ваша революція, потім анексія Криму, потім Донбас – ми були з вами, ми намагалися підтримати і мітингами, і акціями. Так хотілося допомогти, показати шлях, як усе зробити краще, адже ми це уже пройшли. У нас теж була співоча революція – йшли танки, а ми співали.
Я пригадую, як мої батьки, великі патріоти, які свого часу зазнали репресій (вони змушені були рости там, на півночі, біля моря Лаптєвих) - як вони вірили, що оце піднесення буде завжди. І оце почуття єднання, консолідації, оновлення, це патріотичне піднесення – у нас було, ми розуміємо, як це. Зараз у вас, у Києві, це ще відчувається. То дуже хотілося б, щоб і в нас, і в вас не згасала ця віра, не полишали сили робити зміни. Адже згодом, і ми це пережили також, коли проходить час, років 15-20, - це піднесення, єднання зникає, і знову корупція, і знову приходять якісь не ті політики, і знову кожен сам за себе.
І тому, коли у вас почалися усі ці події - це стало і для нас і нагадуванням, і поштовхом. Ми немов згадали: як воно буває, і що є насправді важливим. Тому Україна для нас зараз дуже близька й рідна. І хотілося б, щоб так і залишалося.
От і зараз, я ходила по Херсону й думала про те, що у нас так уже було: назви вулиць змінювалися, пам’ятники прибиралися, люди єдналися й намагалися робити щось самі. Хотілося б, щоб добрі зміни тривали, щоб ви і далі любили свої місто. А головне, щоб до влади у вас прийшли мудрі люди, які будуть дбати про місто, країну, про вас, любити і служити.

Корр. – Дякую вам за ці добрі слова. Я сподіваюся, що ваші очікування від фестивалю справдяться, і що «Янголи Достоєвського принесуть вам заслужену нагороду».
Наостанок поділюся: янгол – у перекладі з грецької «вісник», листоноша Господа Бога. Зазвичай таких таємничих повідомлень люди не чекають, і до звісток із неба готові хіба що дійсно оті виведені вами  віряни, мучні та диваки. Дякую, пані Бірутє, що нагадали нам, як важливо бути тими, хто чує голос добра.
 
 Слухати аудіо тут: https://www.youtube.com/watch?v=oeRulBdW6RM&t=6s 

Олена Маляренко
заглавне фото - Н. Бімбірайте

20.06.2018 22:47