Що ми, теперішні, знаємо про часи хоч би й 20 років тому? Що означає дата 15 лютого? Що важать для нас слова “інтернаціональний обов’язок”, “Афганістан”? Швидше, щось із нового патріотичного російського фільму, трилера, блокбастера? Але є ціле покоління ще молодих, енергійних людей, наших співвітчизників, для яких це – невід’ємна частина життя, того самого минулого, яке іноді пригадується навіть яскравіше за день учорашній. Із представником цієї когорти й відбулася наша розмова.
Суворе обличчя, стримана усмішка, підтягнена виструнчена статура, наче влита у форму, нагороди... Саме таким і уявляєш собі кадрового військовослужбовця, “афганця”,  рятувальника. З усього видно: ця людина  звикла казати “так точно” й “слухаюсь”, і сказане не кидати на вітер – вчасно і точно  виконувати накази. Цей чоловік знає усе про обов’язок, відповідальність, дисципліну, і зовсім не схильний до сентиментальності й зайвої відвертості. Хіба в світлих очах читається здатність і на холодну відсіч, і на дитячу безборонність. Ні, неможливо розібратися у людині за півгодинну розмову, та чи й треба?

Представтеся будь-ласка.
- Біляченко Володимир Вікторович, народився 1962 року в Артемі - приморському. Це Росія, Приморський край.
Дивно, а я думала, що ви –  місцевий мешканець.
- Ні, у Херсон переїхав іще дитиною, - усміхається. - Правильніше сказати, мене перевезли, бо був надто малий. Вчився тут, до пори - до часу. А потім – Ленінградське суворовське училище, після нього – Рязанське повітрянодесантне. Служив у теперішній Молдові, у Кишиневі, командиром взводу парашутно-десантного полку.
Добра  військова  школа.  А як ви опинилися в Афганістані? Добровольцем?
- Ні, направили. Правда, можна було відмовитися, але я не став, поїхав. Служив з 1986 до самого виводу військ. Спочатку службу несли в  Баграмі, це у 47 кілометрах на північ від Кабулу, а потім... Можна сказати, весь Афганістан об’їхали. У наші обов’язки входило супроводжувати колони, знаходити й знищувати склади з боєприпасами супротивника, відшукувати місця сховку бандитських формувань. Тоді ми їх так і називали – бандформування, зараз про них кажуть “маджахеди”, “таліби”, по-суті одне й те саме.
-А як ставилося до вас місцеве населення, мирні афганці? У кіно часто бачиш, як показують  їхню неприязнь, ворожість до наших солдатів.
- Ну, на те воно й кіно. Я скажу, що в нас з афганцями склалися рівні взаємини. Ми жили поряд, вони розуміли, що ми тут не просто так. Тим більше, це народ цікавий, жвавий, торговий,  тому завжди спільну мову можна було знайти. Я сам їхню мову не вивчив, а от вони російською розмовляли непогано – порозумітися можна було. Не всі, звісно, але проблеми знайти перекладача не було. Та й серед нас були знавці. Пригадую, служив у мене хлопець із Таджикистану – вільно володів багатьма мовами, навіть не скажу точно скількома. Він нам постійно допомагав, перекладав.
- Що вас найбільше здивувало, найбільше врізалося вам у пам’ять по прибутті до Афганістану? Може випадок якийсь пригадаєте неординарний? Та й усе-таки нова країна, зовсім  інший клімат...
- Клімат дійсно інший, не наш. Дуже спекотно вдень, особливо у низинах. А у горах уночі – пронизливий холод, вітер. Але до цього ми були готові. А от що здивувало...
- Дійсно, на початку вразило, що у Баграмі можна було зупинити літак, ну, скажімо, як таксі! Там авіабаза була побудована ще у 76 році, злітна смуга декілька тисяч метрів. Приймала і важкі транспортні літаки, і стратегічні бомбардувальники – постійний рух відбувався. Ну, щоб ви уявили, можна було буквально помахати рукою, зупинити, й коли літак сяде, розпитати у пілота куди він прямує, ну і підлетіти, якщо по дорозі, куди треба. Оце вразило. Не кожен день зупиняєш літаки.
-А решта – чому там дивуватися? Просто така робота, якій вчився, до якої готувався. У когось робота – писати, у когось – малювати, а в нас – своя робота була. А якщо людина свою роботу робить на совість, якщо дисципліна – не порожнє слово, то, як ви кажете, “неординарних” подій вдається уникати. Як офіцер дуже добре розумію: моя головна задача, щоб не було оцих “випадків”. Чим їх менше, тим надійніше й спокійніше служба. Може, завдяки тому втрати у нас були мінімальними. Скажу так, майже всі повернулися.
До речі, ви не залишили службу після Афганістану. Знаю, дехто так робив.
- Ні, я продовжив службу. З Афгану повернувся старшим лейтенантом, а закінчив службу майором в Абхазії. Повернувся сюди, у 1992 році одружився. Сину вже 17 років. З тими, з ким служив, підтримуємо зв’язок до сих пір. З нашого полку два моїх близьких товариша й живуть  неподалік, у нашій області. Кожного року намагаємося 15-го лютого збиратися, відзначати. Зрозумійте правильно, цей день насправді дорогий, значить щось, тільки  для вузького кола людей. Так що ми по-сімейному, тихо збираємося, спілкуємося.  Нам є що згадати. Добре, що й інші не забувають, що таке було.
- Наскільки знаю, ви не стали сидіти склавши руки. Чим займалися, чим займаєтеся тепер?
- Пішов до МНС. Якраз формувалися аварійно-рятувальні загони, й потрібні були люди. Мені запропонували – я погодився. Звісно, десант – це одне, а цивільний захист зовсім інша справа. Довелося й закони з наказами погортати, й довідники та деяку літературу. Тим більше піротехнічна служба, про яку зараз так багато пишуть і говорять у Херсоні, тоді тільки-тільки розвивалася. Починали заново. Було над чим працювати. Тож ми й самі навчалися, і людей навчали. Зараз я начальник чергової зміни ОКЦ, оперативно-координаційного центру. На посту. Що ще сказати – не знаю. Навіщо багато говорити?

І ні слова ані про поранення, ані про нагороди! Стриманість чи скромність не дозволяє, чи може, не вважає це таким уже й важливим? Але сказати є про що. Володимир Вікторович має два ордени Червоної зірки, декілька медалей, про які каже  “вони ж ювілейні, це ж не так уже й важливо” ще з часів виконання інтернаціонального обов’язку. Але й у сфері цивільного захисту він нагороджений за відвагу у надзвичайній ситуації нагрудним знаком ІІ ступеню. Масштабна лісова пожежа, яка сталася на Херсонщині у 2007 році, стала черговим випробуванням і в його житті. Випробуванням, яке він витримав з гідністю.
Вже наостанку, прощаючись, раптом схвильовано додає: “Дев’яту роту бачили? – це про наш полк. В Інтернеті сайт є, можете подивитися – www.vdv345polk.ru ”. І виходить чітким упевненим кроком – наче виразний кадр із суворого документального кіно.
- Дякую вам за розмову, товаришу майоре у відставці, пане підполковнику служби цивільного захисту. Зі святом Вас.
Так, наше спільне радянське минуле збагатило календар святами  “зі сльозами на очах, з сивиною на скронях”. День виведення військ з Афганістану теж одне з таких. Зараз, у незалежній Україні, має назву “День учасників бойових дій на території інших держав”. Він об’єднав на одному календарному аркуші бійців різних армій, але одної України. Тих, хто виконував накази, видані  різними урядами й у різний час. Тих, хто під чужим небом захищав і захищає честь рідної землі. Ми пам’ятаємо про них, де б вони не перебували: в Афганістані, в Іраку, в Алжирі, в Південній Африці тощо. Це – ваш день, дорогі співвітчизники. Зі святом.
Здоров’я вам усім, довголіття, добробуту й щастя, пошани від сучасників та нащадків, розуміння від близьких і рідних, вдячності від уряду. Хай якомога довше не рідшають ряди вашого бойового братерства і якомога рідше Батьківщина вимагає від вас служити їй на чужих  кордонах.

Олеся Штефан