Молодому авторові нерідко доводиться чимало працювати, щоб перед ним відчинилися двері в літературний світ. Прикладом такого працелюбства і невичерпної енергії є Олександр Козинець, що мешкає в Києві – логопед, кандидат педагогічних наук, музикант і хорист, а головне – письменник та ініціатор літературних проектів. Про свій творчий шлях, який привів Олександра до кількох нагород «Коронації слова» та виходу в світ одразу чотирьох поетичних збірок, він розповів у бесіді.

— Олександре, Ви пишете зі шкільного віку й вірші, й прозу. Про що вони?
- На кожному етапі життя тема – різна. Шкільні вірші спочатку були про природу, потім – про нерозділене кохання, пошуки істин. Зараз намагаюся створювати тексти про людей, які поруч, такі собі портрети сьогодення. А також нести за допомогою слова добро, яке хочу, щоб залишалося в серцях і після прочитання віршів та прози.

— Тобто Ви віддаєте перевагу поезії, яка не пригнічує?
- Нині багато емоційно важких віршів. Але мені здається, поезія має інше покликання: пробуджувати в людині щось світле. Про те, як тяжко жити, можна сьогодні побачити і в новинах. Навіщо це посилювати, якщо словом, навпаки, можна підтримати й окрилити? Тому прагну, щоб мої тексти були легкі й теплі.

— Що найдужче вплинуло на Вас як на автора?
- Таких моментів було декілька у різні проміжки життя. Ще до навчання в школі, наприклад, мені пощастило познайомитися з дитячим письменником Петром Мостовим. Він, як і я, жив у Лубнах. Ми з мамою саме поверталися туди з Моршина потягом, і так вийшло, що сиділи з ним в одному купе. Заприятелювавши, потрапили до нього в гості. Тоді я й побачив кімнату, в якій стояла друкарська машинка і було безліч книг, серед яких – і його власні. Пригадую, як тоді подумав, що бути письменником – це щось особливе.
Пізніше, вже у п’ятому класі, вчителька української мови і літератури, Лариса Галич, задала нам написати вірш. З тих пір не минуло жодного року, щоб не писав. Цим двом людям я вдячний за те, що пробудили в мені малому любов до літератури.
В університетський період, коли переїхав до Києва навчатися, мав ґрунтовну підтримку від Сергія Пантюка, який багато робить для молодих авторів. Він взяв мій рукопис, перечитав і детально розклав на молекули кожен вірш, підказав сильні й слабкі сторони. Після такого аналізу хотілося літати, писати далі, врахувавши його побажання.

— Чудовий вплив! Але ж буває і так, що покритикують – і руки опускаються?
- Таких критиків зустрічав чимало. Особливо їх багато було в 2010-2012 роках. Тоді я відвідував кілька літературних студій, де критика моїх віршів далеко не майстрами слова відбила бажання писати. У той емоційно складний період я писав дуже мало. Але з часом усвідомив, що не можу без літератури.

— Виходить, для Вас важлива думка інших…
— Безумовно! Але коли вона фахова. Межа між творчим зростанням і моментом, коли ти «вдягнув корону і нічого не чуєш, дуже тонка. Однак автор, який прагне рости, цінує, коли йому підказують ті, хто знається на літературі. Конструктивна критика – нехай і емоційна – стимулює розвиватися.
Я не вірю в письменників, які пишуть у стіл. Це або невиправдана скромність, або для людини ще не настав час представити публіці свої доробки. Вірші, які лежать – мертві. Тому що, допоки є читач, є й мотивація писати. Кожен написаний текст, особливо той, що гріє, сіє людяне, лишає приємний післясмак, -має жити. Письменник – це лакмусовий папір сьогодення та емоційного стану країни зокрема.  Добре було б, щоб митців цінували так само, як хорошого сантехніка чи мебляра, й розуміли, що кожна робота потребує достойної оплати.

— Олександре, хто впливав на Вас у старшому віці?
— У педагогіці кажуть, що кожен наступний вчитель вливає на учня все менше й менше. У часи студенства було багато літоб’єднань, конкурсів, фестивалей, знайомств із різними авторами, прочитання десятків книг сучасників. Я вчився відчувати, що в мені відгукується від інших авторів, як хотів би писати сам. Підкреслю, що робота письменника складається з двох частин: час, який він приділяє своїй творчості, і час для вивчення творчості інших. Останнього потрібно навіть більше, тоді можна говорити про розуміння літературних новинок, стилів і знати загальні тенденції в літературі. Автори, які не читають інших, поступово вичерпують творчий запас і можуть застрягнути на місці.

— А кого з поетів читаєте Ви?
— Із тих, кого прочитав за останні півроку, це мій земляк Василь Симоненко, Сергій Жадан, Юрій Іздрик, Катерина Бабкіна, Юлія Бережко-Камінська. Дуже люблю поезію Мар’яни Савки, Маріанни Кіяновської, Павла Коробчука, Ігора Римарука, Ліни Костенко, Ірини Жиленко, Тані-Марії Литвинюк, Вікторії Шевель, Євгенки Чугуй, Ірини Цілик. Загалом, читаю все поетичне, що потрапляє до рук. Особливо, якщо не знаю прізвища автора. Завжди цікаво, який світ перед тобою відкриє поет. Був період, коли перечитував Григора Тютюнника, Павла Тичину. Навіть Тараса Шевченка для себе відкрив по-новому в студентські роки. Зазвичай читаю перед сном, тому біля ліжка завжди маю кілька поетичних збірок.

— Чим для Вас відрізняється написання віршів від написання прози? Що ближче?
— Зараз не можу сказати, що мені ближче. Це як дві руки –  обидві важливі. У прозі можна сказати більше, але не завжди так мелодійно, як у поезії. Крім того люди більше читають прозу. Любителів поезії знаю небагато, навіть серед тих, хто пише. Не всі її готові розсмаковувати. Як не крути, та щоб сприймати мистецтво, потрібно мати певний внутрішній культурний рівень, мати відчуття прекрасного, вміти відрізняти просто гарне технічне виконання твору від того, що викликає «мурашки» й замилування.

— Чи є у Вас теми-табу, про що Ви ніколи не напишете?
— Для мене заборонена тема – нецензурна лексика. За будь-яким словом стоїть енергетичне навантаження. Я за те, щоб у мистецтві не було низької енергії, яка пробуджує примітивне. Крім того, зараз свідомо не пишу про війну. Коли в Києві був Майдан, я приходив туди, приносив їжу й речі й не міг про це не писати. Але не будучи на Сході країни зараз, не засинаючи у страху, як можу писати про те, чого не пережив? Однак вважаю, ми маємо служити там, де знаходимося. І покликання письменника – підтримувати, а не добивати гнітючим настроєм. Тому й прагну, щоб моя «служба» спонукала як мінімум з легкістю читати, а як максимум – робити добро ближньому. Наприклад, купити кілограм гречки і провідати когось із сусідів-пенсіонерів

.

— Крім літератури Ви ще займаєтеся музикою і викладаєте в університеті. Можете про це розповісти більше?
– Якщо говорити про музику, то я з нею з семи років, відколи пішов у музичну школу й обрав скрипку. Але ще в садочку вмикав радіо, вивчав пісні, які там крутили, й співав мамі. Наприклад, у чотири роки вивчив пісню Марини Журавльової «Ах, черемуха белая». Але з нею трапився такий курйоз. Там є такі слова «вот стоит чуть качается, от любви словно пьяная». Але я не знав слова «вот» і співав: «кот стоит чуть качается, от любви словно пьяный я». Мама потім довго згадувала мені ці рядки.

Після закінчення школи приїхав у Київ навчатися в Національному педагогічному університеті імені Михайла Драгоманова, там згодом захищав кандидатську дисертацію. Лише після захисту знову повернувся до музики – почав виступати в аматорському симфонічному оркестрі й хорі «Amadeus», де два роки грав на скрипці. Потім вирішив повернутися до співу, й з 2016 року є учасником камерного хору «Moravskі». Мені, щоправда, й зараз дуже бракує скрипки. Коли періодично стираю з її чохла пил, обіймаю, як малу дитину. На жаль, бракує часу, щоб охопити все.

Що стосується викладацької діяльності, то ще в дитинстві я мав гарний приклад для наслідування. У дитячому садочку у нас була прекрасна вихователька – Тамара Василівна. За нею було цікаво спостерігати: як вона рухається, говорить, як себе поводить. Вже тоді я зрозумів, що педагог – благородна професія. Хотів бути, як вона. А стільки любові в очах до дітей, як у неї, я не бачив більше ніколи. Тож обираючи собі фах, вирішив стати педагогом-дефектологом. Тепер працюю на кафедрі логопедії та логопсихології Національного педагогічного університету імені Михайла Драгоманова.

Логопедів навчають у педагогічних вишах, не в медичних, як багато хто вважає, адже вони працюють зі своїми учнями словом, розуміючи особливості розвитку дітей різних категорій. Я, зокрема, займаюся з тими, хто має мовленнєві порушення. Це насправді й відповідально, й складно. Треба мати чималий запас любові, щоб посіяти зерно там, де ґрунт не завжди сприятливий.

— Ви навчаєте вимові й розвиваєте мовлення в тих, хто має з цим проблеми, чи готуєте спеціалістів, які потім працюють із такими людьми?
— Ми робимо і те, й інше. В університеті також готуємо універсальних логопедів. Логопедія – прикладна наука. Тому й не дивно, що частина практичних занять у нас проходить у дитячих спеціальних садках, де студенти мають змогу спочатку спостерігати за дітьми з порушеннями мовлення, а згодом уже й самостійно проводити заняття з ними, обстежувати мовлення дітей, розробляти психокорекційні програми для подолання цих порушень. Більшість студентів старших курсів працюють з дітьми і, вже будучи випускниками, мають досвід роботи логопедом. На жаль, кількість дітей із порушеннями мовлення збільшується, тож хороші фахівці без роботи не залишаться. Окрім викладання в університеті, всі викладачі кафедри – практики. Ми працюємо з тяжкими дітьми, в роботі з якими результат вдається побачити далеко не одразу. Інколи з дитиною доводиться займатися декілька років, щоб побачити суттєві зрушення. Така робота потребує терпіння, а головне – віри в свого учня.

— Поговорімо про Ваші збірочки верлібрів, які нещодавно вийшли в світ одразу чотирма сезонами: осінь, зима, весна, літо. Що надихнуло створити їх?
— Якось я повертався зі львівського Форуму видавців і дорогою додому почав читати збірку переможниці одного з літературних конкурсів. Був вражений, наскільки прості, на мою думку, верлібри в ній були. Тоді подумав, що і сам можу хоч кожен день сидіти і писати щось подібне. Так і виникла ідея. Тож починаючи з вересня 2017 року і закінчуючи серпнем 2018, писав вірші, кожен із яких характеризував прожитий день. Я свідомо обрав форму верлібру, оскільки хотів, аби ці вірші відрізнялися від тих, які зазвичай пишу. Зате тепер безмежно вдячний авторці, чия збірка підштовхнула мене до проекту «Сезони днів».

Як виявилося, непросто щодня написати навіть невеликий верлібр. Бували дні, коли не писалося зовсім. Інколи до вірша доводилося повертатися декілька разів, аби він мав завершену думку. Проте, коли людина звикає, скажімо, прокидатися о шостій, то навіть у вихідний її очі часто розплющуються у цей час. Так само і з текстами. Коли взяв на себе таку задачу, бувало, не міг заснути, не написавши вірш дня. Писав, інколи з останніх сил, вже лежачи в ліжку.

Крім того, я розумів, що збірок буде чотири, бо є чотири пори року. І для того, щоб читач не втомився від однакових віршів, кожний сезон наповнив чимось своїм різним. Зиму – свіжістю, святами, філософією. Весну – любов’ю, переспівами шкільної програми й алюзіями класики. Літо вийшло овочево-фруктово-ягідне, з образами моря, сонця, відпочинку. Осінь – дощова, пледова, кавова, мрійлива, з підсумками й висновками того, що сіяв на весні. Збірки об’єднує один стиль, приблизно однакового розміру верлібри, хоча трапляються серед них і римовані вірші.

— «Сезони днів» – перші Ваші видані книжки. Як Ви шукали кошти на них? Чи видавали за власні?
— Друкував за власні кошти. Видавництва не поспішають видавати поетів, якщо мова не йде про відомих. Невідомого, хай навіть і геніального, автора за свій рахунок видавець завжди видає на свій страх і ризик. Щодо себе, то розумів, що, по-перше, я не вмію ходити митарствувати. Ця історія розтяглася б у часі й не відомо, як скоро збірки побачили б світ. По-друге, я одразу уявляв збірки в певному стилі. А якби якесь видавництво зацікавилося й вирішило випустити книгу за свої кошти, то, скоріше за все, «Сезони» виглядали б інакше, ніж я задумав, у форматі й стилі того видавництва.

З іншого боку, коли весь надрукований наклад лежить у тебе вдома, не так просто його продавати та домогтися того, щоб твоя книжка стояла на вітринах книгарень. У той самий найбільший інтернет-магазин книг «Yakaboo» нелегко потрапити, наприклад, якщо ти не видавець чи не фізична особа-підприємець літературного профілю. Проте історія свідчить, що той же Іван Франко багато публікувався за свої кошти. На початку так було і з книгами Мирослава Дочинця, скажімо. А нині обидва знані за межами України. Тому все дуже умовно – за свій кошт чи не за свій публікуватися. Вірші автора від того не стануть ні гірші, ні кращі.

— Про верлібр інколи сперечаються. Хтось говорить, що такий потік думок без рим і ритму писати нескладно. Інші запевняють, що створити хороший верлібр не легше, ніж класичний вірш. Що думаєте з цього приводу Ви? Як самі прийшли до верлібру?
- Я прихильник другої теорії. Проте досі не можу повноцінно сприймати автора як поета, якщо, крім верлібрів, він не пише римованих віршів. Поет – людина, здатна написати, в першу чергу, змістовні римовані вірші, в яких світ буде переданий образами й мелодійно ритмічно представлений. А вже потім можна говорити й про верлібри. Довгий час неримовані вірші я взагалі не писав. І лише кілька років тому вперше вирішив спробувати форму верлібру. Тим паче, що зараз, на мою думку, спостерігається певна тенденція до їх популярності, а також до зменшення розміру римованих віршів. Через засилля інформації люди, мабуть, не хочуть читати довгі вірші. Але нині є й інший цікавий момент: у наш час авторів більше, ніж читачів. Багато хто веде блоги, пише щось своє, а підлітків, які віршують у соцмережах – сила силенна. Крім того, ми – країна «суцільних експертів», що породжує безліч інформації, яку через перенасиченість і часто низьку якість і  читати не хочеться.. Зараз будь хто може створити сторінку в соцмережі й за тиждень мати понад тисячу підписників. Але не завжди кількість свідчить про якість.

— Олександре, Ви втілили кілька літературних проектів. Розкажіть, будь ласка, про них.
- Я схильний до колективної творчості. Ще у 2007 році у мене виникла ідея створити літературно-мистецький проект «Щоденник». Він став першим із прозової трилогії, яка об’єднала теми кохання, часу й тіла. Автори писали продовження попередника, з чого потім виходила одна цілісна історія. Перший «Щоденник» ми втілили з певними складнощами і не зовсім так, як би мені цього хотілося. Бо не так просто продовжувати думку попередника, як виявилося. Для цього потрібно було іноді відсунути своє «я» й подумати про спільну літературу. А, бувало, люди намагалися по максимуму в одному тексті вмістити себе й перервати сюжетну лінію. З такої мозаїки не скрізь вдавалося зібрати цілісний образ.

Після цього був проект «ПРОдайте їсти», в якому автори писали оповідання-сповіді від імені продуктів, а далі був «Щоденник. Re: make», сильніший від свого попередника. Авторів для нього ми обирали після ознайомлення з їхніми попередніми творами. І хоча врахували помилки, які виникли у роботі над дебютним «Щоденником», широкого розголосу проект не набув. Ці три «гуртівні» трохи відбили бажання займатися літературою. Та ще такий настрій співпав зі вступом до аспірантури, тож на кілька років я зник з ефіру.

Однак у 2018 році кинув собі ще один виклик у вигляді проекту «6+1». Впродовж цілого року писав прозу в співавторстві з шістьма письменниками. Разом ми створили шість оповідань, три з яких здобули перемогу на різних конкурсах. Наприклад, наше з Богданом Ковальчуком оповідання «Колій» увійшло до десятки переможців конкурсу імені Григора Тютюнника й було опубліковане в альманасі переможців. Інше оповідання з Анджеєм Ваном про хлопчика з хворобою Фабрі «Магія слабкості» здобуло цьогорічну спецвідзнаку Олени Осмоловської «Terra інклюзія» Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова». Казка для підлітків, написана з Віктором Сіонським у рамках цього ж проекту, отримала диплом «Молодої КороНації» . (До слова, за минулий рік маю також диплом «Коронації слова» за пісенну лірику).

– А на цей, 2019, рік Ви собі щоденних творчих завдань не ставили?
— Звісно, ставив. Писав ще одні «Сезони днів», але цього разу вже римовані. Остаточно ще не вирішив, чи вийдуть вони тетралогією, як попередні, чи побачать світ під однією обкладинкою, чи, взагалі, у ній буде лише обране з цих 365 віршів. Зараз ще працюю над текстами, вношу правки.

Є також задум, який почну втілювати з січня 2020 року. А поки підтягуватиму творчі «хвости». Бо в 2017 році по главі в тиждень писав роман. Він давно написаний, повернувся після редагування. Потрібно знайти час його допрацювати й вже думати над версткою та виданням.

— Про що цей роман?
— Цей роман – поєднання езотерики й, частково, містики про пошук «Щастя зі знижкою», де не лише головний герой, а ще дванадцять персонажів, шукають своє щастя. Їх усіх поєднує одна загадкова картка. Чи вдалося всім знайти, те, чого їм бракувало – дізнаємося наприкінці роману.

— Тішуся, що є автори, які так плідно працюють. Бажаю, щоб і надалі у Вас було багато успіхів і в літературній творчості, і в інших сферах діяльності. Дякую за бесіду!

– І я Вам безмежно вдячний за цікаву розмову!

(усі фото з приватного архіву Олександра Козинця)

Спілкувалася Тетяна Гладиш