У кожного із нас є та література, яка резонує з душею. Зараз - не про те, що збігаються оцінки, уявлення чи настрої. А про те, що невідома тобі людина, автор, говорить ТВОЄЮ мовою. І саме це дає можливість вам - збагачуватися різними досвідами, ситуаціями, переймати настрої, оцінки, уявлення, або полемізувати з усім сказаним-писаним всерйоз.

З українською літературою в цьому розумінні непросто. На кілька вдалих і правдивих зразків, щирих авторів - епігонські отари, які цей стиль,цю манеру мовлення зводять нанівець, зажовують до каші. А пережоване, відомо ж, несмачне, хоч і легше засвоюється незрілими організмом.
З одного боку, безконечні наслідування вдалих досвідів - це найкращий шлях мову літературну зробити мовою повсякдення, з іншого ж - це ідеальний шлях, обрубавши одній єдиній жар-птиці крил і хвоста, зробити із неї ужиткову кольорову курку і поставити виробництво на потік

До чого моя така довга преамбула?
До того, що в моєму читацькому житті трапилося диво. Я у світі розтиражованих кольорових курок зустріла жар-птицю. З неба.
З перших слів, коли мені випадково (але ж ми дорослі, не віримо в дива, і знаємо, що таке таргетована реклама у фейсбук), трапилися оповідання харків'янки Юлії Ілюхи, я впізнала ЦЮ мову художнього твору. І це було потрапляння в самісіньке серце. Це було упізнавання тієї саме літератури, яку я так люблю і так рідко зустрічаю нині. Продовження нитки, що  від короткої прози Коцюбинського тягнеться до Підмогильного, до Тютюнника, а у жіночому сучасному варіанті - Євгенії Кононенко. Літератури, яка не вибирає для оспівування якісь захмарні високості. Не романтизує. Не повчає. Вона спостерігає і бачить. І дозволяє побачити читачеві відбитки неба в очах перехожого, у вікні "хрущовки", у розбитій фарі авта, у кожній калюжі під ногами. Це література, писана найвищою мовою простого буденного життя, яке завдяки авторові набуває виразності, знаковості та глибини. Від банального - до символічного, він побутового - до загальнолюдського...

Збірка оповідань Юлії Ілюхи "Неболови" - це одинадцять історій про нас із вами. Читаєш, і згадуєш слова поета: "найскладніша - людина проста", хоч на селі вона живе, хоч у мегаполісі, хоч у таборі військових, хоч у дитбудинку.
Тут є "всі наші" сусіди: і бійці АТО, і старенькі селючки, і закохані молодята, і жінки бальзаківського віку, що востаннє виходять полювати кохання. Є і ті діти, яких покинули батьки, і ті, що самі забули батька-матір, і ті, по яких приїздить батько-сепаратист, винищуючи блок-пост ВСУ...  Актори і колгоспники, менеджери і музиканти, перекладачі та пенсіонери, альфонси і чиновниці, солдати і волоцюги, малята і звірята - це і є мережана сітка нашого життя, яке ми називаємо сірим, і у яке авторка ловить небо - для кожного читача. А ми беремо, хто собы скыльки зможе. І воно залишається із тим, хто може співперейматися і не судити, хто завів собі для цього у душі відповідного "акваріума".

Для мене найближчими стали оповідання "Сірий", "Гордячка", "По той бік", "Марш сепаратистки". Найболіснішими й найтрагічнішими - "Велкам ту Каліфорнія", "Проспект Леннона", "Синьйора Неоніла".

Друга назва збірки "Неболови" - "Навчи мене мріяти": саме такими словами звертається в оповіданні "Метросіті" слухняна дівчинка-студентка без власної волі та мрій до старшого за неї мандрівного музики з гітарою (у миру менеджера) Олександра.
Не скажу, щоби ця збірка навчила мене мріяти, але вірити - у людину, в літературу, в життя, яке має сенс, вищий, за буденний - безперечно!
Дякую авторові за насолоду живим словом про живих людей.
За сміливість - писати чесно і просто.
За кожну краплинку неба - у мові.

Окрема вдячність дизайнерам та ілюстраторові - слово ідеально доповнена візуально: стримано, виразно, лаконічно, промовисто.

читала й ділилася враженнями Олена Маляренко
фото - зі сторінки Юлії Ілюхи у фейсбук