"

Ікс-кілометр - територія людини

"
[

персональний сайт Олени Маляренко

творчість, журналістика, комунікації
]
& журналістика & Я-блог & Зізнання. Просто лишаю тут

Зізнання. Просто лишаю тут

10.01.2017 14:10

Мені б не хотілося говорити про сумне. І тому, мабуть, я чи не в перше радію, що мій сайт - не надто розпіарений і не надто відвідуваний. Бо можу на своїй території сказати те, що хочу і як хочу, і просто лишити на якийсь час.
Отож...

Багато хто вважає мене сміливою людиною. Іронічною. Суспільно активною. Принциповою. Сильною. Навіть - мужньою жінкою.
Чомусь так завжди було.
Мабуть тільки дуже близькі люди (а їх, усупереч стереотипам, немало, бо я люблю зближуватися з гарними людьми, котрих, усупереч іншому стереотипу, таки багацьо, інакше світ захлинувся б власною отрутою та лайном) - так от, тільки дуже близькі люди знають, що я - нервовий лірик, який дуже любить бути сам, і який заради іншої людини поступиться чи не більшістю своїх принципів. Тут я - конформіст і перемовник. І так теж було завжди.

Але останніми днями мені тривожно. Дуже. І боляче.
Весь час змінюється тиск - то високий, то низький, носом іде кров і болить й сліпне одне око. Особливо після того, як я останній раз упала.
Сильно плутаю літери й змушена кожен текст редагувати по декілька разів - я іноді пишу навпомацки, не розрізняючи, що саме набралося.
Отаке...

Близькі мені люди знають, яка хвора в мене голова - вона болить постійно й невпинно, добре що не часто - нестерпно. Але буває так, що я майже забуваю про свій біль, починаю жити без гальм, працювати, спілкуватися, планувати якісь проекти й домовлятися про співпрацюй зустрічі. Але за кілька тижнів, у ліпшому випадку місяців, я змушена передзвонювати партнерам, друзям та клієнтам і вибачатися: я захворіла, я не можу, давайте перенесемо... Закриваюся вдома і- болю: знеболювальне бува, не діє - і Слава Богу, що це буває не часто

Зараз саме той період, коли біль я ще можу тепіти, але майже нічого не можу планувати , призначити чи пообіцяти -  мені кепсько.
Я не знаю, чи довго так триватиме. Але поки так, і я відчуваю таку незручність...
особливо від того, що не ходжу до церкви. Дуже велика в мене потреба є  прийти, стати в зорі, співати, славлячи Бога й молячись за людей і країну. Але боюся чи, якщо сказати точніше, не хочу впасти десь на вулиці чи коло церкви, не хочу витирати кров з обличчя й пояснювати комусь, що то в мене просто тиск. Отож, з роботи добігаю додому, де й переховуюся від людей.
Бо інакше я просто на них зриватимуся, а так не хочеться опускатися до рівня лайливої сучки.

Чи це геть погано? Не знаю. такі періоди вже бували й минали, й поверталися знову.

Мене лікарі декілька разів уже ховали, а я жива. Вони багато разів міняли діагнози від "Про що ви думаєте?? У вас пухлина, вам лишилося жити кілька місяців!" до "НЕ панікуйте, у вас просто незначні вади судин мозку, ведіть помірний спосіб життя й усе буде добре"...
Тому я вже не йду ні до кого. Більше аніж від постійного болю я втомилася спочатку доводити, що мені погано, а потім боротися за життя.
Тому я просто буду жити стільки, скільки Бог відміряв.
Але мені боляче... І я дуже втомлена.
Ось такий от малодущний запис у моєму деннику.
Дай Бог написати інший, кращий...

календар

     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31