"

Ікс-кілометр - територія людини

"
[

персональний сайт Олени Маляренко

творчість, журналістика, комунікації
]
& література & проза & Ватрячок (дидактична казка)

Ватрячок (дидактична казка)

17.07.2018 10:08

ВАТРЯЧОК

Ніхто нічого напевно не знає і не скаже. Та Ватрячок собі думав так: він був завжди, а вже потім десь узялися люди і стали його до себе брати. Люди ж думали, що то вони були давно, а Ватрячок узявся осьдечки зараз, несподівано й раптово. Як раз у той день, коли скажена первісна блискавиця вдарила у сухе поодиноке древо, яке стриміло поблизу кам’яної печери. У печері й жили собі давні люди – ховалися від негоди й хижаків.
Після удару блискавиці дерево спалахнуло враз, горіло жахливо  і гаряче. Вигорівши протягом якоїсь години, воно залишило людям яскраві враження і купу теплого мерехтливого жару. Люди спочатку лише визирали на те диво з печери. А потім перестали боятися, вийшли, з’юрмилися довкола згасаючого вогнища. Вони дивувалися, відчуваючи приємне тепло, простягали перед себе зашкарублі руки і босі ноги, грілися й посміхалися широко й просто.
А потім хтось один схаменувся: жар затухне і чарівного тепла вже не буде! Так люди здогадалися і визбирали собі, ойкаючи і дмухаючи на обпечені долоні, тих жарин. Не будеш же щоразу чекати на грозу, аби просто зігрітися? Ліпше берегти жаринку в себе.
Так у людських прадавніх оселях вперше з’явився вогонь. Ох і намучилися вони із ним, поки привчились! Та про це пізніше. Головне, люди здобули досвід. І не один, а два. По-перше, вони запам’ятали ще тисячі років тому: не можна ховатися від грози під самотніми деревами, щоб не вбило блискавкою. І ви собі запам’ятайте. А по-друге...
А про друге ми вам як раз і розповімо. І ця історія буде не про вогонь взагалі. Бо вже в давнину зрозумілим стало, що вогонь і вірний друг, і незамінний помічник, і душа оселі, якщо поводитися з ним правильно. Історія наша буде про маленького Ватрячка – дитину вогню, іскорку, жаринку. Таке ім’я придумав йому первісний хлопчик Гуць. Тож і ми називатимемо його так само. Домовилися?
А тепер час познайомитися з Гуцем та його родом.


ГУЦЬ
Люди врешті зрозуміли: вогонь повинен мати в хаті своє місце. Його облаштували так: посередині  печери чи хатини колупали діру в стелі – робили димохід, а точнісінько під ним копали круглу неглибоку ямку, клали по її боках камінну огорожку. В центрі займав собі місце жар. Його підгодовували трісочками, сухим мохом і травою, глицею, корою. А коли його апетит розпалювався, пропонували гілочки, гілляки, розщеплені пеньки та кусні стовбурів. Вогонь, як молодий пес, жадібно накидався на свою непросту їжу, розгризав поволі жовтими іклами, облизував довгими червоними язиками, мов кістку. Наївшись, повертався догори ситим черевом і палахкотів теплом. От на такому вогні люди готували собі їсти – пекли плоди, смажили здобич.
- Який вогонь добрий. І гріє, і годує! – сказав якось маленький хлопчик Гуць на своїй первісній мові. – Він схожий на червоного собаку. Тато, можна я його погладжу? 
- Погладь, - засміявся тато, чухаючи брудну спину під накидкою з хутра, - і обпечеш собі руки.
- Як то?
- А так: він як хапне тебе зубиськами – гострими жовтими іклами – взнаєш!
- Не лякай дитини! – насварилась на нього мати, відірвавшись від роботи. Вона якраз свердлила в оленячій шкурі дірочки для застібок. – Гуцю, синку, з вогнем бавитися не можна. Він – душа грозового неба. Якщо його розізлити, він може стати великим і всіх знищити.
- Чому?
- Виростеш – узнаєш. А поки ще не зовсім темно, винеси собакам кістки і сходи по траву для підстилок.
Гуць покірно вийшов, але в голові у нього засіли 2 думки. Перша – скоріше б вирости. А друга – йому не потрібен великий і свавільний вогонь. Тож він собі скоро заведе маленький і слухняний, і зватиме його “мій Ватрячок”. Але треба, аби ніхто-ніхто цього не знав і не бачив. Тож Гуць став чекати часу, коли залишиться з вогнем сам-на-сам, бо дуже не любив, як його повчали.


ЯК ВОГОНЬ ЗАХИСТИВ ВІД НАПАДНИКІВ
Може, хтось того і не знає, але у первісних диких людей не було шкіл і роботи, куди треба було б ходити, не було міліції, лікарень, пожежних, які б охороняли життя і здоров’я, не було транспорту, який би пришвидшував пересування туди і звідси. Не було електрики, каруселей, кіно, комп’ютерів та Інтернету, пошти, газо - і водопостачання. Всього того, до чого так звикли сучасні люди, у них не було. Дехто може подумати, що так і краще. Адже скільки з’являється вільного часу! Але от дивина: вільного часу тоді теж не було.
Рано вранці первісні люди прокидалися у холодних печерах, роздмухували вогонь, який спав під густим шаром попелу всю ніч. Якщо хотіли помитися чи попити води – бігли до ріки. Потім, без гарячого чаю і бутербродів, часто-густо взагалі без сніданку, всі йшли до лісу чи на луки. У непролазних хащах чи в високих травах вони шукали і збирали їжу – ягоди, гриби, солодкі корінці, горішки, дички-яблука та грушки, трави. Хто з них знав, які плоди смачні, а які отруйні? Бувало, що дехто й помирав від неїстівних, отруйних плодів. А інші нічим не могли йому допомогти, бо не знали , як лікувати отруєння. Їм тільки й лишалося – запам’ятати небезпечну рослину і ніколи не вживати у їжу. Інакше вони не могли здобувати знання, бо й знань тоді теж іще не було.
Сяк–так  набравши врожаю, вони й снідали у лісі,  а решту приносили додому – сушили про запас. Бо ж холодні зими були вже тоді. А їсти нашим пращурам хотілося. Тож  дівчата і жінки сідали коло вогню нанизувати на сухі жили довге намисто з грибів та ягід, м’яли траву, щоби потім зсукати з неї мотузку. А хлопці з чоловіками відправлялися на полювання до лісу, або рибалити до ріки. Там вони вчилися... 
Так-так, саме вчилися, я не плутаю. Бо той, хто не вміє відрізнити отруйну рослину від неотруйної, той, хто не вміє влучно кидати списа чи бити гарпуном, розставляти тенета, не зміг би прожити в давнину й одного дня. Тим більше, таке навчання закінчувалося здобиччю – веприком, зайцем, пташиною чи рибиною, навіть дрібнотою на кшталт пацюків, жаб та вужів. Що могли – з’їдали тут таки, зібравшись усією родиною коло вогнища. Те що лишилося, сушили на зиму.
Та бувало й таке, що полювання не вдавалося. Тоді, повернувшись утомленими й голодними аж під вечір, доїдали солодке коріння, плоди, горіхи. А замість відпочинку – збирали хмиз для вогнища, рубали стовбури кам’яною сокирою. І вже тільки тоді, у густій непроглядній темряві, повній звуків і шерехів, лягали коло багаття. Кожен неквапно майстрував щось своє – чоловіки лагодили зброю та знаряддя, жінки займалися хутром та посудом, діти могли трохи побавитися, старі – малювали чи куняли, мурмотячи собі щось під носа. Добре коло вогнища, тепло. Вкладаючись спати самі – вкладали спати його: надійно вкривали жар.
Улітку Гуцева родина вибиралася з печери і спала просто неба. Вона була невеликою – тато, мама, Гуць. Щоправда цього дня надвечір підійшов який кремезний дядько Хвіст, батьків знайомий. Вони повечеряли і вклалися коло вогню. Скоро заснула мама, захропів як тур дядько Хвіст. Батько ж тільки на каменя присів – немов спати йому не випадало.
- Тату, - сонно запитав Гуць, - а чом ти не спиш?
- Я стерегтиму, аби полум’я не згасало.
- Навіщо? Прикидай його попелом, як то робить взимку в печері мама, і лягай. Нічого йому не буде, тому вогню.
- Гадаєш? А от ходи сюди, якщо не спиться. – батько взяв його за руку і вивів трохи далі, майже впритул до перших дерев лісу. – Послухай, придивись. Тс-с-с.
Обоє мовчали, затамували подих. І Гуць почув, як там, за колом світла, оживає тиша. Вона слабко ворушиться, зітхає, ходить по кущах, зі свистом нюхає повітря, повискує, спалахує далекими зойками. А головне – дивиться. Дивиться просто на нього багатьма жовтавими й зеленкуватими очами, очицями, оченятками – знизу, згори, звідусіль!
- Тату, хто там? – стиха скрикнув Гуць і вчепився ще дужче в його руку. – Друзі чи вороги?
- Не знаю. І ніхто не знає. В тім то й річ. Тому ходімо до вогню. Вогонь –людині захисник. Вороги його бояться і ніколи не підійдуть ближче. 
- А друзі?
- Друзям ми завжди раді. Знайдемо для них і їжу, і місце коло вогню.
- Як дядькові Хвосту?
- Так. Він – наш гість і родич. А тепер лягай і спи, - батько дбайливо прикрив Гуця від ранкової роси теплою вовчою шкірою, і знову сів на камінь, - Спи.
Гуць довго дивився на вогонь, на його неспокійне мерехтіння, аж поки очі йому не стали злипатися. Перед поглядом зарясніли червоні й жовті метелики, стали кружляти , кружляти, осипаючи мерехтливий пилок із крил... і Гуць заснув. Та спав неспокійно, ворушачись.
Йому снилося, буцім чорними хвилями ходить навкруг вогнища Глупа Тиша. Хоче загасити вогонь, підступає близько-близько, дмухає, тисне волохатими лапами – і не може вдіяти нічого. Бо батько сидить, спершись на списа, і чатує. Він шарудить у жарі довгою палицею, підкидає нові й нові гілляки. Полум’я стовпом злітає вгору і осипається тисячами зірок додолу. Нажахана Тиша світлішає й відступає, залишаючи широке освітлене коло, сизий присмерк, аж ген за дерева. Вогонь наче святкує перемогу: затоплює жовтогарячим все довкола.
Гуцеві уві сні стає так жарко, так жарко – несила терпіти. Він виборсується з-під вовчої шкіри й відкочується убік. Непомітно для усіх, з освітленої полум’ям галявини, він потрапляє у темну прохолоду під кущами. І Тиша підкрадається до нього, вдивляється, дмухає на вовчу шкіру. Уві сніі шкіра оживає. Нюхає Гуцеве лице, повискує, а потім навіть лиже у губи. Гуць відмахується від живої шкіри обома руками, і раптом... Раптом вона, образившись, голосно і страшно на нього гарчить!
- А-а-а-а! – прокинувся наляканий Гуць і не розібрав, де він і хто то схилився над ним.
- Сину! – зірвався на рівні ноги батько. - Ти де?
Не побачивши малого, він рвучко схопив соснову гілку, пхнув у багаття. Як тільки вона з тріском зайнялася, скочив у темряву, вимахуючи нею перед собою. Він швидко натрапив на Гуця, від якого стрімголов сахнулася прудконога тінь і помчала до лісу, відкинув його до самого вогнища й подався за тінню навздогін.
- Стій, сіроманцю, не втечеш! – прокинувся, ухопив списа й побіг батькові на поміч дядько Хвіст.
Гуця підхопила на руки мама, і вони вдвох слухали, як у темряві хтось гарчав, клацав щелепами, вив, тупотів. Вдалині, як червоне крило, хутко злітала вгору-вниз соснова палаюча гілка. Раптом войовничо закричав тато. Потім – дядько Хвіст. В повітрі щось свиснуло і вдарилося у невидиму припону. Голосно завив якийсь звір, згас смолоскип. А потім запала тиша – довга і жахлива.
- Тату?.. тату, ти де? – заплакав Гуць у матері на колінах.
- Я тут, - долинуло здаля.
- Ми йдемо, - одізвався голос дядька Хвоста. – Киньте хмизу до вогнища. Подивимось, що то був за звір.
За кілька хвилин, важко сопучи, на світло вийшли обидва чоловіки, тягнучи за собою важелезну тушу. То був здоровенний вовк з обпаленим на морді хутром. А з грудей його стримів уламок дядькового списа.
- Бач який? – бадьоро, мов нічого й не сталося, підморгнув Гуцю дядько Хвіст. – Слухай батька і тримайся вогню.
- То він дивився на нас із темряви? – здивовано розглядав уперше побаченого хижака Гуць. – Як ви його здолали?
- Сосновий факел допоміг, - відхекався і собі усміхнувся батько. – Вовчисько так злякався вогню, що дядькові Хвосту на списа стрибнув. Аж зламав його!
Всі засміялися й собі, а дядько Хвіст чомусь трохи образився:
- Так-таки й сам? Де б ви були, аби не мій вірний спис? Де б шукали вашого хлопця. – і тут посерйознішав. – Раз уже небезпека сама до нас прийшла, то я от що сказати хочу. Я до вас не просто завітав. Я від нашої родини з думкою: давайте жити разом? Разом легше і полювати, і хижаків стерегтися, і боронитися від чужих. І вогонь гледіти.
Його слухали, не перебиваючи, тож він продовжив:
- У нас дід є, старий як світ, вже нічого не може. Навіть спати. Так передрімне хвильку-другу. Він дбає наше вогнище уночі. А ми спимо. Ну то як, згода?
Гуць глянув на маму, на тата, ті теж перезирнулися між собою. Що то буде?
- Згода, сказав тато. Перебирайтеся до нас найближчими днями. Тут добре – ліс поряд, ріка поряд. І печери для зимівлі теж є – просторі сухі. Що ще треба? Будемо жити родом. Так надійніше. Згода.
- Згода, - підтвердила мама. – А тепер – спати. Вогонь, поки вашого діда-безсонника нема, я сама буду доглядати . Бо тепер і до ранку не засну.
- І я, - підтакнув Гуць, а всі знову чомусь засміялися.
Він влаштувався якомога ближче до мами й вогню, скоса позираючи на вбитого вовка. Цей звір міг легко його розтерзати - зубиська он які, а пащека!.. Добре, що в них з’явився вогонь. Добре, що батько запасає вкриті глицею смолисті соснові лапи. Їх полум’ям, тріскучим і запашним, можна налякати, виявляється ще й не отакого величезного хижака! Навіть звідси Гуцеві було чути, як відгонить смолою припалене вовче хутро.
- Ти сильний, вогонь, дуже сильний і добрий. Давай будемо дружити? Подаруй мені свого синочка-Ватрячка. Я з нього зроблю такий самий вогонь – як ти, тільки маленький, мій. Ним я лякатиму вовків... – ворушив губами вже крізь сон Гуць, аж доки не заснув солодко й міцно.


ЯК ГУЦЬ ПОПІК СОБІ ДОЛОНІ
Дуже швидко скелясту височину над лісом, яку займала Гуцева сім’я, заполонили інші люди. Крім дядька хвоста, Гуць нікого з них не знав, але то все була його велика родина. У нього була дружина, тітка Гойя з зовсім-зовсім маленьким верескливим хлоп’ям на руках, донька Ланька, два молодших брати, якщо так можна назвати здоровезних бороданів. Була ще баба Рись і 2 діди – тітчин батько і дядьків батько.

Дивлячись на всіх цих людей Гуць чомусь засумував.
Раніше він ніколи не задумувався, що на світі в кого теж десь може бути мама. А тепер виявилося, що мам може багато. Ланьчину звати – Гойя, а його, Гуцеву, яка весь цей час була просто Мама, теж якось звали і знали на ймення. Йому сподобалося мамине ім’я – Ола, кругле і добре, як її очі. Мама Ола... Хм... Але навіть до цього йому треба було звикнути.
До того ж, у дядька Хвоста був свій власний вогонь. А це було вже вкрай несправедливо. Гуць міг змиритися, що вогонь – для мами і для тата. І тільки. Виявляється ж, що він є у будь-кого, і тільки в нього, Гуця, досі нема власного Ватрячка!
Було, щоправда, дещо цікавеньке. Так, наприклад, у Гуцевій родині вогонь завжди був на одному місці – або у круглому кам’яному ложі в центрі печери, або у такому самому - на галявині перед печерою. Його не тягали сюди й туди, а шанобливо простягали гілку – він її погризе трохи, погризе, а тоді згоджується переповзти на неї мало не весь. Так його й переправляли з одного ложа до іншого. А у дядька Хвоста все було якось не так.
Для вогню вони придумали таку спеціальну штуку – горня. Із вологої густої грязюки, яку називали глиною, вони вміли ліпити круглі череваті штуки, схожі на величезні прогризені горіхи - горнята. Туди вони наливали воду, насипали сухі ягоди. У такій точно  штуковині переносили сюди й туди не сам вогонь, а по окремі від нього жарини. Їх висипали на глицю й тирсу, закладали зверху трісками – і ось тобі вогнище, у будь-якому місці, де заманеться!
Поки Гуць про все це розмірковував, нові люди гамірно розселялися. Батьки пішли допомагати новосельцям, а його попрохали показати Ланьці ягідники, спуск до ріки, зібрати чогось на сніданок. Гуць одразу вирішив що не його це справа – бавитись з кудлатим-волосатим опудалом, цьою замазурою Ланькою. Тому, хутко зібравши ягід та грибів, він покинув її саму і утік....

ХОЧЕТЕ ЧИТАТИ ДАЛІ?
придбати електронну книгу можна у автора Олена Маляренко
або написавши на пошти malyarusha@gmail.com

календар

     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31