"

Ікс-кілометр - територія людини

"
[

персональний сайт Олени Маляренко

творчість, журналістика, комунікації
]
& журналістика & Я-блог & Cвідок втрати буття

Я пригадую як це буває, - й морозом обсипає плечі. Я вже не раз це бачила: от сьогодні людина сильна, вольова й організована, а завтра дивиться розгублено на свої руки, не можучи дати їм ладу й пригадати, що і як робиться. Сьогодні вона царствує, наказує й судить, а завтра - шукає опори й не знаходить, бо не всі вірять, що таким людям  треба підставляти плечі.

В кіно люблять такі мелодраматичні повороти, пишуть про них усілякі "щоденники памяті". А в житті... А що в житті?

Пригадується, коли моя прудка, моторна й хазяйновита бабуля, яка за все своє життя страждала тільки від гіпертонії, й ту лікувала травами і справами, раптом стала забувати - не просто факти, події, чи що куди поклала. Вона почала втрачати звички і себе, і нас.

Приходжу додому - бабуся сяє ясно-синіми очима й радісно повідомляє:
- А я тобі супчика зварила! Зараз поїмо? Ось зараз, - посміхається моя Ба, і насипає в тарілку суп.
І я бачу, як посмішка на її лиці гасне, і вона так і стоїть з тарілкою, розгублена, аж доки я не забираю її в неї з рук.

Овва, не дивно, що вона розгубилася: в тарілці плаває вимита, але нечищена, розрізана на 4 частини картоплина, ціла дрібна цибулинка в лушпинні й порізана на кружальця сосиска в целофановій плівці. Це не суп, але...
Але бабуся, кулінар від бога, дивиться в миску й ледь не плаче, і я їм її суп і сама  швидко варю новий, майже такий само, з картоплею, ковбасою та зеленню, і годую її, і хвалю, і кажу, "як смачно ти зварила". І, бачучи, що вона не пригадує казусу, молюся, щоб вона забула цей випадок, як забула рецепти супчиків.
Молюся, точніше - молилася. Тепер бабулі нема. Найостанніший спогад - кілька останніх днів життя вона вважала, що я - її мама...

А ще пригадую батька - сильний, спортивний, який повільно згасав від хвороби і не помічав, не вірив, думав, це тимчасово. Аж раптом все стало на місця, коли перед подорожжю він нагрузив 50-тикілограмовий рюкзак, який він не зміг підняти. А поїзд вже ось-ось, і рюкзак треба занести. А батько сидить і плаче, і не може піднятися з вагою, яку, хекаючи, ще місяць тому уперто тягнув угору...
Тепер це моя вага, і я її понесла...
Тоді це була моя вага, тоді - тепер уже і батька нема.

Ці люди - найближчі. Але насправді допомагати, відводити додому, тішити доводилося часто - сусідів, дальніх родичів, і навіть діточок. І це зовсім не так мило й сентиментально, як у кіно.
А тепер - чиє згасання доведеться бачити ще? Чоловікове, мамине, хто раніше?
А може, перша буду я? Часто, аж надто часто останнім часом я плутаю літери й цифри, не можу зосередитися й згадати, яким ключем відкривається квартира. Чи це моя особиста втома, чи просто я надто часто була свідком чужого згасання?

27.05.2017 21:45

календар

1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031