Справжній іграшковий світ (книга новел та оповідань)

19.03.2016 10:18

«Справжній іграшковий світ» - книга новел та оповідань, до якої увійшли три збірки:
«Казки для мене дорослої» (2011-2014), «Повернення» (2002-2004) і «Поламані іграшки» (1996-2001).
Це своєрідна подорож через короткі життєві ситуації людей, різних за віком, статусом, досвідом,
навіть за місцем і часом життя. Здійснити її повільними кроками запрошую кожного.

(на сайті розміщені тільки декілька новел з книги)

 

МАРИНОЧКА

Є такі спогади, як слід на обрусі від недопалка. Вони лишаються навіть після найкращого свята і вносять трошки смутку й думок у подальше, несвяткове життя. Бо чорніють обпаленими крайцями, і мають усередині порожнину, яку нічим не ладен заповнити. Наліпки, аплікації, латки, шви – все те назовні… А зі споду все одно – чорна, ледь помітна дірочка…

Для мене такий спогад – Мариночка.

Пригадую, мені було років 7, коли вона з’явилася у нас на вулиці – жвава, синьоока й темноволоса. Так запросто підійшла, присіла до нас на розстелене в траві рядно. Посміхнулася, а потім взяла до рук нашого пупсика і стала з ними бавитися.

“Здрастуйте, - басом сказав її пупсик до наших ляльок. - Я директор магазину “Меблі”. Вам крісло чи диван?”

Моя лялька уїдливо відповіла: “Що ж ви, директоре, зовсім голий ходите? Сходили б в магазин “Дєцкій мір” і купили б собі штани!”

“А в нього грошей нема, бо меблі не продав”, - хіхікнув Буратіно моєї сестри Діни.

Нова дівчинка образилася й пожбурила пупсика в траву. Ми почубилися і... заприятелювали. Як тільки під виноградом коло літньої кухні розстелялося наше рядно, виносився ляльковий посуд, іграшки та справжня їжа на полудне – цукерки, печиво і домашній квас - одразу з’являлася й синьоока Мариночка. Вона рідко приносила гостинці, ще рідше – своїх ляльок. Але гратися з нею було весело  – справжня артистка.

Добре, поки вона не починала вихвалятися. Мовляв, у неї вдома є такі гарні ляльки, як ні в кого: “Волоссячко аж посюдова. Сумка, платтячка і костюм – у кожної. А одна навіть ходить і каже “мама”. А у вас такі є? Нема!” За це її хотілося побити.

- Що ж ти не приносиш своїх ляльок сюди?

- Мама не дозволяє, вони замараються.

- А що ж ти не покличеш нас до себе? Хоч у двір? Ми б пограли ними там.

Маринка, помовчавши, завжди в таких випадках відповідала:

- Ви мені сад потовчете. І ляльок поламаєте. І взагалі, я піду. Ніколи мені з вами…

І йшла. А ми кричали їй вслід, щоб ніколи більше не приходила. Що по-справедливості, раз вона така, її взагалі не слід пускати більше до себе під виноград. Але вже наступного дня Маринка знову сиділа з нами.

Та одного разу ми таки, роззираючись і дивуючись, ступили на широкий, мощений плиткою Маринчин двір. Вибілені дерева, рясний, “коридорчиком”, виноград з товстими гронами. Гойдалка між абрикосами, альтанка, лавочка і пісочок. У гущавині, наче казковий, будинок із верандою й квітами.

- Ого! – скрикнула сестра Діна у захваті й, покинувши свої іграшки просто на доріжці, стрибнула на гойдалку. – Оль, погойда-а-ай мене!

Я підійшла, ледь стримуючись, з серйозним виглядом розгойдала свою малу, і похвалила Маринку:

- Добре тут у тебе. Чого ж раніше не кликала?

- Ну, покликала ж... – та, очевидно, пишалася справ-леним враженням, але недовго.

- Добре, годі вже вам, – заговорила вона скоро. - Давайте гратися? Мама надовго вас звати не розрішила.

Але нам, дітям з квартири, настільки набридло вигадувати безконечні лялькові спектаклі на рядні, що, потрапивши у цю казку, ми натхненно порпалися в піску, перебігали до гойдалки, до квітів, потім знову кидалися до пісочниці. І мов не чули.

- Давайте ж гратися! – злилася Марина. – Я вас для чого звала? Ну!?

- Та зараз! – відповідали ми, й бігали далі, обкидувалися піском, верещали від щастя.

Загалом, те, що сталося потім, можна було б зрозуміти й пояснити. Але вибачити…

Розлючена Марина, що втомилася ходити слідом за нами, тягаючи за собою величезну ляльку, раптом щосили навідліг вдарила нею Дінку по голові:

- Як же ви надоїли мені тута! Брись!

Дінка присіла, ошелешена, прикрила маківку долонями і заверещала від болю, мов паровоз. Я щосили відштовхнула Марину від сестри:

- Дінко, болить? Покажи, де?

Марина, що гепнулася задом на доріжку, теж зарюмсала. І тут з хати вибігла висока Маринчина мама.

- Свині! – закричала вона. – Вас запросили порядні люди! Як порядних людей! А ви? Насмітили?! Квіти потовкли?! Побили дитину?! Геть! От зараз я піду до ваших батьків...

Повторювати вдруге було не треба – ми кинулися тікати.

- Самі ви свині! – буркнула Дінка, вже коли ворота за нами закрилися.

Цим і завершилася дружба. З тих пір більше року – ні добридень, ні бувайте.

І ось, виявляється, та сама Марина мало того що пішла разом із моєю Дінкою в перший клас, ще й буде сидіти поряд! Діна буркнула про це, дивлячись під ноги, коли вийшла зі школи після свого першого дня навчання.

- За одною партою? – обурилася я. - А ти? Ти сказала вчителю, щоб одсадила? Що ти з нею – не дружиш? Сказала, питаю?

- Та говорила, - шморгнула носом сестра у відповідь.

- Говорила вона! Іди давай швидше – ще під машину попадеш.

Ми більше про це не розмовляли. Та ввечері Дінка, заповнивши свої прописи, знову підійшла:

- Оля, Оль, глянь, що я знайшла. У себе, в зошиті.

У Дінки в руці метлявся криво відірваний аркушик у косу лінійку, де непевними друкованими літерами було виведено:

Я ХОЧЮ ПОМИРИЦЯ. ДАВАЙ ДРУЖИТ ОПЯТ.”

- Дурочка безграмотна, - хмикнула я й відклала аркуш.

- Ну Оль, - попросила Діна.

І ми написали-таки Марині відповідь:

“ПРИХОДЬ ДО НАС У НЕДІЛЮ, ЯКЩО ХОЧЕШ ПОМЕРИТИСЯ. ПОПРОСИШ ПРОЩЕННЯ. ТОДІ МИ ТЕБЕ ПРОСТИМ.”

Ми навіть домовилися між собою, що до неділі – ані пари з вуст із тою Маринкою, досить із неї буде і записки. А от якщо добре вибачиться – тоді... Чому ж і не подружитися знову? Треба попросити маму, аби спекла торт – буде чим пригощати гостю.

У неділю ми ще ніжилися в ліжках, коли вулицею пронеслося чиєсь голосне:

- Мари-иночка-а-а! Маринка-а-а-а!

Ми перезирнулися:

- Як думаєш, що це? – спитала Діна, сховавшись від переляку під ковдру по самі очі.

- Не знаю... А може, то Маринку мама до нас гулять не пускає?

- Точно! Ми ж - свині.

Діна хіхікнула і злізла з ліжка. Я й собі засміялася й стала застилати постіль.

Ми вже вмилися й одяглися, коли з базару повернулася мама – спантеличена й сполотніла.

- Ма, ти щось принесла смачного? Ти торт купила? Не купила?

- А пекла? До нас же сьогодні Маринка прийде! Ну, щоб вона потім не казала, що ми...

Мама дивно глянула на нас, поставила сумки на підлогу й притисла обох до себе:

- Ой, дівчатка... Мариночка ваша вбилась. Тільки що. З дерева впала. Отут, у нашому дворі. Чого вона туди полізла? Чого тут крутилася? Може, уже до нас зібралась?... Боже, боже... То її мама кричала. Чули?

- Умгу...

От і все.

Ховала Маринку вся вулиця. Кажуть, на ній була маленька весільна сукенка. І в труну їй її висока посивіла мама поклала улюблену велику ляльку, теж убрану нареченою.

Ми на похорон не ходили: соромно дивитися на того, кого не зуміли пробачити за життя.

2009.

 

СВІТЕ МІЙ
(ескіз)

- Світе мій, коли я добіжу до тебе?...

Дивно чути ці слова від висушеної часом, кульгавенької й згорбленої бабці. Та вона зітхає-не вгаває сама до себе. - Світе мій світе? Коли вже? Біжу-біжу...

- Ба, біжи за мною! - чує її голос і закликає у відповідь п’ятирічний Ваня, й рушає підстрибом довкіл неї, як маленька планетка довкола власного сонця.

Баба Соня не одразу розуміє його: вона вже звикла спати з розплющеними збляклими очима й розмовляти до себе вголос, думаючи, що мовчить:

- Га? Шо? – мружиться від несподіванки й перепитує вона, а потім осміхається беззубим ротом й робить кілька крочків на місці. – То ти бабі кажеш бігти? Як же ж я побіжу?

- А отак! А отак! – Ваня, човником, то до неї – то від неї, то до неї – то від неї. – Ти ж казала “коли добіжу”? Біжи вже, отак біжи!

- А-а-а... Та то я, внуцю, про друге...

Вона пояснює, але тепер її вже не чує Ваня. Ноги поривають його бігти далі й він утіка із хати на весняне подвір’я, а навздогін йому лунає:

 - То я геть про друге, дитино. Я про світ, про той світ... Бо пора...

Ввечері молодша невістка лагідно картає стару бабу Соню:

- Мамо, що то ви надумали? Ваня каже: баба бігала за мною. Хіба вам можна?

- Га? Шо?.. А-а-а!.. Та то я казала: коли вже на той світ добіжу? А він мені: побігли. Таке от.

- Який той світ? Що то ви надумали? А ми? Як ми без вас? Вам жити й жити!

Ваня, знову почувши чужі слова, виринає, щоб втрутитися, як завжди:

- А де той світ? А хто там живе?

Невістка смутніє й не знаходить слів, а бабця Соня сідає, жестом припрошує онучка, вбраного в піжаму, до себе на коліна й повагом роз’яснює малому:

- Той світ далеко. Й там уже всі, з ким я гралася, коли така як ти була, маленька. Там всі мої друзі-подруги. Там моя мама й тато. Мій чоловік і твій дід там. Усі мене чекають.

- А дуже далеко? А як ти туди дійдеш? Побіжиш?

- Хотіла б, та вже не побіжу. Бачиш, з паличкою ходю? Такі ноги стали – геть не слухають баби.

- То не ходи, лишайся з нами! Чи там краще?

- Отого, синку, ніхто не зна. Лишайся, кажеш?.. Якби... А то й лишуся! Уговорив!... – витирає краєчком хустини очі. - Любиш бабцю? Поцілуєш?

- Люблю, чмок, - цілує й позіхає Ваня.

Невістка, беручи його, сонного, на руки, несе до ліжка й усе так само смутно промовляє до себе:

- От же ж, поговорили... Що старе, що мале – правду кажуть... Геть баба Соня здитиніла...

За кілька місяців ховали бабу Соню. Вона тихо, як то кажуть, “відійшла” – задрімала й не прокинулася. Її вбрали у приготоване, поклали в труну й поставили у великій хаті – прощатися з ріднею, сусідами, близькими. Дітей, запросили першими й потім вивели численних онуків до саду: поставили їм там пирогів та компоту. Хай бавляться під навісом, їдять і не плутаються до дорослих: треба й проститися, й поховати, і спом’янути за столом добрим словом покійницю: «хорошу людину проводжаємо, що не кажи, праведницю»...

Молодша невістка, яку, поїхавши на цвинтар, лишили гледіти дітей, вийшла від печі подивитися, як там вони, й почула:

- Як то?... Бабу в землю закопають?.. А всіх закопують?.. І мене?.. – то гірко плакала міська племінничка, нарядна як вишенька, малявочка.

- Всіх, – уперто твердив її старший брат.

- А от і не всіх! - заперечував Ваня. – Баба Соня росла, росла, а потім стала меншати. Всі дорослі так - ростуть, а тоді меншають. Геть як мала стала. Бігала, гралася зі мною. Хотіла зовсім стати як дитина. Вона б меншала, меншала - і в крапочку! І полетіла б!

- Куди?

- На сонце! На небо! Вона так і казала – до світла.

- Чому ж не полетіла?

- От дурний! Не встигла стати мала-маленька. А якби стала – так би й було. А це, - зітхає Ваня, зовсім як покійниця-бабця, - прийшлося закопати. А якби встигла, зменшилася б...

- Брешеш! Це тобі баба сама таке сказала?

- І баба, і мама. Мама так і сказала: старе як мале. Вони думали, я сплю, а я сам чув. Це правда!

- То правда, тьотю? – помітила дорослу людину безутішна племінничка. - Ваня не бреше? Правда?

- Правда, - ледве відповіла та й витерла дитині носа. - Яось вам цукерок... Не забувайте бабу Соню… Добре вам тут? Грайтеся, не сваріться.

І пішла, чуючи, як щемко запекло-запекло очі: може, від світла, до якого добігла нарешті баба Соня?

2010.

 

«ВЄТЄРОК»

Я, коли чую запах в’яленої риби, завжди хочу пива. Аж губи шерхнуть і перехоплює горло. Це тим дивніше, що випити більше одного кухля я все одно не зможу. З мене навіть сміються: ти не пиво п’єш, ти рибу їси й трошки запиваєш. Та й в’ялену рибу саму по собі, без пива, я уявляю хіба у вигляді натюрморта. А все-таки, коли я чую запах риби…

Пригадую, якось батько на вихідні вирішив узяти мене з собою – погуляємо, каже, як справжні хлопці. Мама чомусь була проти. Та батько цикнув на неї й вивів мене на двір.

Ми не поїхали автобусом. Ми пройшли пару зупинок пішки, навпростець, провулками, хвилин із десять. Йшли тут уперше, й усе мені було цікаво: і незнайомі люди, і чужі уважні собаки, і нахабні й полохкі водночас коти, і тепла глина сухої дороги, що злітала з-під ніг рудим пилом, осідала на пальцях, які стирчали з сандалів, і струмочки якоїсь незрозумілої води, що текли невідомо куди, не знать ким прокопаними через вулицю канальцями. Пахло полином і cкопаними городами від чужих парканів вздовж провулку. Пахло гарячим вітром від пустиря, що відкривався попереду.

Так цікаво ходити можна й вічно, але для годиться треба було спитати:

- Довго ще, пап?

- Набридло? Зараз. Оно вже, - і вказав на щось дов-гою сухорлявою рукою.

За газозаводським пустирем, через дорогу, за вкритою чудернацькими мозаїками з битих кахлів автобусною зупинкою, скоцюбилася, притулившись бочком до складського бетонного забору, білена хатка з синіми дерев’яними панелями. На ній кривим курсивом було написано російською «Ветерок».

- Прочитаєш? Зможеш? – весело поцікавився батько.

- Ага. Вє-тє-рок.

- Нам – туди. Папка там завжди відпочиває, - він взяв мене за руку й ми увійшли.

Хоча увійшли – не те слово. Ми провалилися на саме дно карого ока вороного коня – так густо і тьмяно там було. А ще цей запах! Уперше! Мішаний запах риби, пива, біляшів, дешевих цигарок - вологий і густий! Хотілося заплющити очі й тягти його носом, запам’ятовуючи й просотуючись ним.

- Ого! А твоєму малому подобається! – засміялися чоловіки з першого столика. – Коль, твоє мале?

- Моє, старшеньке, - поважно відповів тато, потис чоловікам руки, сів і запитав у когось:

- Валь, пиво свіже?

- Канєш, Коля, - блиснула на нього великими очима губата жінка у білому халаті й дивній білій шапці – немов Снігурці зім’яли кокошника.

- Плесни як всігда, Валюша. І тараньку. Іех-х-х… Біляш будеш? Чи котлету в тісті? – поцікавився він у мене, посадивши собі на одне коліно.

- Буду. І пива!

- Я т-тобі дам, пива! – легкий потиличник повернув мене до тями, чоловіки знову загиготіли. – Ситро якесь є, для мальца, Валь?

- Томатний сік. Із солькою, – так само щасливо відповіла батькові губата тітка й аж завалилася великими грудьми на прилавок.

- Давай. А ти біжи: принесеш тату пиво і тараньку, а потім сходиш, візьмеш у тьоті Валі для себе біляш і сік. На, тримай.

Тато зсадив мене униз, дав гроші й заговорив до чоловіків за столом, які, по-моєму, його дуже поважали й більше слухали, аніж сперечалися.

Перші гроші, як медаль, не хотілося віддавати. Але та тітка чекала, і треба було поводитися по-дорослому:

- Це - вам.

-А це – тобі. На, - вона простягла мені «барбариску».

Але сьогоднішня раптова дорослість не дозволила мені узяти чужу цукерку:

- Пасибі, я не хочу, - і «бац» грошима об прилавок, - Папі - пива і тараньку, мені - соку і біляш.

- Ой-йой, яке сурйозне! Прям Колька і все! – засміялася тітка Валя й подала мені важкий кухоль і шорстку рибину. – Надоїсть із ними – ходи сюди, до тьоті Валі, добре?

- Ага.

Та не до неї мені було. Я вперше – з татом серед дорослих, вперше – їм біляш із соком, вперше на мене серйозно дивляться і не сміються. Навіть кличуть до інших столів - звісно, з батькового дозволу - і пригощають: підсмажують на сірнику плавальний риб’ячий міхур, «пузирь». Він шипить, коричньовіє, здувається і спочатку гаряче тане у роті солоною карамелькою, а потім перетворюється на справжню жуйку. І пахне вона так, як і все довкола - густо, волого і смачно.

Мені так добре, що я не одразу помічаю, як розмови за столиками починають гарячішати.

- Іди на вулицю. Пограйся. Я до тебе вийду, - каже раптом батько.

Я не сперечаюся. Коли він отак підводиться – високий, жилавий і худий, коли отак зводить  брови – з ним ніхто не сперечається, навіть мама. То ж я просто питаю:

- На дах залізти можна?

- Можна, але потихеньку. Бо як впадеш – уб’ю!

Я киваю й біжу на вулицю.

Після “Ветерка” здається, що надворі взагалі немає запахів, тільки сонце, вітер і кольори. Та то нічого – у мене всередині свій запах.

По дереву я перебираюсь на дах, гарячий і смолистий, вкритий такою штукою, яка називається «толь», бігаю сюди й туди, потім набираю якихось кісточок, гілочок і камінців, лягаю черевом з біляшем усередині на самий високий край даху і по одному скидаю їх униз. Дивлюся, як вони летять і слухаю, як ледь чутно бамкають десь там – бам!.. бам! А потім співаю на весь голос про «Орльонка» і «Аврору» - свої найулюбленіші тоді пісні…

І аж коли небо синіє і мені на даху стає прохолодно, знизу виходить батько й гукає:

- Льончик, додому! Ти де?

- Я тут, - звішуюся до нього.

- Ну то стрибай, я зловлю!

Я - стрибаю. Він – ловить. І ми йдемо додому, обидва дорослі і щасливі. Обидва пахнемо  «Ветерком».

- Пап, а ці дяді – твої друзі?

- Вони? Та де там! Просто козли. Там дав декому по пиці. А то прям сильно були нарвані, розумієш? Таких нада ставить на місце. Бо кожне тупе падло, Льончик, повинне знати своє місце і не мішать людям.

- А ми – люди, пап?

- Люди, Льончик, канєш люди. Добре  тобі було?

- Ага.

- Ще з татом підеш?

- У «Вєтєрок»? Піду! От здорово!

І, поки мені не прийшлося йти до школи, ще аж три роки, ми з татом щонеділі бували там. І це було здорово

 Тільки мама кожного разу плакала і казала:

- Ну хто б це додумався п’ятирічну дівчинку тягати по кабаках? Ну не ідіот хіба, га? Ну чого ти мовчиш, алкаш? Лєночко, доцю, тебе там не ображали?

- Не ображали, – відповідала я і стріпувала стриженим чубчиком. – Я ж з папкою! Давай з нами, а, мамуля, ну давай? Там так пахне!

- Та чую я, як від тебе пахне, - всміхалася й витирала очі мама.

І вона змивала з мене цей запах до наступної неділі. Але він уже ніколи не покидав мене. Навіть коли згорів “Ветерок”. Навіть коли помер батько. Навіть якщо багато випити я не можу й курити не навчилася досі. Але, коли чую запах в’яленої риби – хочу пива і... навідати з батьком маленьку забігайлівку за пустирем і зупинкою. Щоб мені було 5 років і щоб усе було тільки попереду.

 

 

 

ДНІПРО

Дід, крекчучи, спустився до води, віддихався, і, учепившись зашкарублими пальцями за тонке віття старої верби, став обережно моститись на холодну прив’ялу травицю:

- Х-ху…

Всівся, знявгеть розтоптані, давні, як мрії про світле майбутнє черевики, цупкі вовняні шкарпетки, закачав високо холоші полатаних штанів, і знов ухекався - важко…

І не кажіть, як важко у його віці нахилятися, підтягати під себе слабкі довгі ноги, що уже й не носять, а ходять знехотя і ледве гнуться.    Х-хух…

Трохи посидів на березі, подивився, як несе посивілий Дніпро осінній хлюпіт, губить його у шамотінні побурілого очерету, й осміхнувся сам до себе. Давно вже він не ходив до Дніпра, і оце аж ніби повернувся.

Осміхнувся, занурив великі синювато-білі ступні з грубезними жовтими нігтями у воду, здригнувся й засміявся вголос:

- Овва! Бр-р-р! -

З куширів пурхнула сполохана качка, заметушилася, забила крилами, поробивши по воді пінну доріжку, злетіла, промайнувши просто перед обличчям, гублячи важкі краплі й пір’їни.

- От, дура - птиця! Тобі б у теплі краї ладнатися, а ти… діда лякаєш. Нема на те’ мисливця!

Дід помацав під ватяником хворе серце – відпустило, і знов осміхнувся, побовтав ногами:

 – Ух, як добре! Дніпрова вода всі болісті лікує, - запалив, задивляючись, як тануть кола диму у перестиглому густому вересневому повітрі й згадався про щось.

Колись молодим – та що молодим, аж поки ходив твердо й ноги слухали! – щодня пірнав у ріку, зранку, перед роботою, й увечері, на добрий сон. Навіть узимку розбабахував собі ополонку – й туди. От же хороше!…

Зараз не те. Діти оно лаються: «Що ви, тату, хлопчик? Не лізьте у холодну воду! Як судома, або серце схопить, як тоді вилізете? Не те в вас здоров’я, не ті літа».

«Не ті літа? - зазвичай тоді перепитує він і сміється – Літа, як вода: і та, і не та».

Але уже, звісно, не плаває. Так ото тільки, як зараз, ноги в воді «купає». Коли відпроситься.

Дід знову осміхається, але не собі вже, не думкам: йому чути, як смокче дебеле волосся на литках дрібна рибка, мальки.

- Їжте, їжте діда. Його ніяка зараза ще не з’їла, то може ви?.. Багацько ж і я вашого брата пополовив. Не так ото, як зараз: прийде дуридло, гагахне на пів-Дніпра, дном догори переверне. Або з електровудкою…  Ми з вами чесно - хто кого обдурить. Хе-ге. Бувало, ви мене. Бувало, я вас… Еге ж?

Мальки – риба і є риба – мовчки ворушать губами, лоскочуть дідові ноги, аж він врешті не витримує. Загоготівши по-парубоцьки голосно, дригає ногами. Мальки утікають, по воді розходяться кола. А коли знову стуляє Дніпро сиві скалки свого свічада, дід бачить у ньому себе, старого, худосочного, по-дурному усміхненого: немов на вершечку тонкої шиї, що бадилиною стримить з-над коміра ватяника, розцвітає по-дитячому білозуба усмішка – протези ж! Бачить себе - і заходиться невтримним реготом, качаючись з боку в бік, хапаючись за серце.

Коли ж знову заспокоюється Дніпро, приходить спокій і до діда. Спогади обсідають лису голову щільним роєм, і гудуть, гудуть…

Спогад – не комар, тютюнцю не боїться. Дід закурює й наново переживає чимале своє життя:

…ось плюснувся у воду голопузий карапет, ледве рибалки порятували, а то б пропав…

…ось сам уже з хлопцями приходить порибалити, по-дорослому кишкаючи малечу, а то й поплавати…

…ось і війна, коли довелося стати родині за батька, перейшла Дніпром туди й звідти, залишаючи чорний слід…

…ось і голод, і скрута, і бійки, і любощі, й робота, й вихідні, і власні вже діти – все понад Дніпром.

Кожен спогад, що приходить до нього, має своє обличчя, відображене у Дніпрі, мов у дзеркалі. Несуть їх, вигойдують хвилі. Несуть, і повертають дідові його світ – молодий, комсомольський, дзвінкий. Зрозумілий і нехитрий, трудовий і неситий, по-своєму нелегкий і страшний, проте його, дідів, дідів попри все! Дід любить його, пам’ятає й усміхається до нього, так, як не осміхалося йому навіть тоді, коли був молодим. Осміхається, запалює і знову мацькає серце…

З того берега, з заходу, теж увіходить до Дніпра, занурюючи ноги у воду, фіолетовий вечір. Сіда, як і дід, на пісок, запалює віконця хаток, прикурює від їх вогню зірки, воркоче розмовами, сміхом, піснями, лайкою – усіма звуками утомлених роботою людей – і  його голос далеко несеться понад водою.

Нагомонівшись, вечір підводиться, переходить темну воду й зазирає дідові в очі, зупинившись в очеретах обіч нього. Але дід прихилився до верби і не бачить вечора. Йому добре і байдуже зараз до всього: він пішов у свою молодість, туди, куди завернули холодні лагідні хвилі й течія його великі натруджені ноги…

Дотліває цигарчина…

Обсмоктують пальці на ногах мальки…

Перелазить очерети вечір і мандрує далі…

Дід повернувся до Дніпра…

Дніпро повернув собі діда…

12.2002.

 

КОЛИ В ТВОЇ ОЧІ ДИВЛЮСЯ

- Ну як, відпустило? О, я бачу вже й зовсім… легше… А я, дурний “швидку” визвав.

Старий сідає на ліжко коло дружини, бере її руку в свої, ніби заспокоює, й заспокоюється сам, погладжує й вдивляється в очі:

- Знаєш, я от тільки зараз збагнув, чому не помічав, як ти старієш! У тебе ж очі… живі й молоді-молоді, як у дівчинки молоденької…

- Знаєш, оце б ніколи не сказав, а зараз скажу, ти прости вже але… От, знаєш, помічав, що ти погладшала, ну, не така стала, як колись була, тонюня, важка стала. Іноді, повіриш, аж зло брало: як інші не товстіють, а ти от… Прости мене, дурний був… От… Помічав я, що й дихаєш тяжко, що й недобачаєш теж помічав, а от щоб старіла… Не сліпий, вроді: і зморшки, і сивину, і плями руді на руках, але що ж? Чи думав, просто хвороба твоя, чи що. А от старість – ні, не помічав… Тільки зараз оце пойняв: все через очі твої. Молоді вони у тебе, аж сам молодий, коли у них дивишся… Осьой…

- А пам’ятаєш, як я тобі про очі співав? “Ко-оли в тво-ої очі-і дивлю-у-уся…” Да, оце б зараз не втнув, а стоїло б, бо ж які в тебе очі!… Не красені ми з тобою обоє були, але я , як тебе побачив, то в очах твоїх – ну прямо скажу, утопився. Мені мати, свекруха твоя, так і казала:

“Причарувала тебе, - каже, - ота глазаста мишка” так і казала, не любила вона тебе. Ти не знала, може, чувствовала, а я не говорив, а було… Недолюблювала, думала, якби не ти з твоїми очима, я б собі кращої знайшов… Земля їй пухом. Я б тобі не говорив, та знаю, що ти простиш, моя ти хороша…

- Знаєш я колись, як мати померла тільки-тільки, теж грішним ділом думав що, осьой... Ну, ніби зав’язала ти мені світ. Що у нас, думаю? Дітей нема, грошей нема, добра не нажили ніякого. Тільки того, що мої співи та твої очі. Мати покійна казала, що мені б артистом бути, якби вивчився після армії, а не женився та працював. Казала, якби не ти, співав би… От я і став, дурний, до інших співати. Ти не знала, я й не казав… нащо? А отепер кажу і думаю: та знала ти все, серцем чула. Такі очі не можуть не бачити. Знала і ще тоді пробачила, простила, любове моя…

- Пам’ятаєш, ти тоді вже хворіла, я ще доробляв і тоді, осьой, ну… Ох, скажу вже… Ти хвора якось вдома сиділа, а я… від конторської, від Райки повернувся – ото ще баба була!.. Ну от… Заходжу додому, а ти сидиш у кріслі, як втонула у ньому, і светра мені плетеш, і дивишся, і кажеш мені, кажеш: «Сплету тобі светра – будеш у мене найкращий. Всі побачать, який ти в мене красивий». Мене тоді аж пересмикнуло, думаю, за сорок тобі, під п’ятдесят мені, а як здитиніла! «Що, - кажу - , ти верзеш?»

- Ще дошкульне хотів тобі щось таке кинути, щоб не була така дурна, щоб зрозуміла, що красень - не красень, а є кому на мене милуватися і так, і без светра того. Рота було аж відкрив, а в очі твої тільки глянув – і не зміг… Віриш, нікого у мене після того не було? Все твої очі…

- Ну от, ніколи не казав, а зараз кажу: як би не той день, кинув би я тебе… Знала? Знала… Люба моя, все знала і прощала мене, котяру старого? Що я без тебе можу, сонце моє? Очі ви мої голубі…

- Чекай, чи дзвонили в двері чи що? О, точно дзвонять! То «скора» приїхала. Зараз побіжу відчиню, хай на тебе подивляться, а тоді ще поговоримо. Ніколи так з тобою не говорив. Все розумієш, все знаєш, терпіла мене стільки год… Іду, іду! Зараз!

Дід важко суне до дверей:

- Біжу, біжу. Зараз, осьой… Здрастуйте.

- Добрий вечір. Де хвора? Ви викликали?

- Та я… Та тільки, як вам сказати, вона уже не хвора, чи що?

- Діду, у нас ще визова, а ви час тягнете! Як це, не хвора? Визивали ж, казали, серцевий напад…

- Кого?

- Приступ був? Був! Ну то пропустіть. Там, у кімнаті?От і добре. А то: хвора-не хвора, як дитина, чесне слово. Тут роботи ще…

Проходять до спальні.

- Доброго вечора, як самопочут… Овва, діду, пробачте. Це поки ми їхали? Ви ж зрозумійте: бензин, зима, машини старі. Якби ми могли… Це не від нас залежить. Вибачте, діду.

- Прийміть наші соболєзнованія. Співчуваємо. Ви самі отак вдвох і жили? Ну, тримайтеся, діду.

- А шо, я вже якось собі… Осьой. То поки я дзвонив, а вона і… Отако…

- Умгу. Принесіть її медичну картку. Вдома? Добре.

Дід, човгаючи ногами, виходить і чує, як кажуть пошепки один до одного:

- Добре ще, що зима. Якби тепло, то до ранку б не долежала. Завоняла б. Таке величезне бабище. Серце? Діабет?

- Зараз принесе картку, глянемо, запишемо… О, дякую, діду. Ви сідайте. Ми одразу вам все запишемо, щоб вам потім уже не бігать зайвий раз. Не хвилюйтеся, вік у неї був уже такий, здоров΄ячко…

Оглядають, читають, радяться, пишуть – буквально, кілька хвилин, а тоді:

- Завтра прийдете по довідку про смерть у кабінет 16. Запам’ятаєте? Шіст-над-цять. Ось тут я вам все запишу. Потім із довідкою, своїм та її паспортом – по допомогу на похорон і… Знаєте все самі? Ну тоді я вам нічого не кажу. Може написати, не забудете, що воно й як?

Дід замислюється й питає:

- Розтин же ж не треба? Всьо і так пойнятно, да? Вона б не хотіла… І осьой, ну…

- Ні, ні, нам нічого не треба. І не видумуйте!.. Тримайтеся, діду. Закрийте за нами. В морг ми передамо. Скоро приїдуть.

- Прийміть наше співчуття. Сусіди є, щоб помогти? Ну, тоді на все… на все добре.

- До побачення, - дід закриває двері і повертається трохи не поспіхом до неї – ще ж так багато несказаного!..

Але її вже нема – їй закрили очі: тоді, мабуть, як він виходив по картку, закрили, і все… Все… Хіба ж вони знають?…

Про що тепер розмовляти? Тепер треба йти до сусідок. Баби знають, що і як треба, все вони знають, ті чужі баби. А її більше нема…

12.2002.

 

ПОВЕРНЕННЯ

Зовсім рідко, замість темних нічних проваль чи моторошно-беззв’язних видив, до нього приходили напрочуд гарні сни. Легкі й супокійні, наснажені якоюсь незрозумілою гармонією, вони непомітно підкрадалися перед світанком. Сни йшли, а коло серця оселявся тупий біль, збентеженість, якась щемка туга, гостра жага прекрасного, хворобливе прагнення тиші, очікування чогось рідного, але втраченого. Він цілий день тоді почувався чужинцем у рідному, з дитинства знайомому місті – звичайному сучасному галасливому місті. Не впізнавав звичної дороги з дому на роботу й з роботи додому – під’їзд, гараж, дворик, чотири повороти (о, знов ці кляті гальма!) парковка, кабінет, перерва, обід, кабінет і все те саме навзворіт. Усе дратувало, пригнічувало. Він наче боявся заблукати, загубитися. Боявся, і чекав…

О, що з ним коїли ті дивні сни!..

Аж ось – ізнову:

…Узбережжя. Сріблясте вологе передрання. Тиша.

Якийсь чоловік, здається, то він сам, тільки по пояс голий, у самих чудернацького крою полотняних  штанях, зіштовхує у воду великого дерев’яного човна. Шерех зілля. Шурхіт піску. Крижаним потоком обпечені босі ступні. Поштовх – і враз легеньке погойдування.

Він уже пливе довгою, химерно покрученою протокою, вибираючись до самої ріки. Пірнає під арку вітів. Дерева гублять у воду важкі краплі роси – длень, длень. Й на голу спину – лусь! Він здригається й усміхається сам до себе.

Весло шепочеться з потічком, ритмічно занурюючись і випірнаючи. Обволікує тиша, огортає спокій. Лише попереду, де брама гілок розтуляє прохід до ріки, клапоть линялого вранішнього неба розколюється у неспокійному дрібнохвиллі.

Десь далеко, на тім, незримім, березі, у якомусь казково патріархальному селі, схрипнув і замовк невидимий півень. У відповідь йому, зовсім поруч, радо шубовснув важкий карась. В очеретах забилася перелякана качка.

І знову - тиша…

Тільки кола по воді розійшлися, торкнули стулених квітів жовтого латаття…

Тільки човен ледь-ледь гойдається…

Тільки лускають сонні краплі…

Блукає безшумно прозорий туманець…

Спина в нього на цьому повороті протоки завжди напружується: перед самим виходом до ріки потічок перестрибнув і вигнувся над ним старий іржавий місток. Він, нахиляючись, пропливає попід мостом. Чути, як полатані дерев’яні борти шкребуться об поіржавлені сваї.

Ось-ось уже велика ріка.

Чути як дихає вітер…

Він прокидається, розплющує очі, довго дивиться перед себе, а тоді гукає до кухні, звідки солодко й терпко пахне кавою:

- Honey? I saw that dream again!

- The same?

- Yea. Big river and I go along it in a boat.

- Aha… Was water dirty or clean? Dirty water – is a bad sign.

- Clean! Blue! Wonderful! - кричить він, зістрибуючи з ліжка, і роздратовано думає: не те, не те, до чого тут знаки?

Він мовчки узуває м’якенькі “sleepers” і, пригадуючи, як ворушилися під прозорою плівкою води красиві волохаті водорості, починає новий день.

День, видертий зі зручної буденності…

- Мамо, як ти думаєш, він оце запам’ятає чи ні? Це ж така краса! Га? Це ж рідне… То запам’ятає чи ні?

- Мале ще.

- Не скажи. Йому вже рік. У цьому віці у них усе – на підкорочку, як на плівочку, підсвідомо записується. То як думаєш?

- Навряд чи… Ну, ходи до бабусі. От так! Топи-топ, маленький! Мо-ло-дець! Не плаче, не капризує, хоч і не виспався. Ну-у, давай ручку, і - раз – стриб до човника. От дивись: оце човник, водичка, вели-ика ріка, Дніпро.

- Ця-ця.

- Ой, ти мій розумничку, квітка – то цяця. Латаття. По-нашому, кубишка. Бач, все, все розуміє!

- Ма-а-а!

- Чого ти злякався, дурненький? То півник! Ну-ну-ну, не плач, бабуся тебе любить. Набудешся ще з мамою… А то,

кажу, півник кричить людям: кукуріку, вставайте. Отам-о – село, і він піднімає людей на роботу. Не бійся. От так-так, от так-так…

- Баб!

- Що баб? А, ото? То рибка плюснулася. Карасик чи короп. А оно, оно диви – качечка по воді попливла… Доню, а чи не легко ти його одягла? Прохолодно. Диви, туман який.

- Мамо, він і так як полярник! А раз туман, то скоро буде й сонечко. Правда, котику? Любиш сонечко? Ну, присядемо на доріжку…

Сідають.

- Знаєш, мамо, а мені здається, що він не забуде, збереже. Це рідне, і такого більше ніде немає. Воно ще прийде до нього, повернеться, знайде, і буде з ним. Може й не так як є, і не скоро, але прийде. Якийсь спогад, мрія, сон чи що. Га?

- І до тебе… Прийде, чи ні?.. Може б, не їхали, доню? Вас там, у тій Америці, чекають?

- Не починай. Стільки вже говорено-переговорено. Передумала уже все, що тільки могла. Так буде краще і йому, і мені. Там – перспективи. То Америка!.. Ти от тільки скажи, чому відмовилася з нами? Могла б з нами?

- А хто мене там жде? Тебе – твій Томас, а я? Я вже тут... якось.

- Пробач… Ну, ти з нами до міста, чи тільки проведеш на пароплав?

- Ні, перевезу човном через ріку і - дододому. Нащо рвати душу?

- Як знаєш… Ну, з Богом?

Човен, погойдуючись, проходить під старим іржавим мостом. Чути, як латані борти шкребуть поіржавлені сваї. Велика Ріка розкриває обійми…

 

Вересень, 2000.

 

- - - - - - - - - -  - - - - - -  - - -- - - 

Це приблизно чверть оповідань, вміщених у книзі. Якщо зацікавлені у їхнї придбанні - умови оформлення заявки  шукайте за цим посиланням:
http://xkm.ks.ua/khto-hoche_knygy.htm 

Книги з задоволенням знайдуть свого читача



Напишіть свій коментар




Введіть число
Якщо Ви не бачите зображення з числом - змініть настроювання браузера так, щоб відображались картинки та перезагрузіть сторінку.