СЕРГІЙ ПАНТЮК: РОЗМОВА ПРО КНИГИ І НЕ ТІЛЬКИ

16.02.2016 17:59

Як гора, що сама прийшла до Магомета, з’явився у Херсоні з культурологічною та, частково, екологічною місією, як він сам про це сказав,
секретар Національної спілки письменників України, володар літературних премій, поет, прозаїк, видавець, громадський діяч Сергій Пантюк. 

Його зустрічали і діти – у межах першого цьогоріч Дня автора, що пройшов у Дитячій обласній бібліотеці, і дорослі – як одного з натхненників акції
«З книжковим букетом  - до школи». Отож, наша розмова перетікала між одним та іншим заходами, блукала між дитячими та дорослими,
але обов’язково книжковими, темами.

- Скажіть, невже настільки важлива для вас була Херсонська обласна акція «З книжковим букетом - до першого вересня», що ви, секретар спілки письменників, приїхали для її підтримки?

- Коли я почув про цю ідею від отця Сергія Дмитрієва (священник, представник Центру української книги у Херсоні - прим. автора), то одразу вирішив – ця ініціатива має вийти за межі Херсонської області й покотитися по всій Україні. І я особисто для цього зроблю все. Бо ж сам бачу, скільки квітів цих гине у межах першого вересня, у межах дня вчителя. Ну скільки ти їх додому візьмеш – один оберемок, два? А решту бідні вчителі, що вже не знають, де ці квіти подіти, просто викидають. Це ж неможливо!

Я дивуюся, що цим не цікавляться екологи – вони б мали сидіти тут десь поряд із нами. А я, як секретар спілки письменників, колеги з херсонського осередку Спілки – ми розуміємо усю важливість акції «Книжковий букет» прекрасно. Бо ж книжка – це те, із чим ми маємо дійти до кожного читача. Це саме те, що ми продукуємо.

Зараз точиться суперечка: яка книжка краща – паперова чи електронна? Нещодавно у нас була зустріч із представниками французького видавництва «Гелімарт», і знаєте , що вони нам сказали? На мільйонний тираж бестселера, який розкуповують миттєво, лише десь сім-десять тисяч електронних версій розходиться. Ну плюс піратство. Але статистика очевидна.

Та й сила паперової книги не лише у тому, що ти можеш взяти її до рук, понюхати, притиснути до серця, відчути її, долучитися до якоїсь містичної пам’яті вічності. От уявіть, що на три дні зникне світло – і тоді усі ми візьмемо свічечку й сядемо гортати сторінки. Тим більше, що через сто років ніхто не знайде той чи інший сайт ніде, а паперову книгу - знайдуть. Так само, як оті глиняні таблички, папіруси.

Тож ідея дарувати замість оберемків отих нещасних квітів вчителям, шкільним бібліотекам, своєму класу книги – це спасенна думка. Добре, що у вас на ній зійшлися і влада, і духовенство, і громада, і вчителі, й письменники, що всі підтримали. Я сподіваюся, що акцію підхоплять, і що вона покотиться Україною, вийшовши з меж Херсонщини.

- Кажуть, усе починається з дитинства. Може, і ваш інтерес до книги, і письменництво також коріняться у дитинстві?

- Знаєте, у мене в дитинстві іграшок практично не було. Пам’ятаю, були козак і дівчина, такі гумові. Ще був металевий такий,із гвинтами, конструктор, з якого я – у мене завжди було погано із технікою – робив не космічний корабель і не трактор, а намагався скрутити медведя (власне, коли зрозумів, що ведмідь не вийшов – доводив усім, що то вітряк). То ви праві: якби в мене не було «Азбуки», якби мені її не подарували, то письменником би я , точно не став.

Уже в три роки я вільно читав – перечитав календарі, газети, усе що попадало під руку. Іще до школи прочитав «Серед дикунів Нової Гвінеї» Миклухо-Маклая, це така товста книжка , яка десь збереглася у мене й досі. А у першому класі, пригадую, мені потрапив на очі товстезний том Достоєвського з чудовою назвою «Ідіот». Слово це я вже десь чув – хтось із дорослих когось так називав – тож я взяв її собі до портфеля і поніс у школу. Написано було мовою для мене складною, тим більше російською, то я настільки захопився читанням першої сторінки, що не помітив вчительку. Вона ж мене помітила, підняла отак за вухо, подивилася, що я там читаю й викликала маму до школи.

- Попало?

- Та ні. Мама їй спробувала пояснити: він уже читає, добре читає, тож казочки гортати не буде, а братиме книжки, то якось миріться з цим. Ну і вони, власне мирилися.

Ну а ще на мене, мабуть, вплинула, й прабаба. Вона зшила такого м’яча й, бувало, увечері до мене підходила, кидала його й гукала: «Кажи букву!». Я мав її сказати, і додати слово на цю букву. Вона те само, на ту букву. І так – поки хтось не губився. Інший тоді рахував до десяти. І як на десятий рахунок слово не з’являлося, то мав жорстоко покарати –  вигадати фант. Ми цю гру так і називали, до речі, «У фанта». І прабаба, яка була вже стара й розумна, завжди вигравала й я мусив коритися: носив, пам’ятаю, курям у роті води у мисочку. Але одного разу й сам виграв і так зрадів, що навіть одразу не міг і вигадати: що б такого бабі загадати. Ну й по дитячому жорстоко помстився. Сказав: «Ідіть, бабо, до перелазу й кричіть «Я дурна», щоб вся вулиця чула».

- І не боялися покарання?

- Дитина, в принципі, до когось певного віку, не боїться нічого. Але згодом з’являються свої страхи. От я боявся парасолі. Малим жив у селі досить довго – в нас парасоль не було. А тут до діда приїхав товариш із дружиною. Пригадую, я стою коло них, починає накрапати й жінка дістає щось таке довге із сумки – й раптом воно в неї над головою вибухає чорним. Я так дико кричав!

Але й це було не найстрашнішим моїм страхом. В нас була новорічна маска мавпи з пап’є-маше, я звав її чомусь «зяба» і панічно боявся. Дід це використовував: коли я вигрібав одяг із шафи або попіл із грубки, він мені казав – не лізь, бо там «зяба». Я не вірив, а він нишком клав її туди – й от вона, у грубці «зяба». І після того я вже до пічки не підходив. Та коли мені виповнилося роки десь чотири й я зрозумів, що ця «зяба» не страшна, то я її вкинув і спалив у тій самій грубці.

- Чи багато дитячих страхів перекочувало у ваші книги? От, приміром, «Війна і ми», чи, за першою назвою, «Войнушка».

- Щодо цієї книжки: в дитинстві у нас в селі в війну ніхто не грав. Дід і баба пам’ятали війну, трошки пам’ятали й батьки, хоч народилися 46 року. А там, де УПА вела бойові дії аж до 55 року, що таке війна знали ще краще. Це в місті, надивившись дурацьких фільмів, війну сприймали як щось романтичне, бігали з автоматами. Для мене, коли батьки мене забрали у місто, ця гра була цілою проблемою: я не міг зрозуміти , у що грають ці дурники, а вони вважали дурником мене. Не те що я тоді розумів, що війна – це погано, алей не боявся, і не грав.

- А зараз що для вас війна?

- Війна, - це жах, це біда, це смерть, це кров, це все, що є найгіршого. Сприймайте як аксіому. Тут немає гарних наших чи поганих інших, є просто люди, які волею негідників кинуті примусом у смерть.

Повертаючись же до книжки, вона із тих, які пишуть півжиття. От я почав її писати ще у 95 році. І тут не одна війна: є конфлікт між Вірменією й Азербайджаном, який я застав, коли проходив військову службу, і є Придністровський конфлікт, який я бачив уже як журналіст. Тут є, власне, спроба написати образ людини, довкола якої з дитинства все дихало минулою війною, а потім у житті виявилися й інші війни. Хотів показати, як страшно жити, коли кожної хвилини ти можеш померти. Як потім притуплюється цей страх , як в один момент людина починає розуміти: зі зброєю в руках можна здобути все, щоб вижити – не треба більше вагатися й думати.

Це один бік. Є й другий. Людина виживає й настає колись нормальне життя. І тоді війна починається всередині неї – вже треба вижити серед нормальних людей, які не знають реальної війни. Серед них, у їх світі все не так: нормальний світ – вже є світ навпаки. У ньому мусиш або згинути, або змінитися й вижити. То я писав ще й для тих і про тих, хто зумів повернути в собі людину після війни хоча б відсотків, ну може, на вісімдесят. Але загалом, попри страшну тему й чорну обкладинку, я хотів позитиву.

- Вражаючий погляд на позитив, але, мені здається, я вас розумію. А як давно вас, не як автора, а як читача та видавця щось вражало?

- Вразила«Та, що прибула з неба». І я щасливий із того, що частково сам причетний до того, що в літературу увійшла ця повість-казка Бориса Гуменюка. Я плакав коли читав, не повірите. А ще, мабуть, несправедливо обділений увагою роман Степана Процюка «Поруйнування ляльки». Це річ, яку не можливо ковтнути, з нею треба сидіти, повертатися до неї. Навіть іноді ти губишся й плюєшся собі й кажеш: ні, я не буду цього читати далі, але … але книга тебе підхоплює і веде. Насправді вражаюча річ.

А загалом, зараз багато з’являється вартісних речей, не лише «Записки українського самашедшего», які прошуміли і які вже багато хто встиг прочитати. Так само як багато з’являється і літератури-пургену: прочитав, прошмигнуло й забув – чи читав, чи ні.

Я вам маю зізнатися, що з віком взагалі міняється сприйняття книги як такої. Приміром, у мене був «злочин», пов'язаний зі Львом Толстим. Ще на першому курсі я перетворив «Війну і мир» на якийсь комікс на семи сторінках. І більше того, підійшов і показав свої «труди» Семену Михайловичу Абрамовичу – прекрасний викладач, академік, унікальна людина, досі викладає. Він подивився й сказав: що Сергію, мабуть, я поставлю вам за літературу «п’ять».

Або ще: коли я прочитав у вісімдесятих «Майстра і Маргариту» уперше –це було геніально. А от коли перечитав у 2007 році – хай пробачать мене фанати - зрозумів, що тут стільки «блямб»! Із чим це пов’язано – із неуважністю тих, хто розбирав рукописи, редагував, чи із чимось іще, але я б із задоволенням взявся редагувати наново, і, повірте мені, роман від того тільки виграв би.

- А що можете анонсувати зі свого, з останнього? Кажуть, ви пишете одразу декілька речей?

- Так, п’ять романів – вони є в роботі. Але за той час, що ми оце зараз мандрували із сином Україною, я закінчив нову казку – про дружбу хлопчика з гусенятком. Натура була така: ми жили на фермі у одного з наших дальніх родичів і Яромир відповідав за пташиний «контингент». Для нього, як для дитини, яка курку знає тільки у вигляді м’яса, казкою було все. А іще, я створив таку собі плутанину , яка може бути хіба із птахами, що вийшли із інкубатора. Де курочка водить індичат, качка – курчат, хтось інший – ще когось. Вийшло непогано. «Грані –Т» її вже хапнуло, тож, дасть Бог, матимемо скоро нову книжку.

- Саме як дитячий письменник, як учасник акції до першого вересня, ви мрієте стати тим, на кому, власне, й вчать літературу? Взагалі, чи це показник письменницької удачі – бути у програмі?

- Дуже люблю відповідати на це запитання. Тим більше, що мене вже і на Хмельниччині, і на Буковині розглядають як літератора рідного краю – є такий у школі предмет, а у мене є багато рідних країв. Та якщо чесно, то я б не проти був опинитися у шкільній програмі тільки після своєї смерті. Навіщо мені знати, що там мені домальовують школярі? Тим більше, що програма якось так дивно побудована, що її важко сприймати – я й сам малював підручники, пам’ятаю. Та й казати за життя: цей уже класик, а цей ще ні, не досяг – недобре. Тож, доки людина жива, її треба читати, любити, критикувати так як є. А після смерті – будь ласка, до шкільної програми.

А взагалі, якби я не почувався тіньовим міністром культури, а був ним, я б зробив усе, щоб, не залежно від школи та шкільної бібліотеки, повернути стару мережу книгорозповсюдження. Щоб книга була доступна у кожному селі. І не тільки у вигляді дарованого кимсь книжкового букета.

Олена Маляренко, 2012р.



Напишіть свій коментар




Введіть число
Якщо Ви не бачите зображення з числом - змініть настроювання браузера так, щоб відображались картинки та перезагрузіть сторінку.