"

Ікс-кілометр - територія людини

"
[

персональний сайт Олени Маляренко

творчість, журналістика, комунікації
]
& література & проза & Найперший цикл оповідань - "Поламані іграшки"(фрагмент)

Найперший цикл оповідань - "Поламані іграшки"(фрагмент)

16.08.2018 16:40

Передслово
Я не думала ніколи, що писатим оповідання. Вірші -так, вони обсідали мене постійно. Казки для дітей теж - постійно вигадувала для ровесників у дитинстві, а потім, як стала старшою - для сусідської малечі, для своїх перших учнів. Але серйозно займатися літературою, прозою - ні...
Аж раптом - зламався музикальний годинник. Його полагодили, але пісні переплуталися й постійно збивалися. Довелося викинутит "співочий механізм" і залишити тільки відлік часу. Так сама собою народилася казка "Минув рік".
Потім вихованці дитсадка, яких вивели на екскурсію, так потолочили галявину й розтоптали стільки комах і равликів, що з самої тільки любові до дітей це треба було якось пережити - і народилася друга казка, "Про що не встигла сказати Полінка-равлинка".
Потім... потім ми стали свідками убивства гадюки - звичайного болотного коричньового вужа, якого чомусь у Херсоні всі називають гадюкою й б'ють. Так виникла історія "Гадюка".
Потім - покинений дідусь, потім - забутий пес, потім - втрачена пам'ять...
Мені було 18 років, і я відчула: для того щоб життя перейшло на новий щабель - обов'язково ламається щось у тому, твоєму звичному, старому житті. Назавжди зникає... Фатальна ціна дорослішання...
Але і страх втрати, і страх смерті відступають перед цікавістю й бажанням новизни... На що ти здатен піти, яку зі своїх нинішніх іграшок зламаєш, щоб отримати нову?
Чи права я буда в такій постановці питання?
Навряд чи. Але щира.
Так написалася перща млоя збірка "Поламані іграшки".
Так наївна дівчинка. що писала казки та пісні, стала дорослою.


фото baltnews

ПОЛАМАНІ   ІГРАШКИ
 

Минув рік
У Альоші був друг, який ніколи не казав йому “ні” і завжди знаходив для нього хвилинку, адже час робив він сам. Це був великий стінний годинник. Коли Альоша розповідав йому про щось, той солідно погоджувався: “Так-таки, ти правий. Так-таки, ти правий.” Коли ж Альоша помилявся, то докірливо примовляв: “Не так, не прав. Не так, не прав.” Але ж сам міг і потішити хлопчика веселою піснею. Так міцніла дружба.
Звісно ж, Альоші казали, що годинник не живий, і що не розмовляє, а просто “йде”, і що пісень не співає (бо кому не набридне співати одне і те саме щогодини?), а просто б’є. Але Альоша не слухав. Бо ж вірити треба тільки другові. А тато й мама,.. - ні, вони не обманюють! - просто вони дорослі й нічого не розуміють. Не розуміють, чому Альоша засинав і прокидався іноді в залі на кріслі (а то він приходив послухати казок, які розповідав йому друг), не знають, чому Альоша не капризував, а одразу вибачився перед бабусею за розбиту чашку ( а то друг порадив, як краще зробити), не знають… Що й казати, багато чого не знали й не розуміли дорослі.
Так минув рік…
Якось Альоша прибіг до товариша показати нові подарунки до свого дня народження: пухнастого зайця з кишенькою в спині, ранець з веселими рипучими ременями, і величезний самоскид:
-Ось, дивись! – радо вигукнув він. – Тепер нам буде ще веселіше гратися!
Проте годинник враз ніби якось спохмурнів, клацнув, схрипнув, і – замовк.
-Тату, тату! – Альоша так розхвилювався, що мало не заплакав. – Що з ним? Йому боляче?
-Та не колотись ти так, – заспокоював його батько. – Ось віднесемо його до майстра… За тиждень буде як новенький – піде.
І дійсно, за тиждень годинник повернувся, але… але то був уже не він! У його буденному “тік-так” Альоша не впізнавав любого голоса, і казок не було, і пісні стали не ті!
Може, чарівна, говірка пружинка зламалася?
Може, майстер був поганий і не зміг полагодити її?
Може, він просто не знайшов потрібного коліщатка?
А може й навмисне не шукав?
А може…
Може, то просто Альоша виріс? Бо вже, як ви знаєте, минув цілий рік…
1996.
 
Про що не встигла сказати Полінка-Равлинка
Костя й Аничка вибігли на галявку. Сьогодні надзвичайний день – тітонька привела їх у ліс. Як, ви не знаєте, що можна робити у лісі? Та все що завгодно!
-Костю-у! Зірви мені будь-ласка оту синю я-агідку!
-Пхе, зірви! А ти знаєш, що її можна їсти?
-Можна, тьотю? Га?
-Можна, можна! То ожинка. Їжте на здоров’ячко, – і тітка з плетивом зручно влаштувалася під деревами на траві.
А Костя майнув по ягоди галявиною навпростець. Тільки здивовано кивають-озираються йому услід квіти…
…-Ехе-хе, – поправив на спині в’язанку бадилин старий Мураха. – Ото вже дурне людисько!
-Нащо ви так? – зіслизнула до нього з листочка Полінка, равлик. – Ви не праві. Він ввічливий, гарний хлопчик. Хіба ви не бачите, як він хоче догодити тітоньці й сестричці?
Мураха ж у відповідь скинув в’язанку й узявся в боки:
-Ввічливий? Ти диви! А погляньте-но, сусідонько, скільки він трави потоптав, роси позбивав, пилку розтрусив! І що, то вам нічого? Ввічливий! Куди там! – і старий “в малюнках” почав оповідати, як одне невиховане знахабніле людисько скинуло з лопуха вельмишановну панну Хрущ.
Довкола нього одразу скупчилася лісова дрібнота. Усі гули, шуміли, шушукалися. Метеличка вже рази зо три втрачала свідомість – від ж-жаху!
-Ні, люди зовсім не такі! – силкувалася їм щось довести Полінка-равлинка. Просто вони нас не помічають: ми надто дрібні для них. От якби привернути їхню увагу…
-Боронь Боже, сусідонько! – і Мураха одразу перейшов на повчальну історію про те, як одна красуня, панночка Зелена Мушка, спромоглася привернути до себе увагу людей, і чим би ви думали, все закінчилося?
Словом, равлинку не помічали. Гусінь, бабки, метелики, хробаки, мушва, комашня, жуки й малята-мурашата – усі покинули щоденні справи й слухали, розкривши рота, оповіді старого Мурахи. Полінка в розпачі випустила ріжки:
-Якби ми були хоч трохи більші, то обов’язково потоваришували б!
Вона врешті перекричала-таки сусідів, але її знов перебили:
-Хлопчик повертається! Хлопчик біжить! – повідомила вертлява прудкоока бабка-лютка, й усі кинулися врозтіч.
-Що стали? – прикрикнув на дітлахів Мураха й скинув на плечі в’язанку. – Кроко-ом руш! В лиху годину затопче! – й працьовита родина ланцюжком підтюпцем майнула геть.
-Куди ж бо ви? Зупиніться! Стійте! Зараз я вам доведу, що люди не погані. Вони просто неуважні! – все ще переконувала Полінка. – Зачекайте ж! Ось дивіться:
-Хлопчику! Хлопчику! Зупинися! Ми тут! Ми хочемо поговорити! Обережніше! Будь уважний, нахилися! Глянь-но під но…
Вона знову недоказала: волошка, на якій сиділа Полінка-равлинка, здригнулася, і та шубовснула простісінько під новенькі сандалії.
-Ой, щось кракнуло! – озирнувся найменший мурашко.
-Ой, щось штрикнуло мені ногу! – нахилився до сандалів Костик. – А, шкаралупка! – витер ногу й побіг далі.
Він навіть і не постеріг, що під тією шкаралупкою ще за хвильку до того билося равликове серце.
Лісова дрібнота розбігалася з-під прудких ніжок, а квіти все так само здивовано озиралися Костикові вслід, немов питали: невже ж таки у лісі можна все?
1996.
 

Димко й Димок
На село лягали лапаті сніжинки. Сутеніло. Світлі вікна кидали барвисті квадрати у блакитні замети. Перехожі, квапливі, поодинокі, шурхаючи пакунками, пірнали у теплий пар розчинених дверей.
Старий баштанний сторож, хряснувши хвірткою веранди, вийшов, перекульгав подвір’я і зазирнув за високий сусідський паркан:
-Аго-ов, Димочок! Все вилежуєшся? Зараз, зараз, я прийду, підгодую мого любого песика…
-У всіх свято, – продовжував він сам до себе – і нема такого закону, щоб не для собак був Новий рік.
Дід повернувся до себе, знову хряснув хвірткою. Не роззуваючись, пройшов до хати, потяг зі столу шмат домашньої кров’янки й попростував до сусідів.
Великий темний собака привітно і сумно завурчав назустріч. Він самотньо лежав на ганку забитого навхрест дошками будинку й ворушив сивуватими бровами. На спині й боках підтавав сніжок.
-На, Димочку, їж, пригощайся, не соромся, – почав він – У твоїх теж сьогодні свято — ранок новорічний у новій школі… Пам’ятаєш Димка, хазяїна свого? Га? Тебе й назвали так, як його. А принесли тебе отакунького йому у шапці. Ну, ну, не буду… Бачу, бачу, не забув. Не гарчи на мене, їж.
Старий ретельно пообмітав сніг зі сходинок рукавицею і сів, роздивився:
-О, та ти ж з учора борщичок так і не скуштував! Так, братчику, не можна. Я ж за тебе відповідальний. Хоч, звісно, і горе твоє собаче розумію. Гарні хазяї в тебе були, дай Бог кожному собаці таких. Добрі, хороші… Та от ти тільки сам трошки помізкуй, розумний же ти собака: чи місце тобі, отакенному тілку, в міській клітусі? Там не дихнуть, не розвернутися. Це їм, людям квартиру далиу місті, не тобі. Тобі волю, простір треба. Сам розумієш. Ну все, уговорив я тебе? То їж, наминай, набирайся сили.
Він підсунув собаці під морду, що лежала на згорнених лапах, папір з ковбасним півколечком, скинув униз тріснуту миску зі вмерзлим борщем:
-Ти їж, а я поки покурю, посиджу тут з тобою. Мені нема до кого поспішати.
Старий погладив розумну собачу голову, потім одігнув полу ватяника, дістав “Приму” й сірники, і, ховаючись від снігопаду й вітру, запалив. ”До літа далеченько, – думав він – Димок іще оговтається. А потепліє — заберу його собі на баштан. Добрий з нього охоронець буде, розумний, вірний… А серед степу не засумуєш: то се, то те. Та ще й вольність”..
-А там може й Димко твій приїде до нас на канікули. Як ти на це дивишся? Га, Димчику?
Старий замріяно посміхнувся, запалив удруге й замислився знов. Він навіть і не постеріг, коли погасла його цигарчина. Як не помітив він і того, що вже не тануть лапаті сніжинки на широко розплющених собачих очах.
2000.
 
Чи варто розмовляти про Бога
-Мамо, мам, а що буде, як коли я помру?
Тиша тамувала в собі незнані нічні звуки.
-Мамо, ма-ам!
І знову без відповіді.
Загорнена в ковдру людинка сіла окрай маминого ліжка і замислилася. От зараз він є, він може бігати, ловити з татом рибу, стрибати, роздивлятись – і вгору, і вниз, і вусібіч. А ще він росте, росте, росте… І до яких же пір? Поки не виросте? Доки не стане як мама? Як тато? Як бабуся? Не зрозуміло. А потім, дорослий уже, чи буде він жити і жити разом з усіма? Чи може, як бабуся?.. Доречі, чому бабуся, що померла позавчора, не схотіла більше жити з ними? Вони їй набридли? Чи набридло бути дорослою? І де ж вона тепер буде жити, бідненька? Під землею?
-Мам, а що буде, як коли я помру?
-Га? Що? - прокинулася мати.
-Чому, питаюсь, люди помирають?
-А? А… Ну, з різних причин. Від старості, приміром, і взагалі…
-А коли вони старіють? Коли виростуть зовсім-зовсім великі?
-Саме так. А тепер іди спати. Вже пізно, - майнула ковдра, перегорнувши сторінку темноти.
Тягнучи завеликі капці по підлозі, малюк ішов до ліжка, аж раптом замислився знову: восени він уже піде до школи. Значить, уже дорослий? З чіткістю схеми в голові прокрутилося: ”Ростуть, старіють, помирають”.
-Мамуню! Я не хочу до школи! – заляпали кроки по підлозі, заворкотіли пружини ліжка.
-Ну що там знов, синочку?
-Якщо я виросту, я помру?.. Та-ак… А я не хочу рости. І до школи я теж не піду! – і заплакав.
Мати довго пояснювала, що до школи треба йти всім. І що це не страшно. Тим більше, що школярські роки – то ще не дорослість, а так. Тобто, до повного виростання є ще в запасі – 20-30 років, а потім стільки ж – до повного старіння.І переконала. Загорнена фігурка зіслизнула долі й заспокоєно помандрувала до дитячої. Але тут – знову:
-Мам, а що люди роблять під землею? У мами вже горіло світло.
-Нічого, маленький, не роблять. Просто лежать. Ну, наче сплять. Зрозуміло?
-Просто лежать? Значить, і бабуся спить? Зрозуміло…А що їй сниться?
-Нічого, малий.
-А вона про нас думає? Нас чує? Чи почує коли прокинеться?
-Послухай, сонечко… Як би тобі це пояснити. Вона уже нічого не чує. І не прокинеться. Просто спатиме і спатиме. Завжди. Коли помирають, то більше не прокидаються.
Отут малий врешті усвідомим, що то таке смерть. І відчув, як то страшно – спати без снів і знати, що ти уже ніколи більше не прокинешся. А тут житимуть люди, інші, зовсім інші чужі люди, які  не знатимуть тебе, і які теж колись помруть. І хай це ще не скоро, але ж як страшно! Жах як нечесно! Несправедливо!
-Я не хочу так! Не хочу – крикнув малий. – Якщо я є, то куди ж я подінуся? Я не помру! Я буду лікарем, і усіх вилікую. І ніхто не помре: ні ти, ні я , ні тато, ні наша киця!
Мама пригорнула, зручніше вмостила у себе на колінах, погладила й поцілувала лобика:
-Добре, добре, розумний ти мій, золоте моє сердечко… Але не треба так хвилюватися. Не треба боятися. Це зовсім не страшно і не боляче. Давай подумаємо разом. – зазирнула в оченята. – Раніше колись тебе не було на світі. Були тільки я і тато – ти зявився пізніше. Хіба ти щось памятаєш про той час? Чи було тобі тоді боляче чи погано? Ні? Було ніяк, бо тебе не було… Розумієш? От і коли помирають, то їх уже просто нема. Їм не боляче, не страшно. Їм просто ніяк. І я колись помру. Але ж я не боюся. Віриш? Правда. І тато не боїться.І бабуся знала що так буде, але не боялася. Так влаштоване життя. – мама поцілувала ще раз, лагідно, заспокоююче.
Але від того заспокоєння стало ще гірше. Слово “ніяк”, таке страшне своєю ніякістю, впало кудись усередину, й у череві стало холодно, мов ковтнув величезний шмат морозива. Аж запекло. Сльози самі собою навернулися на очі й губи затремтіли. І зщо б тут уже не казали про травку, що виросте на могилі, про коровку, що зїсть ту травку, про телятка, якого народить та сама коровка, що зїла ту саму травку, і про тьотю, що зїсть отого телятка й народить нового, зовсім іншого хлопчика, легше не савало. Він ревів і не вгавав, навіть коли прокинувся тато і став носити на руках. Ревів, аж поки заснув, виснажений страхом та неспокоєм.
А назавтра той, хто так перелякав цілу родину, прокинувся веселим і радісним, мов нічого не було. Бігав по подвірю, ганяв пташок, був жвавим і сміявся цілий день своїм витівкам.
Лише увечері,коли темрява й сон підкралися близько-близько й притлумили світло, й усе напливали, напливали, поки не оточили зусібіч, він, перш ніж заснути, здригнувся і запитав:
-Мам, а що буде, як я колись – помру?
2000

Післяслово.
Книга Поламані іграшки не виходила в друк самостійно. Вона стала частиною збірника новел "Справдній іграшковий світ", яка вийшла друком в 2015 році.


Увага! Щоб придбати книгу в електронному вигляді повністю -
напишіть авторові в фейсбук https://www.facebook.com/profile.php?id=100004975777553
Або на електронну пошту: malyarusha@gmail.com 
Або перейдіть у вкладку Контакти і скористайтеся зручним для вас способом

 

календар

   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930