У відповідь - якесь ображене булькотіння, мовляв, грамотність - не головне, головне - суть.
Свого товариша кинулася захищати вбрана у маково-ромашковий вінок п*ятдесятирічна панянка, теж у недоречній вишиванці.
- Ви не любите України, - зробила вона чомусь нищівний висновок.
- Дуже люблю, - сказала я. - І тому знаю, що вінок могли носити тільки незаймані дівчата (виняток - язичницьке свято івана купала, коли молодиці теж ого-го як могли) та наречені, до відповідного обряду зав*язування хустки. А вам личив би очіпок чи хустина, і сорочка з іншим орнаментом, бо згідно з вашим, - у вас сьогодні перша шлюбна ніч, і ви, до того ж - наречений.

Люди мене прокляли путіним і януковичем і пішли. Горді та пишні.

Ще один носій української культури подарував розкішну цитату: 
"Наш конфлікт із москалями - вічний. Ще Марко Вовчок написав у "Тінях незабутніх предків" про протистояння двох родів, патріотів і ворогів... Але ми - перемогли, і перемогла любов до Батьківщини".
Думаю, зайво казати, що й тут апологет цінностей дав маху?
І Марко Вовчок писалА, і писала інше, і тіні - забуті, і не ті люди протистояли, і контекст інший, і автор ... Ну хіба що любов перемогла, тут навіть і сперечатися не буду...

Оце собі стою і думаю: з такими друзями - і ворогів не треба. Що буде з Україною, коли швондери й вяземські нової формації візьмуться відроджувати її культуру, встановлювати історичну справедливість, про котру не мають анінайменшого уявлення? Що там вони "навідроджують"?...

П.С. Вибачте, якщо вже кого зачепила.