Уже не пригадаю, в якому зі своїх денників Петро Сорока, майстер, що зовсім недавно пішов у засвіти, журився: занепадає українська зорова, емблематична й енігматична поезія. Вони й cправді занепадають як жанр, що не так римує, як дивує й змушує замислюватися, співтворити читача разом із автором, бачити єдність слова з малюнком, філософемою, загадкою.

До нього, ще наприкінці доби українського бароко, Григорій Сковорода, поет і мислитель, говорив про «трудне письменство» - таку форму твору й вислову, яка б змусила читача працювати і розшифровувати непросту, насичену авторську реальність. Великий акцент тут робили не на мелодиці, ритмі й образі, а на слові-символі, і на формі вірша – маленького світу, вертограду, який треба обробляти спільними зусиллями. Тому й бачили синкретичними і взаємообумовленими і організацію збірки, і розміщення віршу на папері, і шрифт, і слово. Це зараз твори типу «Коду Да Вінчі» - гра в приховану реальність, а для пізнього Відродження й Бароко тільки так і проникали у потаємні, приховані смисли його величності Слова.

Проблема сплощинення сприйняття, споживання літератури як готового продукту актуальна й нині. Римована поезія або верлібр, який епатує чи експериментує, залишилися. А от вірші емблематичні, енігматичні, зорові - хіба що де-не-де можна побачити на листівках, в ребусах чи головоломках. Чи це справедливо, коли знаєш, якою багатою була на них наша українська словесна традиція?

На такому тлі цікавий і несподіваний, а головне сміливий, творчий експеримент запропонував широкому читацькому загалу молодий, але вже знаний, поет Олександр Козинець зі своєю новою поетичною тетралогією "Сезони днів". У його доробку є чимало традиційної за формою й свіжої за звучанням римованої поезії. Але в 2019 році він вдається до новації, добре зануреної в забуту традицію, і сполучає:
А) коротку форму верлібристики,
Б) елементи енігматики,
В) зорову поезію – в  організації тексту, сторінки та навіть збірки в цілому.

Увесь цей цикл мініатюр в чотирьох книгах оформлений водночас і як кольоровий денник, і як настроєвий календар. Сам автор зізнається: кинув собі виклик протягом року писати по віршу щодня і впорядковувати кожен поетичний квартал в окрему збірочку. Непроста задача, то не дивно що календарний рік починається з молитви:

Любий Господи
обіцяю тобі
про кількість написаного
подбати
допоможи
з глибиною
якістю 
та видавцем
будь ласка!

І таки якісного розмаїття вистачає. Ряд поезій організований як хокку. Деякі, хоч і близькі до танку й ренга, по кількості складів не відповідають канону класичної японської поезії, а от по духу - цілком: що не рядок, то образ. Приміром:

День
віддає
ночі ключі
достигає
червоним
гранатом
любові

Або:
Не писав            
допоки
хокку
вечір
камінь
у воду плюснув
хочеться соку

Лаконічна й опукла картина заходу сонця подана виразними й усміхненими штрихами, де побачене і відчуте переплелося. Автор ніби жартома натякає, а читачеві  треба додумати й побачити. Без його співучасті дива не відбудеться.

читайте також: ОЛЕКСАНДР КОЗИНЕЦЬ: Про слово, яким можна підтримати й окрилити

Ще цікавіше прокладає автор місток до читача тоді, коли пропонує справжні головоломки. Ними починаються і завершуються розділи.

«Це вірш чи ні?» - спитає скептик, побачивши такий словесний бурелом. І кожному з нас доведеться побути таким скептиком і не отримати однозначної відповіді.

«А як думаєте ви?» - ніби запитує автор. Адже для готового до словесного квесту, до експерименту читача, який уже увійшов у смак гри «творимо вірші з буднів кожен день» ця забавка – створити з розкиданих слів власний вірш - буде цікавою. І він створить поезію – римовану, верлібр, чи асоціативну, називну. Спробуєте?

Автор лишає нам, як і велить традиція, безліч підказок, як читати, як сприймати і як спів-творити цю поезію. Наголоси й розділки, інтернет-арсенал із хештегів, бекслешів та нижніх підкреслювань – все є. Бери, читай, ре-постуй, редагуй, перетворюй разом  - правила прості й зрозумілі. А от рамок, так само як крапок та ком, тут практично немає:

Таке веселе й елегантне запрошення до співтворчості сміливо можна назвати нео-бароковим або навіть цифровим бароко. Тим більше, що за показною легкістю та грайливим тоном то тут, то там визирають серйозні роздуми на тему самоти, нерозуміння, взаємної критики, осуду чи несприйняття. Є тут і «забуті Забужки», і сплощинені й заграні «Марії-Мандоліни» - каламбур, але й натяк. Є й ширші образи й розгорнені ситуації: хлопці-актори, які у метро продовжують репетицію, а нетолерантний натовп грає в осуд. Є й відчуття стін між людьми, в які, як не бийся головою, але не проб’єш сам – хоч від відчаю стукай, хоч грайся у відчай.

То чи не краще запросити одне одного в словесну подорож, пограти разом, а потім, скинувши зайве й залишивши найсуттєвіше, сісти й поговорити під осінніми деревами про любов, яка має бути між людьми:

Приходь у парк
на love_ку
посидіти зі мною
поки осінь тепла
поки затишено бути
осінньо_
го_лим
нам

Цікаво й те, що, як книгу у давнину, цей твір треба сприймати цілісно – так як є: від букви до кольору обкладинки, від імітації стікерів на сторінках до передмов і переліку вміщених творів. Усе це разом і є – цілісний витвір мистецтва: не сукупність віршів, а барвисте чотирикнижжя як таке, з його шрифтами, словами та загадками.

Цикл починається з зими, а завершується осінню – від сну до сну, від «Пін-коду зими»,  через «Обвітрену весну» та «Скибочки літа» до «Тричі осені». Чому такі назви? Можна тільки робити припущення: зима загадує загадку, лишаючи сліди на снігу енігматичним пін-кодом – нумо, добери? А ми маємо три спроби на правильну відповідь: навесні, влітку і восени, втретє й востаннє. І, спізнавши ту істину, робимо крок до свободи, й уже чекаємо початку нового року з його новими загадками:

За що п’ємо
за свободу
звільнення
за щастя кожного
за добро цього світу
за чарівну
осінь
яка щойно закінчилася
в останньому рядку
м’яким знаком

ь

Олена Маляренко,
зі вдячністю за головоломки дотепному авторові