"

Ікс-кілометр - територія людини

"
[

персональний сайт Олени Маляренко

творчість, журналістика, комунікації
]
& журналістика & Я-блог & Мудрі обличчя старих дерев. Кора твоїх рук

Мудрі обличчя старих дерев. Кора твоїх рук

02.02.2017 17:06

Я вмію любити старість.
- Герантофілія? - піднімає брови начитаний співрозмовник.
 

Ні. Це інше. Це не про кохання й бажання, це - про життя й любов.

Усі мої кавалери до певного віку (не чоловіки, які попонували компліменти та інтим, а саме кавалери) були молодші. На рік, на два, навіть на 4. Моє найбільше кохання було молодше за мене роки на 3. Але...

Знаєте, стрункість молодого дерева не може не подобатися, особливо, коли воно квітує, шумить зеленим свіжим листям, трошки гнеться під вітром. Нервове, трепетне, лагідне, ніжне...

Але з часом, з роком, з десятиріччям, якщо дерево не зламала негода, не сточила хвороба, - його постать, його кора змінюються. Усі ці рубці, зморшки, вузли, річні кільця, хитромудрі переплетення гілок і розгалужень - це щось несамовите! Із цим можна розмовляти, це можна читати, відчувати. І, що головне, воно може відкриватися тобі, бо йому є що відкривати. Аби ти не був наповнений тільки собою й вітром, як молодесеньке деревце навесні...

Те саме відбувається, коли дивишся в немолоді обличчя. У них читається глибина - як Маріанська западина, у них читається вічність - як у скелях Гранд-Каньона, у них читається час і дух - як складки барханів, що міняться у пустелі. А ще у більшості читається пристрасть - усе що було, чого хотілося, чого не сталося. Ціла особиста енциклопедія.
І єдине, що може зіпсувати картину - відсутність гідності.

З гідністю, з умінням прийняти себе такого - старі обличчя стають музикою, насолодою. З ними поряд - просто і затишно. Концентрований органний концерт, звуки волинки або трембіти, - віддалені звуки чогось потужного, предковічного, дужого. Ти дивишся і розумієш: не існує смерті, не існує небуття, не існує минулого. Є вічне зараз, заховане у цих рубцях і зморшках.

Це - потужні вікові смереки, сікомори, баобаби, дуби, оливи з Гетсиманського саду, які памятають вічність. Поряд із ними - захист тебе від тебе самого, поряд із ними - рівновага. За їх високими кронами - зорі. Бачили, які пронизливо мудрі погляди у тих, хто прожив життя?

І навіть коли таке дерево падає і втрачає силу, - воно повертає дитинність. Довкіл нього починають пнутися вгору тендітні пагони юності. Вони не дадуть усі - нових дерев, але більшість - доживуть разом із цим його життя.
Сажу інакше: є та стадія старості, коли на тебе дивиться вічна дитина. Вона вже не чує твоїх слів до доводів, вона не має влади і сили, і над нею втратилит владу бажання й пристрасті. Вона хоче трошки чогось смачного, хоче тепла, хоче пити. І на знак вдячності, виринаючи із внутрішньої тиші, раптом стиха промовляє-дарує спогад. Такий, який ти мов кристал чи перлину, можеш нести в собі усе життя. А можеш, проростивши його у собі мов насінину, стати наступним деревом сили і гідності...
Нема потворності, нема страху і смерті нема. Є вічні - плинні карби часу і мудрості...

Шкода, що не в усіх обличчях читається гідність. Часто в них - заздрість і пошук. Вони дивляться на тебе, молодого, і хочуть повернутися у твій вік і твій час, вони хочуть твоєї уваги і сили, і якщо піддашся - вони здатні оповисти тебе, мов плющ, мов колонія грибів,і видушити з тебе усе до краплі, так і не взявши нічого самим. Загинути , гублячи.
До перщих, мудрих, ти завжди прихоиш сам.
Ці, другі, завжди намагаються твій час купити: дають гроші й обіцянки, знайомлять з потрібними людьми, обіцяють квартири й заміж за впливового праонука. І навіть коли виконують умови угоди - залишають тебе порожнім, як самі. І підкидають на дно твоєї душі насінину жадоби і голоду.
Вони й дітьми стають, помираючи, страшними - капризними, тиранічними, примхливими.
Не хочу про них, не зхочу про їх смерть. Бо і в них, мабуть, смерті нема, а зазирати у те, в що перетворюється порожнеча за межею - не хочу. Дай Бог і не побачу ніколи.

Тому  й кажу: я вмію любити старість каменя, старість дерева, старість мудрої людини. Нема нічого кращого й красивішого за гідність, яка переступає через порог вічності, підказуючи тобі: нічого не минає, все карбується тут, залишаючись із тобою й у тобі. Ти просто прийшов до себе і розчинився у Бозі.

 

календар

1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031