Найулюбленіші передачі дитинства - "Катрусин кінозал", "На добраніч, діти" (саме з тьотею Катею та Катрусею ) та "Срібний дзвіночок". 

Ми знали пісні "Тепле сонечко сідає", "Сонько-Дрімко" та "Тихесенький вечір" не згірш ніж "Спят усталые игрушки". І конкуренцію їм для мене становила хіба що тьотя Валя Леонтьєва та її "В гостях у сказки" .

Чомусь ані Дід Панас, ані Мультфільм на замовлення, ані дитячі програми "покращені й модні" - уже не йшли так до душі.

Може, справа у якомусь виклику й демонстрації, якійсь недитячій боротьбі за вишиванку, яку я відчувала, але не могла пояснити?
Може, річ у "перелизаних з західних ТВ"  форматів , дитячих програм - чуже?
А може просто закінчилося дитинство?
Прийшла пора виходити з кінозалу?

Нещодавно  знайшла й прочитала таке:

Жодного запису "Катрусиного кінозалу" не збереглося

і відчула такий біль і заразом таку вдячність  - за своє дитинство і за цю, де в чому гірку й прикру, але дуже хорошу роботу Вікторії Майстренко.

Прочитала і подумала про дві речі. Поділюся:

1. Знаєте, виявляється, для мене ніколи не існувало #русифікації.
Поясню: так, моє дитинство справді було двомовним, але воно завжди було повноцінно українським. Бо я ніколи не вибирала -  бути українкою чи ні. Я нею була. Завдяки багатющій бібліотеці батьків. Завдяки бабусям і дідусеві. Завдяки оцим от дитячим телепрограмам які робили мої співвітчизники. 
Для мене було природньо бути українкою, яка вміє розмовляти російською. І природньо було, адже моє шкільне дитинство минало на Донеччині, навчати мові - однокласників та вчителів. Я не збиралася подобатися комусь чи не подобатися, але й не кидала викликів - я була, і, сподіваюся, залишуся.
І право - дали мені саме ці чудові дитячі програми, які не збереглися в жодних архівах
Можливо, тому мені зараз #українізація - не цікава? Мені не треба цього навчатися, мені треба тепер - шліфувати й ростити.
Скажу простіше: слона не треба вчити бути слоном.Я - є.

А ще:
2. Виявляється, скільки якісних проектів загубили не російські утиски, як зараз люблять вважати, а саме внутрішьоукраїнська гризня, заздрощі. І це так зрозуміло з цієї статт!. І від цього так соромно, так пекучо соромно за кожного із "рецензентів", українців, які робили кар'єру на телебаченні, топлячи своїх. Адже саме українці вчили україців - бути комуністами й російськомовними - в 90% випадків зі 100 (маю тому вже багато свідчень). Й ніхто для цього не засилав армій та волонтерів - усе робили самі...
Холопські душі в інтелігентній оправі...
Вони думали, що так сподобаються у Москві? Але не сподобалися: зрадників не люблять ніде. Їм просто кинули товщий і ситіший шмат, але не "прийняли до зграї" - ой як їм це боліло! Проте цей біль (біль залишених ні в сих, і ні в тих) дає їхнім дітям, таким само спадкоємцям-кон'юнктурникам, підстави зараз із тремтінням у голосі розповідати про утиски, яких зазнали їхні батьки. І, теж за правом спадковості, вони навчають - але вже нас і вже - бути українцями. Хоча самі - чи вміють? І їм знову за це платять. І що більше платять - то більше вони люблять усе рідне...

Одне стає ясно як день: вони в Катрусиному кінозалі із нами не сиділи, вони за нами наглядали. І для них насправді русифікація була. Бо для них були, на відміну від тисячі українців, оті варіанти вибору. Вони все своє життя обирали: проміняти українське дитинство, мову, голос - на доплату, премію, квартиру чи ні? на росію чи на америку? Вони і зараз оирають: Канаду чи Австралію? Польщу чи Німеччина? А раз є вибір, є й примус - кнут і пряник - вигід і обов'язкової полонізації, германізації, британізації.  І, як наслідок, необідність втопити земляка-українця, не дати йому дороги - і заради власної примарної кар'єри у котрійсь із чужих столиць, і щоб не дай Бог не склав конкуренції. Але найперше - щоб не був свідком їхнього вибору,  - зради.

Тому і топили, і зараз топлять...

І не бачать цього, а відчувають себе щільним, замкненим колом справжніх патріотів.
І навіть отямившись - ніколи  не перепрошують, а запевняють: "тоді не можна було інакше", "нас змусили".
А хто вас змусив? Гроші й влада? Ваше бажання добробуту (читай "України") - понад усе?
 

Та годі про це. Імена рецензентів, пропагандистів, псевдопатріотів та  їхніх горластих дітей, одного дня, я думаю, забудуться.
А Катруся, тьотя Катя, дзвіночки рідного слова - залишаться. Навіть поза архівами, до яких вони не потрапил.
Вони будуть живі, принаймні, поки живі ті, кого вони виростили. Ті, хто вийшов з катрусиного кінозалу.
Я є - завдяки вам.

Спасибі за те, що ви не обирали, а - були, творили.
Спасибі кожному, для кого Україна - не мода, не можливість, а - сутність.