Посеред ночі тітка Тетяна прокинулась – була якась на душі тривога. Поблукала по хаті, в якій спали дві її дорослі доньки і маленька радість – півторарічна онучка Маргаритка. Начебто все в порядку. Нехай сплять. Завтра вставати рано, бо без мужика трьом бабам приходиться нелегко. Тільки встигай: і на роботі, і на городі, і в хаті – всюди треба рук і рук. Добре, що хоч пічечку попросили почистить і перекласти. Знайшовся майстер, (і мужчина хороший, може ще складеться у них, вона ж не якась там іще стара бабця, а жіночка в соку) все зробив начебто як слід - горить пічечка, добре горить. Жовтень надворі, скоро холоди, а з пічкою – тепло, затишно, всі здорові. Он як рівно палахкотить усередині – ні чаду, ні тріску... 

Помріяла, поправила жар у печі і пішла ще раз глянути на онуку. Чи взяти її до себе, щоб, бува, розкрившись, не підмерзла? І як то так зараз: одружилися - розбіглися? Доня з дитиною оно повернулась до материної хати десь із місяць. Питаєш: що так? Він козел, каже, мене забембав. Що воно таке? Про що думають?... Ні, не слід тривожити дитя. 
Тихенько вийшла, вляглася, та думки не давали спати. Стільки передумалось-перегадалось, стільки споминів напливло... 

Давно, ще в дев’яності, пригадується, залишилась вона сама. Не було коли думати, хто в тому винуватий, та й не треба. Як виживати? – думалось одне. А так. Перебралася з двома маленькими доньками з міста на село. До свекрухи – хороша була тітка, царство їй небесне, в кого тільки син? Продала квартиру, купила простору хату з великим наділом для саду-городу. Думала так: на землі жінкам буде легше – аби тільки не лінувалися, робили, то й матимуть на хліб та до хліба. Не те що в місті, де зарплатні не бачила вже більше 3 місяців. 

Так то воно так, та не так. Воно, начебто, й перебули найважчі часи, з голоду не вмерли, боргів не наробили, одягнені. Все як у людей. Тільки час якось так непомітно змінився. Тепер не рятує “натуральне хазяйство”: скрізь треба грошей і грошей. Старша он якось вивчилась – теж, як мати, штукатур, а молодшенькій би помогти. Розумниця така, а доводиться в 20 років – прибиральницею в сільраді? Їй би про хлопців думати, не про швабри. Он у інших – гульки-шмульки, інтернети–шмінтернети. А моя чим гірша? Нічим! Їй би плаття, джинси, курточку й чобітки – гарнюнька! Та й онуці – треба. А де ті гроші взяти? Аби не самі жінки, може було б і легше? 

Годі. Завтра буде новий день, і, дай бог, нові радості... 
Заснула. Була третя година ранку. Мирно тріщала пічка. Спали жінки – в передчутті нового дня. 

І день – прийшов. О п’ятій нестямно закричала Маргаритка. Кинулися - і не одразу її побачили під палаючими уламками. У “доброї пічечки” щось не доробив “добрий майстер і хороший чоловік” – перегрівся і запалав димар, перекинувся вогонь на горище, і не зорі – вогняне шмаття посипалося до хати. Жінки голіруч розгрібали розпечену штукатурку, відкидали охоплені вогнем шматки дерева – аби тільки врятувати маленьку! 

Щось горіло, хтось із сусідів викликав швидку і пожежних – все було байдуже, поки нарешті не вибігли на вулицю з живою дитиною на руках. 

Нарешті дочки поїхали з Рітулею на чийсь машині в райцентр. А тітка Тетяна дивилася, як гасять вогонь у її хаті, розбирають дах, пробивають стіну, лиють воду і піну. Дивилась на пожежних, машини, односельців, а бачила через пропалені діри великі зорі у ще чорному небі. На мороз... 

Хтось думає: недобре жити на селі - знають, "хто що їв, де чим виср*в". Але й біду знають: уже бігає від хати до хати сусідка, колишня активістка “спортсменка, комсомолка, отличница”, записує у саморобну відомість внесок кожного – 10, 20, 30 гривень - “Дєвочка, наш дзвіночок. Така хороша дитинка! Ріточка! Така красулька. А бачили , що тепера? Як ящірка, вся попечена – м’ясо одне...Дайте на дитину?” 
І дають... 

Я стою поряд з тіткою Тетяною і дивлюся довкола. Сполохані баби бігають вулицею. Лиш деінде палять похмурі мужики. Невже Україна вже перетворилася на країну жінок? Самотніх жінок? Вимирають динозаври, а жінки - більш живучі й дурніші. Вони ніби не розуміють, що ТУТ НЕ МОЖНА РОЗМНОЖУВАТИСЯ! Країна нехтує цінністю людського життя й у ній простіше вижити самотужки, борючись за доступні блага всіма прийнятними і неприйнятними способами. А жінки наче вперто не втрачають надії пристосуватися і вижити,... погоджуються жити і давати життя. 
З ким погоджуються, питаєте? З собою.З  со-бо-ю! 

Тримайтеся, тітко Тетяно. Вам іще передавати естафету – хай і маленька Ріта у півтора своїх роки знає, як воно – жити у Країні Жінок.

Олена Маляренко