"

Ікс-кілометр - територія людини

"
[

персональний сайт Олени Маляренко

творчість, журналістика, комунікації
]
& журналістика & історі-Я & Картини невідомого майстра

Картини невідомого майстра

02.04.2016 17:48

Восени у селі Брилівка, в ніч з 14 на 15 жовтня, п’ятдесятилітній чоловік у нетверезому стані палив у ліжку і заснув. Від недопалка згорілася постіль, в диму спочатку учадів і загинув господар, а потім і згорів - разом із флігелем та прибудованим гаражем.

Випадок банальний, типовий навіть для сіл та селищ, які переживають не найкращі часи. У добових зведеннях ГУ ДСНС таких випадків – по 5-10 щотижня. То ним не зацікавилися бувалі журналісти. Хіба що ті, хто проводить свій "день зі службою". От так і ми - виїхали відзняти місце події, зібрати інформацію.

Про загиблого знаємо, що був на інвалідності, до пенсії підробляв майструванням, дрібною роботою, за яку з ним часто-густо розплачувалися горілкою. Від такої платні він не відмовлявся, але ноги відмовлялися служити такому господарю – вже й тверезий мусив ходити з палкою. Непутящий, як то кажуть, чоловік.Непутящий? Чому ж тоді сусіди, побачивши вночі пожежу, не тільки одразу кинулися рятувати, а навіть спорядили одного - помчав велосипедом викликати пожежних аж з міста. Бо не зміг додзвонитися – погане покриття у селі Брилівка. Тож не такий уже пропащий був померлий? А яким він був?

Спитати нема в кого – порожня вулиця. Найближчі сусіди з дорученнями роз’їхалися – допомагають готувати похорон. Аж тут на подвір’ї з’являється немолода жінка. Виявляється, рідна сестра загиблого. Зав’язується розмова.

-    Розкажіть про вашого брата. Чим займався? – питаю.

-    Займався? Та нічим! П’янкою! Я їх, дружків його, розгоню, розгоню, а вони – знову...– з гіркотою каже Віра Миколаївна, і несподівано починає з ніжністю згадувати. – Він такий був, такий!... Ви не знаєте! Оце все, що ви бачите – сам намалював! Тут ніхто так не малює... І на воротах, і там он на стіні. А в хаті...

Виявляється, що Микола Миколайович ще в дитинстві втратив око. Але пристрасть до малювання і гострота душевного зору не залишили його. Щось у ньому, попри фізичну ваду, було таке, що одружився він із красивою жінкою Надією. Виросли крила від любові – усе робив, за все хапався, все в руках ладилося. Та коли спільній донечці було близько 2х років, дружина померла. Скінчилася для чоловіка біла смуга у житті, почалася чорна. Скуштував горілку - і попливли дні від випивки до похмілля.

- Він, знаєте, все Надіни, портрети малював. – продовжує, витираючи сльози, сестра. - І фарбами, і олівцем. Мати наша, ще як жива була, вона торік вмерла, від нього її фотографії ховала. А він знайде, сяде і знову перемальовує – і так, і так. В хаті тими портретами все позавішано! До останнього її малював... Дуже любив...

- А де його дочка? – запитую я.

- Ми її визвали, сьогодні приїде. А так - вона з чоловіком у Кіровограді... – на хвильку Віра Миколаївна замислюється і знову починає плакати. – Вони ж його на зиму забрати до себе хотіли. Уже приїхали, речі його спакували – все, що йому треба буде. Думали, зиму перебуде, а там, може й залишиться зовсім. На тому тижні уже б у Кіровограді був. А тепер... Одна головешка від нього лишилася...

Відповідаючи на ніким не задане питання, додає:

- Ви не думайте, дочка його любила. Була б, давно його забрала. Та у них там теж – не мед. У свекрові – рак горла. Як їх, двох таких, в одну хату? Важко! Але ж вирішила забрати батька. Приїхала, глянула, який він тут. Правда, я щодня до нього приходила: прибрати, випрати, щось помогти. Та він не хотів – казав, все собі сам може зробити. Супи варив... Він би там не пив. Він би точно там не пив, я знаю.

Жінка раптом дивиться на мене пильно і ніби бачить вперше. На обличчі написано: чого це я з чужою людиною розбалакалась? Вона відходить від мене і йде, попрощавшись:

- Все, мені нема коли. До побачення. Ще в дворі прибрати - люди прийдуть. І пироги треба – пом’янути. Знімайте, що ви там хотіли, на камеру і йдіть.

Стоїмо посеред двору. Ще куриться прозорим димом купа спеченої у пожежі картоплі. З обгорілих воріт гаража дивиться на мене пильним золотавим оком намальований маслом вінценосний журавель. На хвіртці – квітнуть написані покійним хризантеми. На стіні прибудови – букет лілей і тюльпанів. На воротах у двір під намальованими березами сторожко чатують золоту осінь благородні олені. В хаті крізь вікна рясніють на стінах портрети коханої дружини.

Тут і там по селу зачіпаєшся поглядом на його малюнки, про які через кілька років мало хто згадає. Такий великий дар... Така безглузда смерть... Така надзвичайна доля... Неждано-негадано замість рядового виїзду на місце події потрапляєш у вир чужого життя.

Все зроблено. Повертаємось до Херсона. На душі - неспокійно.
Та ось, проїжджаючи повз річку Інгулець, бачимо: лебеді, летючи на зимівлю, зробили зупинку. І я Ловлю себе на думці: як би цих лебедів, які паруються лише один раз і назавжди, зміг намалювати Микола Миколайович! А він би певно намалював, якби побачив. Яка прекрасна була б та картина - на полотні, на паркані, на хвіртці, стіні чи ставнях!.. Картина нікому невідомого майстра -людини, що жила, любила, творила. І тільки своєї долі створити як слід не змогла. Знищила саму себе і свій дар у такий страшний спосіб.



Олена Маляренко

календар

     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31