В юності мене часто вважали войовничою - запальна, категорична, швидка на руку, дещо радикальна, вічно билася з хлопцями "за справедливість".
Я рідко "вмикала обережність" і майже весь час жила на межі, плюючи на свій та оточуючих дискомфорт. Мені здавалося, що двобій - найчесніший спосіб з'ясувати, хто правий. А війна - найнадійніший метод раз і назавжди вирішити давні суперечки.
А потім - банально кажучи - було життя.
Мені довелося збирати кошти на лікування тих, кого я вважала найстрашнішими воїми ворогами, ховати друзів, які могли жити. І коли прийшла справжня війна - я раптом зрузуміла, що нічого не може бути ціннішим за життя іншої людини. Солдат - це робота чи професія, воїн - це стан душі, а войовнича я більше не можу бути ані воїном, ані солдатом. тільки сестрою милосердя. І не тому, що я маю настільки добру душу, а тому, що тільки це і має сенс - милосердя.
Приїхали...
Спілкуючись із солдатами та воїнами різних армій та переконань, я раптом зробила один і той самий висновок: я однаково близька і однаково чужа їм. Ті, хто дійсно бачив смерть і ризикував життям, розуміють мене і поважають так само, як і я поважаю їх - страшний від недавніх пір для мене - вибір. Але ті, хто від війни тікав чи на ній не був, але мають переконання щодо війни - відчувають до мене якщо не ненависть, то принаймні роздратування.
Пригадую, переповіла знайомій, яка хотіла зроуміти, що зі мною сталося, бувальщину одного бійця ВСУ, який на нейтралці спілкується із "сепарами", вони пьютьразом чай і розмовляють "за життя", а потім - просто повертаються до чоловічих справ і стріляють один в одного. І завтра ті, хто виживе, знову будуть пити чай на нетралці з тим, хто виживе з протилежного табору. Це і є війна. Не братання, не всепроща, не асбтрактний гуманізм в конкретному вияві, а... цінування миті відведеного кожному життя, раціональне її використання, чесність і мужність.
Розповіла про конфлікт із добробатівцями, які прибули на місце і не зрозуміли цього "ритуалу" , й вирішили перестріляти "сепарків", які за звичкою прийдуть на чай. Їм не дали.
- Ти хочеш сказати, що наш хлопець, патріот, захтищав сєпара? Не хотів убивати його? Не хотів наблизити кінець оцьому жахіттю? Навіщо ти це вигадала? Ти брешеш, ти хочеш сказати, що вони зрадники і просто заробляють гроші?
- Я цього не казала, я тобі хотіла проілюструвати...
- Хто, хто тобі таке розповів? Це падло мають знати всі! Наші хлопці там гинуть, а він чайок п'є...
Все. Я відмовилася назвати імя. Ми посварилися.
Потім поновили спілкування, але прохолодне, чуже, дивне - як посилка з Марса.
На той момент ні в мене, ні в неї не забирала війна близьких. Точніше, забрала, але ми ще не знали про це. Не знали...
Але ж ми читали і Хемінгуея, і Олдінгтона, і Ремарка, і Бикова, і Толстого, і Яновського - скільки там сцен, коли солдати ворожих армій під час свят чи просто затишшя раптом "йдуть на контакт"! Показують фото дітей, розповідають про дівчат, діляться тютюнцем, наче друзі, а потім... Потім, "коли сурми заграють", просто починають роботу - воїнів та солдатів. Віддаючи данину поваги мастерності й силі дузу супротивника, дозволяючи позовати своїх героїв з почестями. Вони б'ються за те, що кожен вважає правдою, а зберегти правду можна тільки так - у доблесті, у ярості благородній. Не тому, що зрадники, а тому, що - люди.
Я б не могла так. Я б, убивши раз, перестала бути людиною. Опинившись один раз на межі вчинку - я це тепер точно знаю. І тому... тому я більше не дівчина-воїн. А поговоривши раз по душах, я не могла уже стріляти.
Тому я займаюся тим, чим можу: пишу, вчуся молитися й прощати, навіть коли дуже близько і дуже боляче.
І саме тому я щоразу така вражена, коли воїн залишається людиною - тільки такий воїн і є героєм, тільки йому і слава.