"

Ікс-кілометр - територія людини

"
[

персональний сайт Олени Маляренко

творчість, журналістика, комунікації
]
& журналістика & Я-блог & Дідові пам'ятки

У тій війні брали участь усі мої діди.

Один - Василь Решетняк (народився на Черкащині, призивався з Кіровоградщини, все повоєнне життя прожив на Херсонщині). Він починав війну як льотчик, але через помилку, штабні інтриги й канцелярську безвідповідальність керівництва - був розжалуваний до піхотинця, пройшов штрафбат. Подвигами повернув собі добре ім'я - врятував командира, прикривши його собою. Повернувся додому у званні лейтенанта, мав нагороди. Помер і похований у Херсоні.

Добре пам'ятаю його казки, ерудицію, м'який гумор, доброзичливість і спокій, жарти й розіграші, чудовий голос і співи, застільні фокуси. А ще - страшні шрами від ран і слова "уввва, осколок заворушився".
Про війну він намагався не розповідати - так, про польову кухню,про кашу, про привали, про людей, які були поряд - кумедні, анекдотичні історії. Уже згодом мені переповіли, як він брав участь у звільненні в Польщі табору й лабораторії, в якій німецькі та полонені німцями лікарі робили досліди над дітьми. І як, не зупинивши самосуд підлеглих над тими лікарями, котрих діти боялися більше від солдатів, після того знову був розжалуваний. Але за останній рік війни повернув собі честь і звання.
Він помер, коли мені було 8, то все, ним розказане, змішалося у моїй голові в один ком - солоне, гірке, таке безцінне життя.

Інший дід - Петро Маляренко, народився на Кіровоградщині, потім працював на шахті 1/1 біс у Макіївці Донецької області, на фронті був піхотинцем. Після війни ледь вижив - тиф та туберкульоз. Баба Маня його не пустила додому: дико уявити - побоялася солдацької зарази. Тому він змушений був покинути і роботу, і закіптюжений Донбас, і родину, і повернутися на "малу батьківщину".Інакше б не вижив. Маленький мій тато залишився з матірю. І дід Петро уже там і сам, створив нову родину, пережив і репресії, й вирубування садів через продподаток, і голод т.п. - чого тільки не було до часів "відлиги"...
Не бачила його ні разу в житті, збереглося одне фото - з батьком на руках.
Не знаю більше нічого про ту гілку родоводу.

Війну пройшли й обидва мої прадіди - Дмитро Решетняк, і Пантелей Штефан. Обох знаю за фотографіями й спогадами родичів.
Прадід Дмитро був комуністом, революціонером, головою передового колгоспу на Київщині. На наше сімейне щастя, не брав участні у репресіях і карних операціях проти так званих "кулаків" - ідейність його була совісливою. Він товаришував із такими "зірками радянської літератури" як Петро Панч, Андрій Головко, Степан Васильченко. Бував у нього й Тичина, й Кириленко, й Микитенко. Утім, це не врятувало свісливого й гостинного прадіда від наклепів та осуду - він пережив репресії та рік ув'язнення ще до війни, у тридцяті, але таки був реабілітований. 

Прадід Пантелей - проста як поле людина, знав грамоту, опанував першу сільгосптехніку, працював у колгоспі. Фото, яке лишилося після нього - дивне, пророче. Воно з похоронів якогось родича напередодні війни: він сидить коло труни й дивиться на фотографа й одночасно - на померлого. Треба знати тодішні апарати й витримку: мабуть, не досидівши кілька хвилин, прадід повернувся до небіжчика - і у нього на фото з'явилося два обличчя. Одне, чітке, дивиться на нас, а інше - білуватим розмитим профілем зазирає у труну...
Він зник без вісти на початку бойових дій на Дніпропетровщині. Баба Мокрина так його й не дочекалася.

Кожен із них цінував чуже життя. Кожен із них, будучи радянським - злишався українцем. І ніхто б із них не зрозумів, чому зараз українець вбиває українця.

10.05.2017 12:37

календар

     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31