Книга віршів "Час -калейдоскоп" вийшла друком наприкінці 2014-го року завдяки підтримці й допомозі  Василя Загороднюка, Анатолія Марущака, Бориса Каганського, Віталія Куліша й Інни Юрової. Ну і, звісно ж, завдяки вірі в мене мами, чоловіка й друзів.

До неї увійшли три цикли "Містологія" - 1999-2001, "Лого-рифми"- 2004-2005, та "Білий плач"" 20012-2014рр., про найгостріші в моєму свідомому житті періоди життя країни і мої також. Якась дивна циклічність наших проблем та подій надихнули на ідею калейдоскопу - уламків, які пересипаючись у довільному порядку, утворюють щоразу  нові й нові картини, але по суті залишаються тими саме уламками життя. 

Пропоную почитати найпоказовіші поезії книги, щоб визначитися - замовляти собі книгу чи ні:

1. Вибране  з   "Містології"(1999- 2002 роки)

*   *   *

Крокує час, загорнений у темряву,
крізь місячне тендітне коливання.
Крокує жорстко, вперто, самовпевнено
до згину, до зупину, до згасання.

Мотає стрічку вічна кінохроніка,
нанизує намисто: діб-доби…
В ній губляться охайні підвіконники,
бегонії, воркотні голуби,

зникають люди… Постаті і погляди
не важать, з певності великих зір.
Тремтить земля - маленька кулька – з холоду.
Крокує час - лукавий хижий звір.

ПОДОРОЖ

Тоненька смужка на піску
слідами губиться в барханах.
Є сонце, впечене в мозку,
є рот, роз’ятрений, мов рана.

На кожен рух є біль новий,
на кожен крок є згад поразки.
У обважнілій голові
гуде оази владна казка.

Ліниво дивиться варан,
стриба від сміху ігуана -
долає він новий бархан,
неначе обшир океана.

І тиче пальцем саксаул
в скорцюблену, солону спину…
Він тінь, мов хрест, в оази мул
у розпачі безмовнім кинув,

та не упав – стої - стоїть,..
хита - хитається від спраги:
нехай ,.. ще трохи ,.. лише мить,
збере думок архіпелаги,

і, відштовхнувшись від землі,
хай не злетить – здола тяжіння,
і спрагу спокою й палку
оази спрагу в шлях відкине!

De ars poeticae

Олівець у папір уп'явся,
мов по серцю веде,  шкребе...
А малюнок ізнов не вдався.
І кого тут лаять? - Себе?

Випірнали химерні яви…
Не приборкала їх рука.
Тут не схочеш, либонь, і слави,
тут робота, що не чека -

купа ламано-хворих ліній,
мов суцвіття облич... Печаль…
Знову сірий лягає іній
в снігову паперову даль.

О, потворні оті повтори
неспроможних відбити спроб!
Так, я хворий, картино, хворий -
ти мене заганяєш в гроб!

Я б не став малярем, коб знав!… Та
знов до рук себе взяв, шкребе.
Він не зна, що не пише правди,
а в усьому шукає себе.

24 СЕРПНЯ

Парадний трепет пелюсток,
ігра сонорними,
межа між «Запад» і «Восток»
і Лавра з дзвонами,

вінки, стрічки і сап’янці,
Кобзар в кобзариках,
жовто-блакитні прпорці,
кравці в кучмариках.

І з-поміж натовпу - митець
Зів’ється в хмароньки,
крапне масним на  папірець
cлова-ліхтарики:

y нього там і солов’ї,
і дух конвалії,
і запороженьки живі
(після аварії?).

І як горнятко, що співа:
«Майн ліберн Аугустін»,
він вірить у свої слова -
мистецькі зарості...

Так, поміж зірок
забуваєш про втому і пил.
А вже не підходить святочне «Як серце, любіть…»
Ліпше вже: «Можно забыть, где и когда 
пуза растил и зобы,
но землю, с которой вдвоём голодал,
нельзя никогда забыть».

ІСТОРІОСОФІЯ
Полонені розбрату і жалю,
нас держава “кинула”одна:
ми “другой такой страныне знали”,
а тепер не знаєм, де вона.

Приголомшила дурненька мрія -
підманила ситим окрайцем,
а натомість камінь вгородила,
і не до долонь, а у лице.

- Світлий шлях червоного майбуття,
де ти є? Чи варто далі йти?..
На розвалах вождевих погруддів
ще не встигло зело прорости,

ще не вщух відгомін від овацій,
рот від радих посмішок болить -
безнаркозність соціальних операцій
стимулює по-новому жить.

І живем: вже наче б і на волі,
вже прозрілі, вже не обдурить!
Голозаді, сіли серед поля
незалежно, значить, гомоніть.

Ви не помічаєте, що сталось?
Ми ідем протоптаним шляхом:
на обличчях керівних - зухвалість,
скормлена червоним молоком.

І окраєць знов ситенько манить,
лиш нове знамено тріпотить.
А зірки, що з Брежнєва ізняли,
можна й на Мазепу почепить…

Полонені розбрату і жалю,
вщухне радих оплесків луна,
й ми помітимо: від щастя відділяє
власноручно зведена стіна.

БРАТЕ,..
покажи мені розкриту руку,
обеззброй мене отим неначе,
розкажи мені свою розпуку -
дай відчути, що у тобі плаче,

напувай мене з твоїх долоней
(я повірила, що ти – джерельний),
обіруч візьми мене за скроні
вгамувати давній біль пекельний,

подивися мені в очі пильно,
передчуй моє розкрите серце…
Знаєш, я – як ти: я дуже сильна,
дуже вільна, дуже проти смерті…

*   *   *
                                        Україні
Я тужитиму скрізь за тобою.
Твої дощі якісь особливі:
вони пахнуть твоєю красою
і полином твоїм сивим.

Твої хмари щедріше за інші
на обличчя просіюють сонце,
і долоні у них – біліші,
і синіші небесні віконця.

І тополі твої - твоїші.
Я не можу сказати - кращі,
Просто... просто вони - рідніші,
просто, просто вони - інакші.

*   *   *
Грім вибив доріжку над темним містом,
побавився трохи ліхтариком,
і вилив води каламутної миску
на бруки, квартали і парки,

і місто розквітло… Впервах – парасольками,
калюжками сонцевідбивчими,
струмками, в’юнкими, мов стебла квасольки,
тролейбусів мокрих обличчями.

Скатавшись в кавалки, пилюка сичала,
кривились домів грубі лантухи.
А місто в вологих долонях держало
уламки хвилинної райдуги.

ВІРНІСТЬ СОБІ
Я ніколи не зможу писати як ви.
Я і жінка, і мислю інакше.
Пропоную вам шурхіт трави
перекласти на звуки ваші.

Вже вловили стрижневе “ш-шурх”?
А невидиме “ш-ш-ш” опануєте?
Мій шановний невчитель–недруг,
що із того ,що ви - не римуєте?

Я ніколи не буду писати як ви
(не з упертості, я й не проти),
адже є на зеленій долоні трави
їй накреслена долею нота.

2. Вибране з "Логорифмів" (2004-2005 рр.)

*  *   *
Зоряний задачник доль...
Завдання гри, яка не має розв’язань...
Із днів, простих, як "до, ре, мі, фа, соль,
ля, сі" складають фуги втіхи і страждань...

Живу і вголос відчуваю ритм,
і смак ловлю ударом по вустах.
Чомусь мені ніхто не говорив,
що справді жити можна тільки так:

розплутувати тисячі вузлів,
шукати потаємніших начал...
І птаха-вічність сяде на руці
і ти згодуєш їй свою печаль...

ДОЛЯ
Маленькі шедеври
виходять з Недольки
ідуть і бредуть
по шляхах капустяних.
- Чиї ви синочки?
Чиї ви доньки?
- Недоля нам - мама,
а Шлях - наш тато.

- А Доля?...
- А Доля... -
зупинка у полі,
коли озирнемось,
за крок до зірок,
все зважимо,
все пересилимо й долю
заправим у чобіт
собі за шнурок

СВІТЛИНИ ВІДЧУТТЯ
Світлини відчуття... І стосикам - пам'ять...
І пальці на душі - як руки на ножах...
Життя тече-втече - лови аморфну зам'ять,
перегадай, перетривай, і - ах...

пізнай себе в очах свого німого фото,
знайди себе в очах близьких і ворогів.
Шукай, себе, бо ж ти іще знаєш, хто ти?
Хоч на чиїх іще світлинах ти ... ожив?

Шукай, не утікай... Ти стільки пам'ятаєш!
Забудь граційне "фе" своєї правоти!
Хай боляче рука нелагідна відкрає
тобі відріз на світ в крамниці темноти.

ТРАНС-ФОРМАЦІЯ
Я, мов суцільна антена,
сприймаю мелодію млості
Я тремчу, твоя частка,
твоя кістка від білої кості.

Все стрімкіше, чистіше,
все швидше і вище по сходах!!!...
Чую шал твій...
і дух твій...
і подих...
і подих...
і подих...

ЗНАК БАЖАННЯ
Я хочу
щоб ти загубився в мені і знайшовся
я хочу
пірнути у тебе й знайти там перлину
я хочу
лицем до лиця (хто у кого вкрав подих?),
підставивши світові
голу беззахисну спину...

Я хочу і буду...
Як добре, що є ти у мене,
щоб падати разом
і разом щоразу злітати.
Як добре
даватись тому, хто себе віддає до краплини,
як добре
узяти того, хто усю мене може ввібрати!..

СИМВОЛ ВІРИ
Маленький апокриф про те, як були ми знайомі.
Усі так казали, і знали, напевне ж, усі
Слова і побачення наші - афішно відомі,
де ми, мимоволі прилюдно, - в усій красі.

Маленький апокриф... Маленьке людське суєвір’я...
Ти був розумніший, обачніший... А я… Я - так майже ... повірила

*   *   *
Не дури мене. Я знаю: ти - не ти.
Ми, теплі, любі, разом лиш - натомість.
В слоновій вежі слави і мети
для тебе я - приємна випадковість.

Сказати «так» - перепочути «ні».
Дивитись в очі - вздогад і наспомин.
Не треба більше. Не хвилюйсь, мені
і добре й звично - темно, кава, комин.

Нехай зі мною буду тільки я,
високий Бог і нездійсненна мрія,
де ти - це ТИ... О, самото моя,
моя крилата звільнена надіє!

*   *   *
Екстремізм від партії любові
неприємним є і неприйнятним:
хоч які проспекції чудові -
наслідки зворотні та "обратні".

І живу, із меншістю у серці:
некоханий - те ж, що й безпартійний...
О, які ті, з більшості, уперті!
О, які вони прямолінійні!

КОРОЛЬ МИШАЧЕ СЕРЦЕ
Пам'ять - то чорна кішка
(колір очей міняє);
Серце - то біла мишка
(пам'ять його лякає),
Заднім числом хоробра:
- Спогади - анулюю!!!
Розум, холодна кобра,
трунком його цілує.

Влада очей сталевих...
Розуму під гіпнозом
серце гиркоче левом,
серце тупоче боссом!..
Пам'ять чатує хижо,
пам'ять пантрує ревно:
-Слухай, ти просто миша,
миша у серці лева.

ЛЮМІНІСЦЕНТНИЙ ВІРШ
              светить всегда
              светить везде
              светить по всей планете

Я навчаюсь не чути голосу,
Я навчаюсь забути спів.
Переймаюсь корисної хворості –
Бути примою ліхтарів.

Перша в сутінках я засвічуюсь,
Уловивши потрібний мент.
На світанках я перша знічуюсь,
Електрично тримаюсь вен.

Кон’юнктура вруба рубильники.
Ліхтарям невідома суть:
Їм – світити, вони – світильники,
А навіщо й кому – не суть

*   *   *
Сценарний хід масштабний і зручний.
Усі свої зіграли ролі в драмі.
Та розібралися хіба, хто – чий?
І хто програвся так цікаво нами?

Людино, ближча будь до осторог.
І пам’ятай: любе життя – єдине.
Тож незалежно від поразок-перемог
З театру часу вийди як людина.

САМОГУБЦЯ
Сама собі вигадувала ролі,
сама собою гралася в кіно,
і до театру, наче до неволі,
налаштувалась ревно і давно.

Награлась? Перегралася? Програла?
Натішилась? Утішилась? Невті-
шна пам’ять мовчки наздогнала,
стоїть - і в очі дивить самоті.

А ще такою щирою здавалась!..
Скажи собі хоч кілька теплих слів?
- Я залишаю...
-Ні, тобі зостались
уламки мрій на крихтах дивних снів...

ТРОШКИ ТЕПЛА
Моя пам’ять згорнулась калачиком -
пригрілась на твоїх світлинах...
Моя пам’ять ніколи не плаче,
бо вона вже - доросла дитина.

Тільки, мружачись, часто гадає:
що б було, якби от тоді ми...
Й усміхається прикро, бо знає,
що не нами тоді б ми були, а напевно що,... ними?

*   *   *
Світ був колись малим,
І дихав таємницями,
Казковим був, у квітках і у зорях.
Ми йшли полями,
Вийшли – паляницями,
Припечені правдивими історіями.

Ми вгору йшли, і думалось, до обрію…
А той не став себе до нас хилити.
Ми вийшли добрі, і прийшли… у добрива.
І то – не горе. То – життя прожите.

*   *   *
Цвіркун зашепотів
Свою нічну молитву
Сховалася трава
У лагідних словах.
Стікає зореспад,
І небеса відкриті,
І серпень засина,
Готовий на жнива.

Він трохи підросте
І завтра вийде в поле,
Здійнявши срібний серп
З-під вранішніх хмарок.
А поки цвіркунам
Відлунюють тополі
І кожен крок веде
В прозріння й до зірок.

І поки місто спить,
Утомлене, спітніле,
Від слів, від марноти,
Від любощів і битв…
Самотні цвіркуни,
За кого ви молили?
Зажурі тихих слів
Чи зупинити схід?

3. Вибране  з   "Білого плачу" (2012-2014 роки)

     
Чи мені це пробачиться?
Коли твій дід і мій дід билися, 
нас обох іще не було. 
Поле було, і жайвір, 
і жовте як сонце жито. 

Твій дід вірив у Господа Бога, 
вірив у власну правду 
і не хотів ділитися хлібом - мав право 
(хоча його Бог колись говорив: 
"тому, хто просить у тебе - дай"... 
Та я його не судитиму). 

Мій дід вірив, що робить справу 
і вірив у пролетарську справедливість, 
тому й забирав чужий хліб 
(зараз кажуть - для себе крала 
червона сука, - але я знаю: 
для інших, голодних, чужих. 
Я їх бачила. 
Та кому не скажу - не вірять). 

Обоє росли у хаті, 
мазаній, під образами, 
обоє гойдались під сволоком, 
обоє читали Шевченка, 
обоє любили життя і своїх дітей, 
обоє мали рушниці, 
а виграти мав один... 

Якби переміг твій - я б тебе не судила, 
любила б тебе так само, 
хіба гіркаво всміхаючись, 
бо ти, як і я, - людина. 
Та знаємо певно тепер: 
мій – тоді  переміг... 

Чи мені це пробачиться?

     *     *    *
Пошерхла, мов обличчя пращура, 
похмура, вистигла земля, 
коханням стомлена й нещастями, 
озиму душу віддала. 
Коліна гнулися тополями, 
хитали вербами вітри, 
і квіти клали голо й зболено 
на цвинтар вічної землі. 
Так сіро плакалось світанками, 
так люто билася зима, 
так струнко караулом парковим 
йшла пам'ять біла і німа. 
І ні душі, і ні пташиночки, 
ні порошиночки навстріч. 
Лиш сум стояв – немов за гинучим, 
ще й сон такий був сніговий, 
що аж завмерлось. Люди знічені, 
Не знати думи нам земні: 
«Яке це щастя – відпочити і 
Прокинутися навесні!» 

 *    *     *
Повірила статуям: 
лики німої жури, 
дитячої радості 
чи торжества перемоги, 
вдивляються впевнено, 
й чують, хоча й нагорі. 
Та я відчуваю: 
болять їхні бронзові ноги - 
довіку стояти, 
несхитно тримать дітлашню, 
врочисті ескорти 
і пари подружні стрічати. 
Я їх відчуваю, 
і вдячно сиджу і мовчу 
бо статуї вміють 
так зручно і слушно мовчати

     *      *      * 
Годі уже непрощі: 
Долі рушник – короткий. 
Хтось вишиває хвощі, 
Хтось - павині бородки, 
А втім, і з лиця й зі споду 
Стане рядок строкатий. 
Збився з малюнку? Годі! 
Час не гай дорікати. 

Плутаний-вузлуватий 
спід розгорнувся рясно? 
Випороти й попрати 
не поспішай завчасно. 
Звершуй свою роботу, 
кожен стібок подальший 
вводь як останній - гордо, 
без порівнянь і фальшу. 

     *    *     *
Тиша утомлена сіла на грушу 
дятлом вистукує ритмозвук 
світ помертвів 
його листям струшувать 
тиша повинна землі до рук 
так, буде осінь 
і сон 
і паморозь 
і, непомітна, зима скрадеться 
холодно буде…
від листя карого 
світу тепліше стане на серці 
кригою 
брилою 
колом обширу 
поглядом сивим заклякне світ, і 
стане так ясно що, перепрошую, 
він не збирався когось ловити

Білий плач
Жерделька плакала в пітьму так біло-біло 
Вітрець постукав у вікно, і я відкрила 
Світ тиші, пахощів, сюрчань і сліз квітчастих 
Такий врочистий, неповторний і невчасний. 
Ти знаєш, світе, люди люблять поверхово: 
Щоб вищим стати, заповітне хочуть слово. 
Ти знаєш, світе, люди люблять галасливо: 
Щоб не почути в голові думок правдивих. 
Ти знаєш, світе, ти приречений достоту, 
Бо кожен зранку має вийти на роботу 
Й зробити все, за що заплатять гроші 
Не сумніваючись: де зле, а де хороше, 
Що на життя, а що на смерть, що гріх – що правда, 
за що чигає вічний сором, а чи й лаври, 
Що буде завтра і чи буде завтра світло. 
Отож,  сюрчи, сюрчи і плач, жердельний світе.

     *    *    * 
На зубах від слів гіркаво. 
В серці – шрам від роздратунку 
В мене є моя Полтава, 
Таж немає порятунку. 
Бо нема і сторони, 
За яку я - у війні. 

КРУЧЕНЯТА
Замовкаю. В горлі 
Пересохли звуки 
Не «співає серце», 
Не «болить душа». 
В голові гніздяться 
чорні мудрі круки 
І годують мною 
полохких пташат 

Мовчки відчуваю: 
буде нове пір’я, 
Будуть нові крила, 
інші вороги 
Це не страшно: 
круки обжили подвір’я 
Страшно - без лелеки, 
ластівки, шпаків. 

Ще вдосвіта – злети, 
Поночі – вертання. 
Отакий диктують 
круки ритм новий. 
«Крука в добрі руки» - 
це моє вітання. 
Це моє зізнання, 
що іще живий.

Лютневий плач
Як же вас любити - 
мертвих?
Як - ще імена 
чути?
Чи країна прагнула жертви?
Чи просила чорного прелюду
майбуттю?
То як же так сталось,
хлопці ви мої свідомі?..
Вам - гидка моя жалість,
вам чужа моя втома,
непотрібний жах мій та сумнів - 
правота вузька та лінійна.
Бойових не переб'є сурмів
плачем холостим Україна
зброєносиць і покоївок,
журналісток, жертв телешоу.
Як же ЇЙ
любити - покійних?
Як спокійно жити
по всьому?

БРАТНЯ ЛЮБОВ
Як же вас любити, москалі?
Наче друзі, живете так близько.
Кажете, порядок принесли,
Щиросердно й збройно-безкорисно?

Як тут воювати, побратим?
Кажуть, ворог, армія , стріляти.
Можна й стрілить. А по забутті –
В кого будем очі позичати?

Як же вас любити, підкажіть?
На правах досвідченого друга –
знову лад і мир нам принесли.
МИ ж, «хохли кумедні й недолугі»,

Злякані – ні шани, ні подяк…
Монолітні, певні росіяни.
В заздрощах, проблемах, хабарах,
Ми не цукор, але й ви – ті саме.

За яку ж ілюзію плачу –
Пострадянську, псевдоєвропейську,
Праслов’янську? Чорна від плачу,
Я молюся: «Царю Іудейський,

Я не хочу болю та війни. Я не хочу вчитися у зброї.
Чом брати – близькі мені були,
Чом тепер між нами – болю й болю?»
Як же вас любити, москалі?

ВІЙНА І МИР
Щасливі люди вчаться воювати
Бо просто жити, в мирі чи у злобі,
Вони не вміють. Їм не дозволяли,
Хоч не забороняли – анітрохи.

Розумні люди. Час – знаменних рішень
Для них настав – все читане і знане.
«Всё взять и поделить» - куди простіше?
Для цього, власне,й мостяться майдани.

Для цього, власне, й скупчують ідеї.
Об’єднують і прапори і гроші.
Примара волі. Яблуко, змією
Підкочене, аж нутрощі лоскоче.

Маленькі люди – комплекси великі.
Хто може волю дати чи відняти?
Різновисокі ми і різноликі,
А хтось береться уніфікувати,

Настроювати у мізках антени,

Фільтр опцій робить:
«бачу», «знаю», «чую».
Вам добре, ви є люди супермени.
Платоша Каратаєв, чи ти чуєш?

МОЯ МОЛИТВА
Телесиком молюся: гуси-гу,... 
візьміть на крила та несіть до хати! 
Не глянувши в зіниці ворогу, 
Себе на друзів соромно лишати. 

Несіть. Я маю подолати страх 
дитячих літ, перемогти образи. 
Вже годі в розколошканих кущах 
дрімучих досвідів ховатися щоразу, 

казать: минулось, я переросла... 
Та де там! Сни свої - не одурити. 
Я маю знати: я – перемогла, 
Щоб далі жити. Гусоньки, несіте! 

СТВОРЕННЯ  БУРШТИНОВЕ
Світ змінився: згус і став тобою - 
сонячною краплею смоли. 
Я уже не відчуваю болю, 
входячи в прозорий моноліт. 
Уповільн... і дихання, і рухи. 
Уповільн... годинниковий хід. 
Гусне плівка. Я - уже не муха, 
я - кохання пізнього релікт. 

Думала: життя - драбина вгору. 
Думала: життя - падіння й злети. 
Думала, у щасті і у горі... 
А воно - надійне, безскелетне. 

Кажуть, що життя - борня і праця, 
а воно - повільність, повнота. 
Спаяні живицею коханці 
можуть світ сприймати тільки так: 
солодко, безболісно, повільно, 
одночасно в смерті й у безсмерті. 
І не скажеш, наче хтось невільний 
невіддільний радше, невід'ємний... 

Втім, тепер дозволила наука 
з древніх смол і каменів звільняти 
й оживляти, повертати в муку 
тих комах, що звикли не літати.

ПРО    ЩАСТЯ
щастя прийде 
під захід сонця 
відболить гомінливий день 
відмозолить долоні 
відгуде в голові 
й врешті
думка до думки всядуться 
як натомлені бджоли у вулику 
тепло-рухливо-поряд 

ще млосно тремтітимуть ноги 
а серце впокоїться 
забринить задоволено 
і заворкоче 
відтерпне душа і відчується: 
скільки щастя у тому бутті 

беззмістовне й багатотрудне 
щиросердне 
таке беззахисне 
і таке моє – 
до останньої краплі 
до останнього відчаю 
до останнього променю 
червоне 
гаряче 
важке 
аж заплачеться 

видих-вдих 
сутеніє потроху 
і легко зажевріє 
у безкрайньо-глибокому-синьому 
першою зіркою – 
щастя.

- - - - - - - - - - - - - -

- Чому так багато, майже 10 років, пройшло з часу виходу першої книги до виходу другої? - питають у мене. - Невже так довго "набиралася" необхідна кількість віршів?

Відповідаю відверто й без "мансів": у мене була наївна надія перемогти в якомусь  конкурсі  чи знайти спонсорів, щоб видати книгу "за чужий кошт". Так, як це розповідали нам на філологічному факультеті.  А проте перемоги в конкурсах були не такі вже й суттєві, щоб за них давали щось більше за пам*ятного годинника й грамоти. Спонсори ж найчастіше або "тягли в політику", або пропонували не просто написати  про них кілька рядків, а обов'язково вписати їх у книгу. Спрацював чи то підлітковий максималізм чи то особистий гонор, чи  літературна гігієна, зараз уже не скажу, але я відмовилася і ... залишилася без нової книги на багато років.

Ну а зараз... Мабуть, в землю свої півтора таланти закопувати набридло. Написане завжди шукає читача. Якщо мій ліричний літопис "Час-калейдоскоп" зацікавив вас - замовляйте книгу -  в електронном вигляді чи друковану.

ХОЧЕТЕ ЧИТАТИ ПОВНІСТЮ?
придбати електронну книгу можна у автора Олена Маляренко
або написавши на пошти malyarusha@gmail.com